«Я хочу підключити Україну до загальносвітових історій»

Одна з найгучніших новин національної кіноіндустрії — перемога проєкту продюсера Олексія ГЛАДУШЕВСЬКОГО та режисера Хачатура ВАСИЛЯНА «Мій юний принц» на останньому пітчингу Держкіна. Картина, загальний бюджет якої становитиме 25 мільйонів гривень, розповідає про 17-річного підлітка Поля, котрий живе в розкішному маєтку, веде розгульне життя та вкрай прив’язаний до своєї мачухи Софії. Незабаром у Поля починається роман зі своїм однолітком Антуаном, а в Софії — з батьком Антуана, Марком. Розвиток цих стосунків призводить до трагедії.

«Мій юний принц» стане першим створеним в Україні повнометражним ігровим фільмом, який зачіпає ЛГБТ-тематику. Саме це, а також релігійні мотиви в сюжеті майбутньої картини викликало агресивну реакцію консервативної частини суспільства. На сайті Президента України зареєстровано петицію з вимогою скасувати державне фінансування проєкту, з аналогічним закликом виступили 120 депутатів Верховної Ради, а низка організацій, політиків та ЗМІ розгорнули кампанію проти авторів «Мого юного принца» та експертів Держкіна.

Сьогодні ми пропонуємо розмову безпосередньо з режисером проєкту — Хачатуром Василяном.

Хачатур народився в 1991 у Єревані. В трирічному віці з родиною переїхав жити в Україну. Був учасником кінолабораторії Олександра СОКУРОВА «КЛАС», у 2016 закінчив Харківську державну академію культури за спеціальністю «режисура кіно та телебачення». Під час навчання зняв кілька короткометражних фільмів. Працює на телебаченні, знімає серіали. Короткометражний професійний дебют «Деталі» (2018) відзначений на різних кінофестивалях.

«МЕНІ ПОДОБАЮТЬСЯ ПРОЄКТИ, ЯКІ РОЗШИРЮЮТЬ МЕЖІ МОЖЛИВОГО»

— Хачатуре, широка публіка знає про вас доволі мало. Розкажіть для початку, як ви прийшли в кіно?

— Я його все життя любив. 23 роки з 29 точно. Спочатку була власна маленька ручна камера та етюди з братами в головних ролях. Потім навчання в Харкові та короткометражки вже там. Перший серйозний сигнал — коли моїм сценарієм зацікавився Лоріс КУРЧІ, що працював з Дарреном Ліном БОУСМАНОМ — режисером «Пили 2» й «Пили 3» (комерційно успішні фільми жахів. — Д.Д.).

— Отак одразу?

— Це перші курси університету, а я на момент вступу вже написав кілька сценаріїв як особисту практику, все в стіл. Один із них переклав, зібрався з духом і відправив Лорісу. Йому сподобалася історія, але нічого не вийшло, бо я, 20-річний, хотів сам знімати це кіно. Потім, завдяки одному з перших коротких метрів, мені вдалося стати учасником кінолабораторії Олександра Сокурова «КЛАС». Відбирали молодих кіношників із країн колишнього СНД. Мене та ще кількох хлопців запросили з України. Це 7-денний інтенсив різноманітних лекцій за фахом під орудою Олександра Миколайовича. Після навчання в Харкові я переїхав до Києва. Тут завдяки другій короткометражці влаштувався на телебачення. Там і добрав практичного досвіду. Тож можна сказати, що я з телебачення перейшов у кіно.

— Наскільки я розумію, ідея «Прекрасного принца» народилася в Олексія. На якому етапі ви підключилися? Чим цей проєкт зачепив вас?

— Так, Льоша ідейний натхненник. Я підключився, коли в нього була вже чернетка історії, яку ми з ним потім майже повністю переписали. Мені подобаються проєкти, які розширюють межі можливого, дихають свіжістю, а люди, що їх починають, дають тобі повну свободу дій. Свобода — це взагалі мій пунктик у мистецтві. Для кожного автора важливо вільно говорити на будь-які теми, бо мистецтво тісно пов’язане з душею, а душа брехати не може. Жоден витвір мистецтва не спрямований на те, щоб когось образити чи принизити, кожний автор перш за все хоче показати, що в нього на душі, проговорити особистий біль, проблему чи час. А ще, свобода — це коли ти почуваєшся комфортно поруч із тими, з ким робиш кіно. З Олексієм та співпродюсеркою «Принца» Регіною МАР’ЯНОВСЬКОЮ-ДАВІДЗОН я відчув цю свободу і комфорт. У мене на даний момент 258 папок зі сценаріями, ідеями, концепціями, з яких 20 — 25 дуже особливі для мене саме тому, що вони дихають цією свободою. Я ніколи не стримувався рамками: захочу написати про Громадянську війну в США — напишу. Я хочу підключити Україну до загальносвітових історій, до універсальних та зрозумілих кожному тем. «Принц» якраз така універсальна історія.

— Наскільки несподіваною для вас стала така одностайна підтримка на пітчингу Держкіна?

— Дуже несподіваною. Ми припускали, звичайно, що пройдемо в другий тур, як і торік, але теліпатимемося десь наприкінці, поряд з іншими проєктами вже іменитих хлопців, а потім нас просто видалять, як апендицит. Тим паче ми подавалися не в дебютну секцію, тому що в 2019 я вже зняв свій дебют, але він поки не вийшов, тому ми вирішили грати чесно і подалися в секцію, де зіткнулися з потужною конкуренцією. І зненацька стрибнули на перше місце.

— До речі, ви підійшли до пітчингу вже у високому ступеню готовності: зібрана команда, визначені актори, знятий тизер, зроблені плакати тощо.

— Ми з Льошею займаємося цим проєктом вже 2 роки. Нам важливо було максимально підготуватися до презентації в Держкіні, оскільки задум незвичний, м’яко кажучи, сміливий, навіть десь лякаючий, плюс для всіх нас це перший проєкт такого масштабу: що краще підготуємося, то більше в нас повірять.

«ДЛЯ МЕНЕ КАСТИНГ — ЦЕ ЗАВЖДИ ТРОХИ МАГІЯ»

— Як проходив кастинг?

— Було кілька етапів. Спочатку ми створили групу в Фейсбуку, де я, Льоша та наша чудова кастинг-менеджерка Аріна ПЕТРОВА обмінювалися думками та обговорювали кандидатів. Тим, хто найбільше нам підходив, ми відправляли матеріал для самопроб. Згодом відбирали по 2 — 3 кандидати на роль і проводили вже з ними парні проби.

— Розкажіть трохи про виконавців головних ролей — Поля, Антуана та Софії? Чому ви зупинили свій вибір саме на них?

— Для мене кастинг — це завжди трохи магія. Ти бачиш, як люди перетворюються, відкриваються та змінюються ще до початку підготовки до ролі. В Петрі НІНЕВСЬКОМУ (Поль), Євгену ЛІСНИЧОМУ (Антуан) та Віці ЛИТВИНЕНКО (Софія) є бездонний потенціал, глибина, розуміння своїх персонажів. На парних пробах між ними одразу виникла потрібна нам хімія. Плюс до всього сміливість, відкритість до нового, незвичного, потяг до експериментів. Це завжди мене вабить. Але, крім таланту, потрібна ще порядність, внутрішня етика та скромність, чим не часто можуть похвалитися люди. Наші актор(к)и це мають теж. Але скажу чесно, на парних пробах ми трохи навіть знітилися, тому що абсолютно всі, хто дійшов до цієї стадії, були настільки чудові, що хотілося взяти відразу всіх.

«ЦЕ АКТ САМОІЗОЛЯЦІЇ, СТВОРЕННЯ СВОЄЇ ДЕРЖАВИ В ДЕРЖАВІ»

— Вибачте за банальність питання, але чому в героїв французькі імена? Крім суто сюжетної потреби, що це дає фільму?

— Головного героя насправді звуть Павло. На певному етапі свого життя він просто змінив ім’я. Зміна імені — це так само частина втечі від реальності, від минулого. Ім’я — це перше і єдине, що завжди з тобою з народження. Змінюючи його, ти ніби оголошуєш, що ти вже інший. Поль — кіноман, любить французьке кіно. Плюс Франція — це перша асоціація з богемою, найвищим світлом. Ім’я Антуан теж має дуже символічне значення, про яке ви дізнаєтеся, коли подивитеся фільм. Є ще момент універсальності. Софія, Інга, Сашко — це імена без національності.

— На презентації під час пітчингу Держкіна мені запам’яталася ваша фраза про стан внутрішньої еміграції. Що ви мали на увазі?

— Внутрішня еміграція — це коли ми не приймаємо правил суспільства і втікаємо у вигаданий, внутрішній світ, але при цьому фізично перебуваємо в межах суспільства. По суті це акт самоізоляції, створення своєї держави в державі. Можна ж спокійно переїхати жити в інше місце, а внутрішньо бути бранцем того місця, звідки поїхав. Ситуація Поля якраз протилежна цьому. Поль — підліток, який ізолювався від суспільства, від зовнішнього світу, в своєму власному королівстві, прийнявши рішення не мати нічого спільного з усім, що діється поза межами його будинку. Він творець свого раю.

«ЗА КОЖНИМ КОЛЬОРОМ ПРИХОВАНИЙ ХАРАКТЕР»

— Якою буде візуальна стилістика фільму?

— Холодна та тепла. Інтимна та тримаюча вас на дистанції. Суворо герметична і геометрична, наче ми в рамці картини і нестабільна, розхитана, наче намагаємося вирватися за межі.

— Чому ваші базові кольори — червоний, чорний, білий та синій? Чи є в них додаткове символічне навантаження?

— Не хочу заглиблюватися в філософію кольору. Кольори — важливий художній образ картини, який я не хотів би зараз розкривати. Просто скажу, що за кожним кольором прихований характер. Решту побачите та зрозумієте, коли вийде фільм.

— Чим гарний ваш оператор Євген Усанов?

— Перелічувати можна довго. Ми дуже уважно та скрупульозно добирали кожного члена групи. Багатьох Льоша порадив, але з Усановим ніхто з нас не був знайомий. Мені його порадили відразу кілька знайомих, я з ним зв’язався, поспілкувалися, і я зрозумів, що хочу працювати з Женею. Для мене важливо, щоб, крім професійних якостей, у людині була людяність, щоб вона була чуйною, гнучкою до тих умов, які пропонує наш кінематограф, і щоб завжди шукала нові форми й мови. Женя великий фанатик своєї справи, мегаталановитий та сильний оператор. Мені дуже подобається, як він працює і що робить. Плюс він такий само молодий і голодний до всього нового, як я, і багато в чому наші погляди сходяться.

— Ви вже визначились із локацією?

— Поки що ні. Є варіанти, але ми шукаємо ідеальний.

«НАЙБЛИЖЧЕ КІНО ДЛЯ МЕНЕ — ЦЕ ВСЕ, ЩО ПІДПАДАЄ ПІД ПРИНЦИП «ДУМАЙ ІНАКШЕ»»

— На яких режисерів ви орієнтуєтеся?

— У цьому випадку це три кити: Паоло СОРРЕНТІНО, Гаспар НОЕ та Ксавье ДОЛАН (культові італійський, французький та канадський кінематографісти відповідно. — Д.Д.). До них можна символічно додати і черепаху — Терренса МАЛІКА (відомий американський режисер. — Д.Д.).

— Загалом, яке кіно вам найближче?

— Я люблю абсолютно різне кіно. Від Френка КАПРИ та Вільяма ДІТЕРЛЕ (класики американського кіна. — Д.Д.) до Девіда ФІНЧЕРА (відомий американський режисер. — Д.Д.) та Дені ВІЛЬНЕВА (канадо-американський режисер, майстер фантастичних фільмів. — Д.Д.). Від фестивального артгаусу до марвелівського кіновсесвіту («Марвел» — компанія, що випускає комікси та екранізації коміксів. — Д.Д.). Від того, що дивиться Поль до того, що не побачить жодний інтелектуальний кінематографіст. Якщо назвати мої улюблені фільми, то  всі вони народилися після 2010, тобто досить нові. Це «Ла-Ла-Ленд» — мюзикл про кохання двох мрійників, «Початок» — фантастичний бойовик про пограбування розуму, «Великий Гетсбі» — костюмна драма за Фіцджеральдом і «Джокер» — психологічна драма про зруйновану особистість. Усі ці фільми в різних жанрах і зроблені в різному стилі. І вони на стику між інтелектуальністю та простотою. З класиків минулого мій особливий улюбленець — це Біллі ВАЙЛДЕР (лавреат «Оскара», автор понад 50 стрічок, серед яких «У джазі тільки дівчата» й «Бульвар Сансет» — Д.Д.). Він дуже дотепний. У нас буде багато посилань на світове кіно. Найближче кіно для мене — це все, що підпадає під принцип «Думай інакше». Чого вже там, я навіть своє резюме написав у вигляді сцени з фантастичного фільму і маю кілька ідей як екранізувати телефонний довідник (сміється).

«ЯКЩО В КРАЇНІ ВІЙНА, ТО ЛЮДИНА ОБОВ’ЯЗКОВО ХОЧЕ ДИВИТИСЯ ПРО ВІЙНУ?»

— Наскільки я розумію, герої занурені в атмосферу розкоші, підкресленого естетизму. Водночас ми живемо в бідній, воюючій країні — і такі обставини можуть якійсь частині авдиторії здатися надто далекими від повсякденних реалій.

— Слухайте, якщо подивитися довкола, то в нас купа крутих тачок та ресторани забиті. Реалій у нас багато. Ви думаєте, що коли в країні війна, то людина обов’язково хоче дивитися про війну? Є канонічні питання, теми та проблеми, які зачіпають нас незалежно від того, в яке середовище все вміщено. В нас кіно про втечу від реальності, про залежність, тиранію влади, небажання дорослішати, саморуйнування та самоізоляцію. Про те, що ми зустрічаємо в будь-яких реаліях. Що спільного між війною, ковідними обмеженнями, постійним підвищенням цін і людиною, що посилає тебе до дідька? Всі ці речі отруюють повітря, настільки, що щодня поповнюється кількість таких от Полів.

— Загалом, ви вже думали про сприйняття публікою? Хто ваші глядачі?

— У нас арт-мейнстрім, кіно як для фестивальних інтелектуалів, так і людей, які тяжіють до більш зрозумілих жанрів. Наш ідеальний глядач — це ті, хто любить і цінує насамперед гарні історії, ті, хто відкритий до сміливих інтерпретацій та сприйняття чогось нового, незвичного.

«КОЛИ МИ РОЗДІЛЯЄМО КОГОСЬ ЗА БУДЬ-ЯКОЮ ОЗНАКОЮ, ТО ЦЕ ЗАВЖДИ ЖАХЛИВО»

— Щодо сприйняття: ви вже бачили петицію проти вашого проєкту?

— Найгірше для мене як автора та кінематографіста, що цю петицію створив так само кінематографіст. Не можна судити про кіно, не подивившись його. Так, багато хто побачив плакати й злякався, тому що наше суспільство звикло інтерпретувати все в чорнушному світлі. А правда, що я на шиї теж ношу хрестик. Наше кіно далеке від політики, тут не про релігію, як і не про ЛГБТ. Це лише кілька шарів пирога. Не збіднюйте історію своїми домислами.

— Наскільки несподіваною стала для вас хвиля уваги в медіасфері?

— Ми не думали, що так голосно все буде. А ще навіть фільм не знятий.

— Вам надходили погрози?

— Так.

— У вас не ЛГБТ-фільм, але все ж таки ця тематика зачіпається. Наскільки вона актуальна сьогодні в Україні?

— В Україні, як і в будь-якій іншій країні світу, проживає багато представників ЛГБТ. Дуже прикро, що вони змушені ховатися, бо бояться переслідувань і цькування. Коли ми розділяємо когось за будь-якою ознакою, то це завжди жахливо. Поділ може бути лише за принципом людяності. В людині або є людина, або її немає.

— Як ви ставитеся до ЛГБТ-прайдів?

— Якщо чесно, то ніяк. Це далеко від мене, але я поважаю їхню сміливість.

«СЕКС ЗАРАДИ СЕКСУ — ЦЕ ДИТЯЧИЙ САДОК»

— У вас уже є стратегія того, як ви зніматимете еротичні сцени? Наше кіно ще великою мірою цнотливе, так що це може стати окремим викликом.

— Я зараз закінчую монтаж короткометражки, де в мене двоє головних героїв весь фільм абсолютно голі в кадрі. Це виклик як для акторів, так і для глядачів. Виклик, тому що ми відвикли бачити себе оголеними, і це стосується не лише тіла. Я як автор не хочу роздягати глядачів та з ганьбою вести через все місто. Ми хочемо, щоб глядач обімлів і отримав насамперед естетичне задоволення від краси побаченого. Кожна сцена «Принца» продумана до дрібниць. Можливо, навіть будуть дві версії окремих сцен, одна така, як має бути, інша версія лояльніша для нашої публіки. Назагал, у нас багато еротичних епізодів, але подамо їх красиво, без бруду, з часткою тієї самої цнотливості. Ми не створюємо кіно, щоб шокувати глядача сексом. Секс заради сексу — це дитячий садок. Секс — це акт злиття, діалог двох тіл, і, якщо пощастить, і душ. Мене тривожить, коли щось виглядає вульгарно й брудно.

— Ще один важливий мотив вашого проєкту, наскільки я розумію, — релігійний. Чому, на вашу думку, релігійність і сексуальність настільки близькі?

— Можливо, тому, що обидва заперечують одне одного і тому притягуються. Це питання, про яке можна написати цілу доповідь і все одно не сказати всього, що хотів, чи не розкрити тему. Релігійність, сексуальність, оголення були тісно пов’язані завжди. Бог створив Адама та Єву оголеними, крім іншого, для злягання та продовження роду людського. Але мені здається, ми не простежимо, чому й коли цей зв’язок став настільки тісним. Художники, поети та скульптори завжди оспівували людське тіло як ідеал форми та змісту, а релігійні мотиви використовували як найважливіші, канонічні арки сюжетів. Мікеланджело зобразив Давида оголеним, віддаючи данину античним уявленням про відповідність фізичної краси силі духу. В кожній людині Бог виявляється по-своєму.

«ВІРМЕНІЯ ТА УКРАЇНА — ДВІ МОЇ БАТЬКІВЩИНИ Й У ОБОХ ТРИВАЄ ВІЙНА»

— Наскільки важлива для вас ваша вірменська ідентичність? Ви стежите за ситуацією між Вірменією та Азербайджаном? 

— Мене дуже пригнічує ця ситуація. Вірменія та Україна — дві мої батьківщини й у обох триває війна. Ці дві війни часто підштовхують мене до думки, що я ніколи не поїду з власної волі ні до Азербайджану, ні до Туреччини, ні до Росії, поки там не зміниться уряд і вони не припинять війни, які розпочали. Я завжди хвилююся за людей, за дітей, за тих, хто просто хоче жити, вчитися, розвиватися, творити. Торік, коли тривала війна в Карабаху, я на емоціях написав 120-сторінковий сценарій, напевно, один із найважливіших для мене. Він називається «Земля в тумані та вогні». Це містично-міфічна історія з 5 сюжетними лініями про землю, про туманне майбутнє, про Вірменію та вірмен. 5 маленьких притч, які розгортаються в Карабаху під час тієї 44-денної війни. Сценарій зараз на столі у вірменського продюсера, який разом із Ніком ВАЛЛЕЛОНГОЮ (автор сценарію та продюсер оскароносної «Зеленої книги») створили фільм про вірменського священнослужителя та композитора Комітаса. Паралельно з підготовкою до «Принца» я працюю над сценарієм про героя України Сергія НІГОЯНА, і це дуже особиста історія, яка досліджує велику вірменську діаспору на території України. З Регіною та Олексієм ми, до речі, шукаємо можливість зняти короткий метр «Матах», суто вірменський сюжет.

«ІЗ ЗАДОВОЛЕННЯМ БИ ПРОЙШОВ ПІШКИ ВЕСЬ СВІТ»

— У вас уже є план просування фільму за кордоном? На які фестивалі ви розраховуєте?

— Нехай продюсери мене поправлять, але ми плануємо почати з козирів — Канни, Венеція та рухатися далі вже за ситуацією.

— Чи маєте ви захоплення, крім кіна?

— Література. Звідти я черпаю думки та ідеї для фільмів. Ще піші прогулянки. Із задоволенням би пройшов пішки весь світ.