30 лет Революции на граните...

Рівно 30 років тому, 2 жовтня 1990 р., українська молодь вийшла на головну площу столиці тоді ще радянської України — на Майдан незалежності (на той час площа Жовтневої революції). І хоча перед цим, 16 липня, Верховна Рада проголосувала за Декларацію про державний суверенітет України, остаточний відрив від СРСР відбувся через рік (Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991-го та референдум від 1 грудня 1991-го). Жовтневі ж події 1990-го року отримали назву Революції на граніті і стали важливою складовою на шляху до відновлення незалежності України. Тоді молоді люди, головним чином студенти, розпочали голодування і висунули свої вимоги до влади.

«Спочатку їх було лише дві, — розповідає в інтерв’ю один з організаторів і лідерів Революції на граніті Олесь Доній в інтерв’ю «Дню» (№ 132 за 31 липня 2012 р.). — Це перевибори Верховної Ради на багатопартійній основі і націоналізація майна КПСС. Це був час, коли система хиталася, і саме в цей момент можна було переобрати владу. Згодом, після наради активістів голодування, постала ще одна вимога — відмова від підписання Союзного договору, тобто фактично — відновлення незалежності України. Львів’яни приїхали ще з двома вимогами — це популярна серед націонал-демократів відставка прем’єр-міністра Масола (як на мене, це ні на що не впливало) і служба українських юнаків у межах України. Організаторами акції були дві структури: Українська студентська спілка і Студентське братство Львова. Ми були більш креативні й ідейні, а численнішими й організованішими були галичани».

Як не дивно Народний Рух тоді не підтримав студентів. «Найбільший тиск на нас здійснювали не КДБ і Компартія, а Народна Рада Народного Руху, — розповідає Олесь Доній. — Першого удару в спину нам завдав якраз представник Народної Ради, який сказав, що нам не потрібні перевибори. А згодом Верховна Рада навіть ухвалила рішення, яким фактично не допускала нас до владних структур, підвищивши депутатський вік від 21-го до 25-ти років. Свою помилку Чорновіл зрозумів лише через два роки, коли було вже запізно».

Власне, відсутність єдності, зокрема підтримки молоді старшим поколінням, і стало однією з причин, що головна вимога (перевибори) так і не була виконана. Зате відбулася відставка прем’єра Віталія Масола, яка мало на що вплинула з точки зору зміни системи. Навпаки, в деякій мірі це навіть розчистило дорогу приходу до влади Леоніду Кучмі, проти системи якого в майбутньому зібралися два майдани. 

Як ті далекі події згадує перший президент України Леонід Кравчук (з книги «Перший про владу»):

«Насправді вперше офіційно про вихід України з Радянського Союзу і непідписання союзного договору заявили студенти під час Революції на граніті в жовтні 1990 року. Коли я з ними зустрівся як голова Верховної Ради, то вони мені це офіційно підтвердили. Тоді я прийняв нестандартне рішення: запросити молодих людей на засідання сесії Верховної Ради і надати їм слово. Вони прийшли, і від них виступив Олесь Доній, озвучивши п’ять вимог.

Один із пунктів — звільнення голови Ради Міністрів УРСР Віталія Масола. Якщо об’єктивно, то лінію цього звільнення провів Гуренко. Він мені каже: «Нам надо смягчить ситуацию, будем снимать Масола. Я сам с ним поговорю». Після зустрічі з Гуренком до мене вже приходить сам Масол і каже, що от, перший секретар так вчинив зі мною — хоче звільнити. Я йому відповів: «Партийная дисциплина, что сделаешь. Борись, если можешь».

Також був виконаний пункт про те, щоб українські солдати служили в Україні. Пам’ятаю, як це було. Мені доповіли, що перед Верховною Радою зібралися дружини солдатів. Я вирішив вийти до них. І коли я туди вийшов, то буквально потонув у жіночій красі. Ви собі не уявляєте — весь майдан перед парламентом був заповнений молодими жінками. І всі в один голос: поверніть нам наших чоловіків! Тоді я прийшов у парламент і сказав: «Треба приймати рішення».

Ще одна вимога студентів — непідписання союзного договору — також була виконана. Я його не підписав. І не тільки тому, що цього хотіли студенти. Я сам був проти підписання, бо це могло призвести до зміцнення СРСР.

Але головним результатом цієї революції стало те, що, по суті, тодішні події розбудили Київ. Усі в один голос заговорили, що от молодь своїми тілами хоче врятувати Україну. Тобто це був поштовх до чітких ідей, думок, які досі лише десь витали в повітрі. А тут була конкретна дія, яка вказувала на те, що люди готові жертвувати собою заради України. І це дуже правильно, що саме молодь вимагала непідписання союзного договору й виходу України з СРСР».

Як же так сталося, що не дивлячись на всі подальші події в Україні, втрати людей і територій, ми дотепер живемо в «системі Кучми»? «Дійсно, Студентська революція на граніті стала каталізатором відновлення української незалежності, але, на жаль, якщо говорити про результати, то вона з точки зору можливості зміни влади, є втраченим шансом для України. Тоді суспільство й контреліти не усвідомлювали необхідності цих змін, — вважає Олесь Доній. — Самостійність було досягнуто компромісом між рухом опору й переважною більшістю комуністів, які перейшли на бік ідеї незалежності. А далі партноменклатура призначила вихідців із Компартії, комсомолу (криміналітет долучився пізніше) майбутніми капіталістами. Певними моментами вони були розумнішими, нахабнішими, але незалежницького мислення в них не вистачало. І навпаки, хто мав таке мислення, був слабшим в економіці та стратегічному баченні. Ця катастрофа призвела до того, що на якомусь етапі всі партії (проукраїнські, проросійські) було скуплено людьми, яких ми тепер називаємо олігархами. Причому робили вони це не через ідеологічні симпатії, а заради необхідності впливати на політику».

Український народ має великий досвід повстань, і певні перетворення, дійсно, відбуваються. Але ті, хто володіють якостями державників, потребують уваги суспільства. І в цьому відповідальність не тільки політичної верхівки, а й представників громадянського суспільства.

Говоримо з учасниками Революції на граніті.

«ВІД НАС ВІДКУПИЛИСЯ МАСОЛОМ, А РЕШТУ РІШЕНЬ ПОЧАЛИ ГАЛЬМУВАТИ»

Євген ДИКИЙ, директор Антарктичного центру НАН України:

— Складалося враження, що тодішнє керівництво УРСР, зокрема Л.Кравчук, вже починали передбачувати можливість відомого розвитку подій в Радянському Союзі. Крім того, якби вони пішли на жорсткий розгін демонстрантів, це означало б, що влада втратила контроль над ситуацією в УРСР, і могло дати привід москалям поставити більш жорстких керівників на їх місце, що ми споглядали в республіках центральної Азі та Південного Кавказу. Крім того, в нас вже не було реальної єдності влади: з одного боку, було ЦК КПУ, яке контролювало республіку, але в Києві, наприклад, владу контролювали демократичні сили, що було вагомим чинником. Адже суто формально компетенція узгодження демонстрації знаходилася у міській владі, де  вдалося з перевагою на кілька голосів знайти підтримку, щоб санкціонувати ці акції.

Крім того, часто не згадують цікавий фактор — між студентами та ОМОНОМ практично одразу з моменту побудови наметового табору, вишукувався ряд ветеранів війни у Афганістані. Серед ОМОНУ було багато колишніх афганців, і, одна справа для них була вступати в бійку з дітьми, які життя, не бачила, і геть інша — побратимами з війни. Вірогідно, вони б все одно виконали наказ, але наскільки я розумію, цей чинник впливав досить сильно.

На жаль, було певне розчарування: обіцяли виконати 5 із 6 вимог, тобто всі крім найбільш радикальної, а саме референдуму про вихід з РС. Звичайно, на такий компроміс ми були готові, бо навіть будучи дітьми, не були настільки наївні, щоб думати, що одразу спровокуємо референдум. Однак від нас відкупилися Масолом, а решту рішень почали гальмувати. Проте було виконано ще один пункт, про який багато хто забуває, хоч він врятував тисячі життів: право проходити строкову службу на території УРСР. Користуючись цим пунктом, ми почали допомагати нашим хлопцям тікати з гарячих точок Радянського Союзу, зокрема, Південного Кавказу, Придністров’я, Центральної Азії. Радянська влада цього не визнавала, військова прокуратура СРСР робила справи проти дезертирів, але вже військкомати виконували розпорядження верховної ради України.

Момент, якому ми особливо «вдячні» саме українським демократам — що не відбулося, перезавантаження Верховної Ради, бо вони пішли на угоду з комуністами і вирішили, що немає потреби у перевиборах. Насправді, якби тоді в районі 1991 року відбули перевибори, ми мали б іншу геть історію.

Я б не робив революцію на граніті чимось, що випадає з загального контексту української історії. Ми самі тоді це так не сприймали. Якщо не брати давні століття, то щонайменше з початку ХХ століття, з моменту проголошення УНР йде неперервний шлях боротьби, який складається з низки епізодів: УНР, ОУН/УПА, шістдесятників, дисидентів, революції на граніті, помаранчевої, революції гідності — це все абсолютно послідовні кроки одного процесу деколонізації.

«ВЕЛИКА НАДІЯ НА ТЕ ПОКОЛІННЯ, ЯКЕ НАРОДИЛОСЯ НЕ В СОВКУ»

Ярина СКУРАТIВСЬКА, ведуча радіо «Промінь»:

— Ми тоді й самі дивувалися, що демонстрацію не розганяли, бо я пригадую момент, коли у Верховній Раді розглядалося, що робити з мітингувальниками. Пам’ятаю, як ми обговорювали нашу поведінку у випадку, якщо підтримають пропозицію ввести танки. Скоріше за все цей варіант не пройшов у ВР, бо нас підтримало багато людей.

З усіх подій на Майдані Незалежності (який тоді називали площею Жовтневої революції), я пам’ятаю, коли було ухвалене рішення зупинити голодування, припинити акцію протесту, і що серед більшості протестувальників це було сприйнято неоднозначно. Ми тоді вже розуміли, що це умовні компроміси. Мені здавалося, що очільники революції на граніті мали більш ідеалістичні уявлення, бо вони брали безпосередню участь у переговорах і повірили тим заявам та домовленостям, які надавала влада. У нас такої довіри до влади не було, ми були не задоволенні, що акція припиняється, і не були певні, що всі умови будуть виконані, як врешті-решт і сталося.

Вважаю, що ми, як учасники тих подій, дотрималися закладеного тоді ціннісного орієнтиру. Як країна, переживаючи вже 3 революції, бачу, що у пікові моменти, ми перетворюємося на красиву, ідеальну, цілісну сутність, пасіонарії виходять, змінюють її, але потім, коли ці пікові моменти минають, ми опиняємося в рутині, і буденність засмоктує, ці всі ідеалістичні історії якось ідуть на спад. Хочу вірити, що ми з кожним таким вибухом стаємо інакшими й кращими, й кількість людей, які інакшають — зростає. Дуже велика надія на те покоління, яке народилося не в совку, бо вони вже зовсім інакші і мають нові смисли.

«Я ВВАЖАЮ, ЩО ТІ ПОДІЇ НЕ ПРОЙШЛИ ДАРМА»

Тарас ПРОХАСЬКО, письменник, лаурет Шевченківської премії 2020 року:

— На мою думку, поштовхом до всіх подій кінця 80-х — початку 90-х років, була, як не дивно, криза у керівництві Радянського Союзу. Влада побачила, що тоталітарна країна, навіть вже значно ліберальніша, не витримує випробування ефективністю. Керівництво союзу знаходилося у роздвоєному становищі: з одного боку, вони намагалися втримати державу, а з іншого — нову політику демократизації було тяжко спинити і завернути.

Я вважаю, що ті події не пройшли дарма. Пам’ятаю, коли була ця акція, то відсоток активних громадян, які готові до участі у подібних формах громадянської боротьби, був просто жалюгідний. Нагадаю, що весь цей визвольний рух кінця 80-х був дуже малочисленим. Найголовнішим завданням цієї акції було просвітництво, бо я бачив, наскільки ця подія, цей перформанс, мав більше значення і його перемога була не так, у виконанні вимог, як у переживанні досвіду народу. Ця революція сформувала покоління людей, які подальше життя прожили інакше. У нас взагалі громадянське суспільство було заморожене, і такі значні й швидкі кроки, які довели до незалежності — велике прискорення еволюційного розвитку.

У всіх подальших українських акціях, не тільки Майданів, важливо є не плутати плоди цих подій з еволюційним значенням, як вони мають для українського суспільства. Мені дуже прикро чути, що насправді не здобули того чи іншого, бо результат дуже великий — процес росту, і те, що він відбувається за такий короткий час після багатосотрічної перерви — великий успіх.

«ЦЕ БУЛА ПЕРША АКЦІЯ, ЯКА НАВЧИЛА НАС НЕ БОЯТИСЯ»

Виктор РОГ, публицист, редактор газеты «Путь победы»:

— Це було масове, вчасно зроблене явище, тому нас не розігнали. Нагадаю контекст подій: в кінці 80-х років по всій Україні проходили мітинги, а вже 1 жовтня відбувся загальноміський страйк з робітниками. Тоді фактично вперше під тиском вулиці будо дозволено виступити у ВР Михайлові Ратушному, який очолював Київський страйкком і озвучити вимоги. Коли голодує молодь, студенти, рука не дуже підіймається розганяти, до того ж, акція була мирною, провокацій ми не допускали.

Думаю, був певний відкуп відставкою Масола, але влада пішовши на поп’ятну відчула, що люди перестали боятися. Не дарма цю революцію називають «революцією проти страху» — це була перша акція, яка навчила нас не боятися, бо в суспільстві, особливо на периферії панував страх. Лише подолавши страх ми мали можливість провести революцію проти брехні та революцію проти приниження.

Думаю, що події жовтня 90-го року поклали момент, коли почали рахувати секунди до дня 24 серпня. Революція на граніті стала переломним моментом, бо люди почали жертвувати життям  і здоров’ям. Після акції я свято вірив, що вже не буду студентом, але вийшло так, що я залишив одні Суми, а повернувся у геть інші, де жили інакші люди, а декан бажав мені здоров’я. Я відчув, що ми добилися свого. Адже головною метою було, щоб люди зрозуміли, що за краще майбутнє треба боротися не лише словами, а й реальним прикладом.