Про ліквідацію «решток ГУЛАГу»

Треба відійти від того, щоб газовий контракт з Росією був одночасно й алібі влади на випадок її економічних провалів, і індульгенцією за можливу здачу якихось національних інтересів. Ось цей газовий менталітет, це газове ментальне господарство досі характеризують нашу еліту.

«МИ СТАЛИ НЕЗАЛЕЖНИМИ ВІД СРСР, АЛЕ МИ НЕ СТАЛИ НЕЗАЛЕЖНИМИ ВІД РОСІЇ»

— Навіть це літо проходить під знаком газу — вдасться в Росії вибити «справедливу ціну» чи не вдасться. Поки просвіку не видно. Проте Янукович поки витримує натиск Росії. До Митного союзу не йде.

— Не хоче. Один власник держави не хоче віддати власність іншому власникові держави. Не хоче, але це не означає, що не може. А якщо доведеться? Питання в іншому — не можна бути настільки залежним (не лише в енергетиці, а й у інших напрямках) від однієї країни.

Напередодні 20-річчя незалежності України я хочу сказати таку фразу: ми стали незалежними від СРСР, але ми не стали незалежними від Росії. Тому 20 років минуло, а ми досі сперечаємося, якою має бути ціна на газ.

А буде ще гірше, тому що з кожним роком Росія нам виставлятиме дедалі більше претензій. Щодо газу, щодо економіки, щодо торгівлі, щодо військових зобов’язань. Для Російської Федерації процес дезінтеграції вже минув, тепер настає на пострадянському просторі етап реінтеграції. У них немає проблем з Білоруссю. Вони її вже скоро куплять повністю. Лукашенко ще маневрує, але поле для маневру в нього все менше й менше.

— На відміну від Білорусі в нас є Західна Україна.

— Згоден. Але за всієї реакції Західної України на Харківські угоди, вони пройшли. 2017 року ми могли вирішити проблему Чорноморського флоту РФ, ми її не вирішили. Це провина не лише Партії регіонів і нинішнього Президента. Я думаю, така ситуація була б, якби виграли інші політичні сили. Це проблема нашого правлячого класу, що ще з 1991 року живе духом ейфорії незалежності, яка багато в чому звалилася з Москви, як дарунок, а не була завойована в серйозній боротьбі.

— Двадцяту річницю незалежності ми святкуватимемо дуже скромно. Параду не буде. На Банковій говорять, що немає грошей, а також посилаються на опитування, що 70% українців підтримують скасування параду. Як вам така економія?

— Не можна політику проводити на опитуваннях. Для того є еліти, які мають враховувати настрої мас виборців, але водночас повинні нести відповідальність за державну розбудову. За національний прогрес. Це навіть стосується такої проблеми, як вступ до НАТО. Ніде вступ до НАТО масово не підтримувався. У жодній центрально- й східноєвропейській країні. Але якщо еліти, державний правлячий клас приймають таке рішення, тоді робиться все, щоб переконати людей, що це необхідно для державного блага. Якщо проводити політику на опитуваннях, навіщо тоді еліта? Навіщо тоді показна система — парламент, президент, стратегічний центр ухвалення рішень і т.д.

— Можливо, наш Президент теж опинився серед 70% українців, які підтримують скасування параду?

— Значить, немає розуміння того, що таке 1991 рік в історії України. Що таке незалежність? Що з нею робити далі? Це концептуальна розгубленість. Двадцять років багатовекторності, коли можна було маневрувати, загравати з багатьма центрами геополітичної влади, минають. Далі треба вибирати, а наша влада не знає, що їй вибрати, тому що їм добре й так. Вони бенефіціари цієї невизначеності. Швидше, це була незалежність для еліт, ніж для населення. Але тепер я відповім трохи інакше. Ви знаєте, я підтримую це рішення Віктора Федоровича Януковича.

— ???

— Це ще одне з рішень у черзі абсурду, якими нас тішить і балує нинішня влада. Це ще раз довело й показало, що ця влада не є державницькою. Це ще раз підкреслило, що це клан захопив державу як інструмент владарювання, як інструмент експансії. Як інструмент обміну ресурсу на привілейоване місце в західному клубі еліт. Їм Україна потрібна не для того, щоб її розбудовувати, вмонтовувати в сучасний світ, підносити державну велич, формувати державну національну свідомість. Їм треба банально володарювати й зміцнювати майнові позиції. Усе!

Тому кращого дарунку для противників, для тих, хто не любить цю владу, ніж рішення відмовитися від параду, не вигадаєш. Нинішня влада ще раз показала, що вона сегрегована не лише від народу й живе у своєму автономному світі, а вона ще сегрегована від держави.

«ВОСЕНИ МОЖУТЬ ПОЧАТИСЯ СЕРЙОЗНІ ПЕРЕГРУПУВАННЯ В ЛАВАХ ОПОЗИЦІЇ»

— До речі, останні соціологічні дослідження свідчать про різке падіння рейтингу Віктора Януковича та Партії регіонів. Якщо в січні 2010 року, коли главою держави став лідер Партії регіонів Віктор Янукович, соціологи зафіксували рекордну підтримку партії влади (38%), то сьогодні її рейтинг становить усього 13,5%. Фактично Янукович втрачає підтримку швидше, ніж Ющенко.

— Мене ця соціологія тішить. Це означає, що в найближчому майбутньому можна чекати кризи легітимності цієї влади. Янукович десь інтуїтивно, десь свідомо намагається вибудувати таку політичну модель, яку свого часу формували й виліплювали Путін, Лукашенко. Це шлях політичної й економічної монополії. Це шлях суперпрезидентства. Але в Путіна й Лукашенка вже після року їхнього перебування при владі рейтинг зашкалював за 50 і 60 відсотків. Усі режими подібні до путінського й білоруського спиралися на високі рейтинги президента. Саме на цьому рейтингу трималася легітимність цього режиму. Коли в президента підтримка 70%, то будь-яка опозиція виглядає або маргінальною, або лояльною.

В Україні півтора року президентства Януковича — рейтинг 16 відсотків, у Партії регіонів — 13,5. У Тимошенко рейтинг іще менший, але це інша історія. Тут важливо інше — в Україні народ не сприймає тоталітарного режиму. Він не сприймає вертикалі, не сприймає концентрації влади в одних руках. Він не бачить у цьому сенсу на відміну від росіян початку 2000-х років або білорусів середини 1990-х. Тобто в Україні немає низового запиту на сильну владу. Тому будь-яке рішення влади, спрямоване на проведення реформ, одразу наражається на такі чинники, як мажорство дітей, кастовість нинішньої правлячої еліти, клановість при доборі кадрів, коли вихідці з донецького регіону захопили всі посади.

— Якщо в Україні немає «народного авторитаризму», який живив вертикалізацію влади в Росії та Білорусі, то що може бути натомість?

— У Росії був контракт — лояльність в обмін на безпеку. Тому Путін зміг довго протриматися й лише зараз почав зазнавати труднощів з легітимністю.

А у нас так: або має бути підтримка президента до 70 відсотків (і тоді популярний президент може формувати режим фасадної демократії), або мають зберігатися демократичний договір, конкурентний вибір. Це означає, що владі буде дуже важко на осінь 2011 року обмежити конкурентну виборчу демократію, як це вона б хотіла зробити, провівши новий виборчий закон.

І ще один момент. Коли у влади є висока підтримка, тоді опозиції треба або йти в маргінес, або здаватися. Але якщо у влади підтримка 13—16%, це означає, що восени можуть початися серйозні перегрупування в лавах опозиції. Найоптимальніша стратегія для опозиції за такої низької підтримки режиму — це стратегія протесту. Не стратегія лояльності, а саме стратегія протесту. А це означає, що опозиція стане активнішою, більш протестуючою.

«ІДЕЯ З П’ЯТЬМА ВІДСОТКАМИ ВЖЕ МИНУЛАСЯ»

— Ви згадали новий виборчий закон. А хіба опозиція не може переграти Партію регіонів в мажоритарці? Адже серед опозиціонерів незрівнянно більше впізнаваних, яскравих, публічних людей, талановитих спікерів. До речі, третій президент Віктор Ющенко теж піде від округу, а не за списком.

— Мажоритарка — це ставка не на спікера, не на політичні месиджі й програмні установки, а на локальні проблеми та на адміністративний ресурс. Партія регіонів розраховує саме на це, тому запроваджується мажоритарка. Для того, щоб за допомогою судів, які ми знаємо, які в Україні, знімати неугодних кандидатів і пропонувати своїх. А потім після виборів сформувати провладну більшість Партії регіонів і мажоритарників.

Але насправді питання з мажоритаркою ще не вирішене. Перед Партією регіонів стоїть питання: а чи надійні мажоритарники? Чи варта шкурка вичинки? У разі подуву навіть легкого кризового вітру мажоритарники розбігатимуться. До речі, коли Путін укріплював свою вертикаль, то він відмовився від мажоритарки. Нинішня Дума — це суто спискова система. Він укріплював партію, перетворював її на партію влади.

— Щодо бар’єра, якщо буде 5-відсотковий бар’єр, то до Верховної Ради проходять лише три партії — це Партія регіонів, «Батьківщина» і «Фронт Змін». І в Тимошенко і Яценюка тоді виходить більшість. Щоправда, зараз уже почали говорити про чотири відсотки.

— Думаю, ідея з п’ятьма відсотками вже минулася. Буде чотири відсотки. Для чого? Для того, щоб туди потрапили комуністи. Ще нашу владу підводить Тягнибок. Був розрахунок, що, інвестуючи в цю націоналістичну бульбашку, можна буде потіснити традиційних націонал-демократів — Юлю та Яценюка. Але, як ми бачимо, проект з Тягнибоком не вийшов. «Батьківщина» з Юлею чи без неї має всі шанси потрапити до Верховної Ради. Можливо, Партія регіонів має таємний план не пропустити «Батьківщину», але це ризиковано.

— Тобто Партії регіонів у парламенті потрібні союзники, а якщо пройдуть Яценюк і Тимошенко, регіонали виявляються самі.

— Так, регіонам це невигідно. Комбінація, яка була запущена, з урахуванням соціології, з урахуванням тенденції, не вигідна Партії регіонів. Поки я думаю, що остаточне рішення щодо мажоритарки й щодо закону в цілому не прийняте. Для Партії регіонів найоптимальніший варіант — три відсотки, щоб були комуністи, Тігіпко та Тягнибок. «Свобода» — це не союзник, але політична сила, вигідна Партії регіонів для того, щоб створювати на демократичному полі зайву конкуренцію.

«ПАРТІЯ РЕГІОНІВ НЕ СТАЛА ПОВНОЦІННОЮ ПАРТІЄЮ ВЛАДИ»

— Тоді постає питання: чому при такому розкладі Партія регіонів не відмовиться від ризикованої мажоритарки й не перейде на путінську модель?

— Це вже проблема, що стосується самої Партії регіонів. Річ у тім, що Партія регіонів не стала повноцінною партією влади. Путінський режим, на відміну від білоруського, — це режим не персонального президентства, а режим, що спирався на домінантну партію. Партія регіонів такою партією не стала. Але Партія регіонів уже перестала бути регіональною партією. От скажіть, зараз ПР піде на вибори, з якими гаслами вона піде?

— НАТО й російська мова вже відпали.

— Вона перестала бути електоральною партією, але не стала партією влади. Вони не знають, з чим їм іти.

— А успішне проведення Євро може стати хорошим політичним багажем?

— Як один із — так. Але воно не може замінити собою все інше й компенсувати всі помилки, а головне ставлення Партії регіонів і нинішньої влади до людей. Тому що людей непокоять не зарплати й пенсії. І якщо вони навіть підвищать пенсії та зарплати на сто гривень, як вони розраховують, то все одно нічого не доб’ються. Людей принижує приниження.

У Партії регіонів скрізь ризики — і мажоритарка, і партійна конкуренція, тому що в партії немає нових політичних месиджів. Що тоді їм залишається? Що можна теоретично? Закручувати гайки, звужувати конкуренцію, брати під контроль ЗМІ. Такий сценарій цілком можливий. І, напевно, це робитиметься восени для того, щоб створити більше проблем для конкурентів. Для «Батьківщини» вже створюються. Тимошенко, швидше за все, не братиме участі у виборах. Але це теж не погано і для «Батьківщини», і для всієї партійної системи України, що дуже персоналізована й заточена на одну людину.

— А ви певні, що її не посадять?

— Її не посадять, але присадять. Швидше за все, буде вирок і амністія до двадцятиріччя незалежності. Я вважаю, що влада зацікавлена в тому, щоб цей процес закінчився швидше. Для них це теж кошмар. Тому, за логікою речей, вони повинні діяти оперативно.