«Чути себе українцями...»-3

Закінчення. Початок читайте «День» № 8-9, № 13-14

Отож, спогади учасників величного дійства Злуки дозволяють наочно уявити справді вражаючу картину: натхненний, піднесений народ, чітко організований військовий парад, волю (поза сумнівом, щиру) східних та західних українців до державної єдності, гасло: «Слава полеглим героям», портрети Тараса Шевченка, синьо-жовті прапори, готовність на смерть битися з ворогом, прагнення підкріпити Злуку конкретними заходами (ось один із таких заходів: терени Західноукраїнської Народної Республіки здобували статус Західної області УНР — ЗО УНР)... Здавалось би, є все необхідне для реалізації одвічної мрії народу.

Проте подальший перебіг подій важко йменувати інакше, ніж національно-історичною катастрофою українців. Ось лише «сухий» перелік фактів і дат. Трагедія полягала насамперед у тому, що Директорії УНР так і не вдалося створити сильної дисциплінованої армії, за винятком корпусу Євгена Коновальця (урок Центральної Ради так і не був засвоєний), відтак уже 2 лютого 1919 року, за 11 днів після Злуки, під тиском більшовицьких військ, що невпинно наближалися зі Сходу до Києва, Директорія мусила виїхати зі столиці до Вінниці (а далі були послідовно: Рівне, Проскурів, Кам’янець-Подільський...). 5 лютого до Києва вступили з’єднання Щорса.

Далі — консолідації Соборної України фатальним чином завадив мало не одночасний, багато в чому синхронний, наступ одразу трьох ворожих армій: більшовиків зі Сходу, невдовзі — білої Добровольчої армії Денікіна з Південного Сходу і, нарешті, поляків із Заходу. То були, по суті, «смертельні лещата» для УНР. Адже, хай би які переговори з цими ворогами розпочинали керівники Директорії (насамперед Симон Петлюра, який 12 лютого 1919 року очолив цей вищий орган УНР взамін Володимира Винниченка, що покинув і посаду, і взагалі Україну на вимогу Антанти) — було очевидним, що з жодним із трьох цих таборів неможливо домовитися без втрати Україною не те що Соборності, а й державності як такої. (Щоправда, 1920 року Петлюра зумів виторгувати у Пілсудського таке собі «визнання» УНР, але якою ціною і в яких кордонах... Ми ще скажемо про це).

Внаслідок стискання цих «фатальних лещат» із трьох сторін на червень 1919 року армія УНР контролювала лише вузьку смугу землі довжиною 15 — 20 кілометрів, вздовж річки Збруч. Тут до них долучилися частини ЗУНР (конкретно — Українська Галицька армія), котрі під тиском польських військ 16 липня 1919 року перетнули Збруч, увійшли на територію УНР і — номінально під проводом Директорії, реальна картина була складнішою — вирушили у визвольний похід обох об’єднаних армій (разом — близько — 85 тисяч вояків) на Київ, проти більшовиків. Проте взяти столицю на Дніпрі союзникам вдалося лише на добу (30 — 31 серпня 1919 року): їх витиснула з Києва Добровольча армія Денікіна, яка дуже швидко оголосила, що «никакой Украины нет, не было и быть не может», а є тільки «Юго-Западный край единой и неделимой России». Відбувся жорстокий, брутальний погром усього українського. А частини УНР та Української Галицької Армії розпочали драматичний відступ на Захід...

Потім був страшний «Трикутник смерті» (осінь 1919-го; жахливий брак зброї, амуніції, коштів, солдатів, яких косили тиф, іспанка, інші хвороби), що в нього потрапили галичани й наддніпрянці. Далі — 16 листопада 1919 року, не вбачаючи іншого виходу з безнадійної ситуації, представники Галицької Армії підписали з Добровольчою Армією так званий Зятківський договір — акт явно програшний, який передбачав припинення бойових дій між Галицькою Армією та силами Білого руху, ба більше — навіть укладання між ними військового союзу й фактичний перехід Галицької Армії у розпорядження генерала Денікіна... Цей договір був ратифікований у Вінниці 19 листопада 1919 року, після чого розпочалося його втілення в життя.

Схоже, Петлюра на тлі таких подій теж вирішив, що його руки вже не зв’язані жодними договорами з галичанами й він може віднині діяти «прагматично». 2 грудня 1919 року уповноважені від УНР та від Польщі підписали у Варшаві проект декларації, згідно з яким УНР віддавала Польщі Східну Галичину, Західну Волинь, Підляшшя, Полісся й Холмщину... 20 грудня уповноважений диктатор ЗУНР Євген Петрушевич скликав у Відні надзвичайне засідання свого уряду, на якому було ухвалене рішення про одностороннє скасування Акту Злуки.

В чому причини цієї трагедії? Найперше слід вказати на невиліковний, хронічний (за формулою головного редактора «Дня» Лариси Івшиної, «злочинний») романтизм керманичів Директорії, до того ж замішаний на псевдосоціалістичній фразеології, на хворобливій схильності до гучної патетики — поряд із, на превеликий жаль, невмінням і небажанням бачити жорсткі реалії життя (але ж: «Так хочеться вірити!» — теж задавнена українська хвороба... Тільки чомусь занадто часто вірили більшовикам). На противагу лідерам Директорії, диктатор ЗУНР Євген Петрушевич був людиною значно консервативнішою, проте реального впливу на події у Наддніпрянській Україні не мав. Усі українські керманичі зразка 1919 року оцінювали революційні змагання все ж таки переважно з «регіонального» погляду: для Петлюри головним ворогом були більшовики, згодом — денікінці, для Петрушевича — поляки.

Але це ще не вся правда. Ми мусимо мужньо визнати: так, на території України відбувалася тоді збройна агресія трьох загарбницьких армій, але Соборність таки була зруйнована власними українськими руками. Окрім недовіри один до одного, заздрощів, підозріливості, марнославства дався взнаки і ще один суттєвий момент, а саме: невміння лідерів УНР здійснювати виважену, розумну соціальну політику, яка б не на словах, а насправді консолідувала суспільство. А що тоді було в реальності? 26 грудня 1918 року Директорія видала Декларацію, де сповіщалося про проведення в Україні масштабної аграрної реформи. Було заявлено про намір експропріювати державні, церковні та великі приватні землеволодіння для їх перерозподілу серед «трудящих селян» (порівняймо це з планами аграрної реформи гетьмана Скоропадського). А на ділі такі заходи лише вивільнили революційну стихію селянства, яка врешті-решт виявилася неспроможною протистояти наступові регулярних радянських військ і закономірно виродилась у руйнівну анархію. Українська Соборність і Державність були знищені, натомість постала своєрідна, квазідержавна інституція — УСРР (і окуповані Польщею Галичина, і Волинь).

Та ось яка звіряча, шекспірівсько-дантівська іронія історії (вона, історія, перевершує своєю фантазією уяву навіть найгеніальніших творців): саме в рамках цієї «квазідержави» й відбулося соборне об’єднання українських етнічних земель у складі УРСР: у 1939 році — Галичина, Волинь, 1940-му — Буковина, у 1945-му — Закарпаття, а в 1954 році до складу УРСР увійшов Крим... Так, не можливо ні на мить забути про нелюдські репресії, розстріли, депортації, здійснені сталінською каральною машиною, про мільйони безневинних жертв. Ні забуття, ні прощення тут не може бути. Отже: є українські етнічні території, котрі й понині залишаються у складі інших держав, у тому числі держави-агресора. Але факт є фактом: 1991 року незалежність отримала «майже соборна», тоталітарна за своїм родоводом УРСР (не УНР, не Гетьманська держава), отримала в тих самих своїх кордонах, реалізувавши належне їй право (навіть за Конституцією СРСР) на вихід із Союзу. На той момент це був єдиний реальний і прагматичний варіант.

А що зараз? Як перетворити спробу Злуки, ще й донині не до кінця здійснену (Крим і частина Донбасу окуповані, війна й агресія Росії тривають), у стійку реальність? Загальний підхід є беззаперечним: виконати внутрішньоукраїнську інтеграцію, яка має передувати інтеграції європейській. А тепер час стисло викласти деякі зауваження й міркування щодо цього.

1. Час уже припинити говорити про «реформи», як це робили і роблять усі президенти України (а результат такий, що саме це слово вже стало ненависним), а реально здійснювати їх. Причому тут постає ключове, основне питання: а в чиїх, власне, інтересах слід проводити ці реформи?

2. Варто практично показати людям, що відповідальність за скоєне — неминуча, закон реально є єдиним для всіх, незалежно від посад (включаючи найвищі). Це відновить довіру людей до влади, а, відтак, і нашу внутрішню інтеграцію. Завдання винятково складне. В наших умовах, схоже, революційне.

3. Економічні свободи для малого й середнього бізнесу (до речі, за рівнем таких свобод, згідно з даними авторитетного журналу «Херітідж фаундейшн», Україна перебуває на останньому місці в Європі).

4. Протидія популізму, як владному, так і опозиційному, як «правому», так і «лівому». Тільки спочатку треба точно визначити, що ховається за цим розмитим словом, яким дуже часто зловживають. Приміром, російський прем’єр Д. Медведєв теж назвав публікації про його захмарні статки нібито «популізмом»!

5. Пошук спільних цінностей, які об’єднають українців. І це, мабуть, головне. Перша серед них — свобода, особиста, політична і національна. І ще я назвав би в цьому ряду такі цінності, як культура та відповідальність.

6. Робити все, аби держава була для нас своєю. Не тому, що ми маємо її паспорти, не лише тому, що вона етнічно «своя», а тому, що ми маємо вирішальний вплив на її рішення — бо політики, які нас представляють, є нашими тимчасово найманими на роботу менеджерами. А не недоторканними феодалами. І вони мають щохвилини пам’ятати про це.

7. Гармонізувати співвідношення «національного» і «ліберального». Тут є серйозні проблеми. Так само треба розібратись у співвідношенні економічної ефективності та соціальної справедливості.

***

Є певні підстави розраховувати, що, за умови здійснення усього переліченого вище, Соборність України не буде лише абстрактним гаслом.