Найбільша помилка в тому, що ми швидко здаємось. Іноді, щоб отримати бажане, треба просто спробувати ще один раз.
Томас Едісон, американський вчений і винахідник

Чи була змова маршала Тухачевського?

До 80-річчя одного зі знаменитих «сталінських» процесів
9 червня, 2017 - 12:15
МАРШАЛ МИХАЙЛО ТУХАЧЕВСЬКИЙ (ФОТО). СЕРЕД РАДЯНСЬКИХ ВОЄНАЧАЛЬНИКІВ 30-Х РОКІВ ЙОГО ОСОБИСТІСТЬ БУЛА, МАБУТЬ, НАЙБІЛЬШ НЕОДНОЗНАЧНОЮ / ФОТО С САЙТА WIKIMEDIA.ORG

80 років тому, 11 червня 1937 року, Спеціальною судовою присутністю Верховного Суду СРСР на чолі з армвійськюристом Василем Ульріхом в ході одноденного закритого судового засідання, без захисників і без права оскарження вироку, були засуджені до страти учасники так званої військово-фашистської змови: маршал Михайло Тухачевський, колишній 1-й заступник наркома оборони; командарми 1-го рангу Йона Якір та Ієронім Уборевич, колишні командувачі, відповідно, Київського і Білоруського військових округів; командарм 2-го рангу Август Корк, колишній начальник Військової академії імені Фрунзе; комкори Роберт Ейдеман, колишній голова Центральної ради «Осоавиахим»; Вітовт Путна, колишній військовий аташе в Англії; Борис Фельдман, колишній начальник Управління з командного і начальницькому складу «РККА»; Віталій Примаков, засновник «червонного казачества», який перед арештом був заступником командувача Ленінградського військового округу. Це був не суд, а трагікомедія з вирішеним наперед вироком. У ніч з 11 на 12 червня засуджених розстріляли пострілом в потилицю. Лише Тухачевському, згідно з донесенням НКВС, за його наполегливим проханням, кулю всадили в лоб.

Разом з учасниками «військово-фашистської змови» на лаві підсудних мав перебувати армійський комісар 1-го рангу Ян Гамарник. Однак він після звільнення з посади начальника Політуправління Червоної Армії і в очікуванні неминучого арешту передбачливо застрелився 31 травня 1937 року. Процес Тухачевського став початком широкої кампанії репресій у Червоній Армії, в ході якої було репресовано або звільнено з армії десятки тисяч командирів і комісарів.

Утім, доля суддів була не набагато кращою за долю підсудних. З 9 членів Спеціальної присутності лише троє пережили сталінські репресії: Ульріх, маршал Семен Будьонний і командарм 1-го рангу Борис Шапошников. Маршал Василь Блюхер помер після побоїв під час слідства, командарм 1-го рангу Іван Бєлов і командарми 2-го рангу Яків Алксніс, Павло Дибенко і Микола Каширін були розстріляні, а комдив Єлисей Горячев, подібно Гамарнику, застрелився в очікуванні арешту.

Тухачевському і його товаришам інкримінували намір здійснити військовий переворот, а також шпигунство на користь Німеччини і Польщі, зв’язок з троцькістською та бухаринською опозицією, намір передати частину радянської території Німеччині та Японії і розробку плану поразки Червоної Армії в майбутній війні з Німеччиною та Польщею, яку тоді вважали в Москві вірогідним німецьким союзником. Проте в матеріалах слідства і суду немає жодних вказівок на конкретну підготовку військового перевороту в Москві. Адже для цього треба було мати надійну військову частину або в самій столиці, або недалеко від неї, щоб за необхідності її можна було швидко перекинути до Москви до моменту перевороту. Але жодних слідів такої частини немає в матеріалах скорострільного слідства, яке у випадку з Тухачевським тривало менше трьох тижнів.

І чому Тухачевський, який після відміни своєї поїздки до Лондона на коронацію англійського короля мав би зрозуміти, що змова розкрита, не спробував підняти батальйон або хоча б роту, аби захопити Кремль? Втрачати все одно було вже нічого! Щоправда, колишній начальник ВПС і колишній нарком зовнішньої торгівлі Аркадій Розенгольц, заарештований вже після страти Тухачевського, показав на слідстві, ніби той розглядав «можливість для групи військових, його прибічників, зібратися у нього на квартирі під яким-небудь приводом, проникнути до Кремля, захопити кремлівську телефонну станцію і вбити керівників партії та уряду». А ось це вже якась безглузда видумка слідства. Квартира у Тухачевського була велика, але більше 20—30 чоловік туди б навряд чи помістилося. Невже з настільки малим загоном, озброєним лише легкою стрілецькою зброєю, Тухачевський міг розраховувати на серйозне захоплення Кремля?

Також у матеріалах слідства і суду немає жодних слідів «червоної папки» з компроматом на Тухачевського, яка, за твердженням одного з керівників німецьких спецслужб Вальтера Шелленберга, була передана німецькою розвідкою Сталіну. І взагалі незрозуміло, чому для того, аби зробити військовий переворот, Тухачевському і його товаришам раніше неодмінно треба було стати німецькими шпигунами. І чому вирок базувався лише на визнаннях підсудних, вибитих слідством шляхом тортур?

А що ж було насправді? Було суперництво «кінноармійського» угруповання в керівництві «РККА» на чолі з Ворошиловим і «піхотного» — на чолі з Тухачевським. У чому Тухачевський і його соратники чесно зізналися, так це в намірі змістити Ворошилова з посади наркома оборони. Але на змову, а тим більше на переворот це не тягне — в кращому разі — на інтригу. Сталін таке протистояння вирішив на користь близьких йому по громадянській війні «кінноармійців». А угруповання Тухачевського і всіх військових, хоч трохи пов’язаних з ним, знищив.

Цікавим є національний склад підсудних і суддів. Серед перших росіянин — один Тухачевський. Є три євреї (Якір і Фельдман, а також Гамарник), два литовці (Уборевич і Путна), один естонець (Корк), один латиш (Ейдеман) і один українець (Примаков). Серед інших — росіян шестеро (Будьонний, Блюхер, Шапошников, Бєлов, Каширин, Горячев), один німець (Ульріх), один латиш (Алксніс) і один українець (Дибенко). Сталін вже тоді починав змінювати пролетарський інтернаціоналізм на російський імперський націоналізм, під прапором якого збирався перемогти в новій світовій війні.

Радянський вождь планував велику війну з Німеччиною, яка, за його планами, буде звитяжною і не дуже тривалою. Сталін колосально переоцінював боєздатність «РККА» і недооцінював потужність Вермахту. У переддень швидкої війни генсек позбавлявся від усіх потенційних бонапартів, які після перемоги могли б спробувати знищити його, спираючись на вірні їм війська. Єдиним справжнім полководцем вождь вважав самого себе. І потребував військових не надто талановитих, таких, які б не претендували на роль «бонапарта», зірок з неба не хапали, зате були сумлінними, на кшталт Ворошилова. І вважав за краще мати не професійну, добре навчену армію, яка могла стати опорою для потенційного «бонапарта», а більш численне, однак некваліфіковане ополчення. Сталін сподівався придушити ворога набагато чисельнішою масою людей, танків і літаків, що призвело до страшних втрат під час Великої Вітчизняної.

Якщо у Тухачевського і були бонапартистські амбіції (хоча доказів цього немає), то він збирався реалізувати їх лише після перемоги в новій світовій війні, до якої посилено готувався, сподіваючись очолити війська на фронті. Хоча логічніше було б йому спробувати захопити владу відразу після громадянської війни. І вже зовсім безглуздо було робити це в 1937 році, через 15 років після завершення громадянської війни, коли про колишні перемоги Тухачевського вже почали забувати, а нових поки що не було.

2 червня 1937 року, виступаючи на розширеному засіданні Військової ради при Наркомі оборони, Сталін говорив про Тухачевського, посилаючись на продиктовані слідчим маршалові «власні свідчення»: «Він оперативний план наш, оперативний план — наше найсвятіше передав німецькому рейхсверу». Тут Йосиф Віссаріонович не брехав, однак свідомо спотворив багато обставин. Продано було не оперативний, а мобілізаційний план, не рейхсверу, а польському генеральному штабу, і не в 30-і роки, а в 1923—1924 роках. І не справжній план, а дезінформаційний, виготовлений у рамках чекістської операції «Трест», легенда існування потужної і впливової Монархічної організації Росії, членами якої нібито були високопоставлені командири Червоної Армії, враховуючи Тухачевського. За допомогою «Тресту» стримували терористичну активність білої еміграції, а також дезінформували іноземні розвідки про стан і плани Червоної Армії. Як згадував у 1965 році колишній польський військовий аташе в Естонії Віктор-Томір Дріммер, за солідну на ті часи суму в 10 тисяч доларів польська розвідка купила у «Тресту» (МОР) мобілізаційний план радянських залізниць, причому другу половину грошей поляки мали заплатити лише тоді, коли переконаються в достовірності плану. Вся ця сума зрештою поповнила бюджет ОДПУ.

У польському Генштабі план визнали достовірним. Але коли Пілсудський 1926 року повернувся до влади, він захотів ознайомитись з планом і, за словами Дріммера, швидко виявив «помилки в радянських розрахунках пропускної спроможності залізничних станцій». План створював враження, що головного удару зазнає Львів, тоді як Пілсудський був упевнений, що, як і в 1920 році, Червона Армія наступатиме на Варшаву. В результаті «план було повернено М.О.Р. з відповідною оцінкою». Моя робота в Центральному військовому архіві Польщі у Варшаві повністю підтверджує повідомлення Дріммера. В описі справ 2-го відділу Генштабу (розвідка) в справі 1761, датованій 1923—1924 роками, позначено «план мобілізації прикордонних округів». Проте фактично цього плану в справі немає. Як повідомили працівники архіву, з цієї справи було видалено справи 1741 і 144. Остання є документальним свідченням залізничних перевезень. Її було відкрито у зв’язку з тим, що питання транспортних перевезень 1 грудня 1926 року було передане з 2-го відділу Генштабу до 4-го. А у справі 1741 є запис про відсутність у ній аркушів (або документів) з 2 по 17, зроблений 18 вересня 1967 року. Проте, найімовірніше, саме ці аркуші і містили фальшивий план мобілізаційних перевезень, повернений «Тресту» ще до 1 грудня 1926 року. Не виключено, що вилучення справ щодо транспортних перевезень з компетенції 2-го відділу і було пов’язане з тим, що польські розвідники прийняли вочевидь дезінформаційний план мобілізаційних перевезень за чисту монету. Видно, при передачі плану полякам представники «Тресту» згадували, що роздобули його за допомогою Тухачевського.

Сталін напевно знав, що мобілізаційний план 1924 року був дезінформацією, так само як і те, що поляки повернули його (думаю, що він досі зберігається десь в Архіві ФСБ або в Президентському архіві). Але генсекові терміново потрібно було заплямувати Тухачевського в очах радянського генералітету. От тільки 1924 рік був вже архаїкою, та й головним супротивником стала нині не Польща, а Німеччина. Тому Сталін і придумав версію щодо передачі Тухачевським мобілізаційного плану рейхсверу. Та ще й долучив сюди фатальну жінку Жозефіну Гензі, яка нібито вербувала Тухачевського та інших червоних командирів, за завданням німецької розвідки. Але це вже інша історія.

Борис СОКОЛОВ
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments