Галицько-Волинська держава - 2

Закінчення. Початок читайте у «Дні» № 78-79

Зіновій ПАРТИКО: — Крім королів, вагому роль у житті королівств відіграють і королеви. У які династичні шлюби вступали спадкоємці короля Данила?

Леонтій ВОЙТОВИЧ: — Другим шлюбом король Данило Романович близько 1252 р. одружився з дочкою старшого з литовських князів Довспрунка (помер між 1219 і 1229 р.), тобто племінницею литовського короля Міндовга (правив у 1251 — 1263 рр.). Один його син — Лев Данилович — був одружений із Констанцією, дочкою угорського короля Бели IV. Другий син — Роман Данилович — одружився з Гертрудою фон Бабенберг, що дало йому можливість стати герцогом Австрії. Третій син — Шварн Данилович — одружився з дочкою литовського короля Міндовга, після загибелі якого він у 1264 — 1269 рр. посідав литовський престол, уступлений швагром Войшелком.

Одна донька — Переяслава Данилівна — була близько 1248 р. видана за мазовецького князя Земовита Конрадовича. Друга — Софія Данилівна — у 1259 р. вийшла заміж за одного з князів Священної римської імперії графа Генріха V Бланкенбург-Шварцбурга.

Онуки і правнуки короля Данила так само укладали династичні шлюби з феодальною верхівкою європейських держав. Це засвідчують відомі європейські генеалогічні джерела.

ПАМ’ЯТНИК ВЕЛИКОМУ КНЯЗЮ, КОРОЛЮ РУСІ ДАНИЛУ ГАЛИЦЬКОМУ У ЛЬВОВІ / ФОТО БОРИСА КОРПУСЕНКА

З.П.: — Як нам ставитися до одного з сучасних «претендентів» на корону Данила — Олелька ІІ (на початку 90-х років минулого століття львівські газети писали про цю особу)?

Л.В.: — Олелько ІІ — це князь Олексій Долгоруков, який помер у 1997 р. Він був сином герцога Людовика д’Анжу-Дураццо, тобто походив з бічної гілки Анжуйської династії. У 1919 р. в Одесі його прадіда, князя, генерала від кавалерії Олексія Долгорукова, який був головнокомандувачем армії гетьмана Петра Скоропадського і лідером українських монархістів, розстріляли більшовики.

До речі, цікавий факт, який мало хто з істориків і політиків відзначає: 27 листопада 1938 р. у Хусті дід Олелька ІІ, М. О. Долгоруков, був «повторно» коронований королем України-Руси і нарeчений Миколою І. Можливо, це підпільно зробила невеличка групка емігрантів-монархістів (у своїх маніфестах «король» про це нічого не писав, окрім дати і місця коронації). Саме він 4 травня 1969 р. усиновив свого внука і коронував його на короля Олелька ІІ. Той жив у Мадриді, роздавав титули своїм прихильникам і декларував легітимність своїх «прав».

Що стосується князів Долгорукових, то вони — це молодша гілка Долгорукових, нащадків оболенського князя Івана Андрійовича Довгорукого (жив у першій половині XV ст., мав прізвисько Довгорукий, від нього пішли князі Довгорукі, молодша гілка яких з XVII ст. почали називатися Долгоруковими). Сам І. А. Довгорукий походить від чернігівських Ольговичів.

Син Олелька ІІ — Михайло, якому батько надав титул великого князя чернігівського, на український престол поки що не претендує. Але може! Тому Україна ще не втратила шанс стати монархією! Жартую, зрозуміло.

Крім сина Олелька ІІ, нині є ще два «претенденти» з нащадків чернігівських Ольговичів на престол Галицько-Волинського королівства. Це представники родин князів Мосальських та Волконських.

З.П.: — Та повернімося від сучасності до часів Данила. Якщо було королівство, то воно мало б карбувати власну монету. Чи відомі такі факти, хай і поодинокі?

Л.В.: — На Русі власного срібла й золота для карбування монет не було, тому використовували монети чужі, спочатку арабські дирхеми, потім інші візантійські та західноєвропейські монети. З XIV ст. почали використовувати чеські гроші, які масово ходили в Центрально-Східній Європі. Маємо окремі екземпляри монет Любарта-Дмитра Гедиміновича, Лева Даниловича, Лева Юрійовича (за версією львівського дослідника Ярослава Книша), а також монети Казимира ІІІ, Володислава Опольського, Лайоша Великого та Владислава Ягайла, які карбували у Львові для королівства Русі. З цього приводу є ґрунтовне дослідження Андрія Крижанівського.

З.П.: — Чи існують у період з 1253 до ХІV cт., документи, підписані особисто королем Данилом та його нащадками як королями, тобто їх автографи? Чи існують їхні печатки?

Л.В.: — Такі документи опублікував старійшина львівських дослідників, багаторічний голова Наукового товариства ім. Т. Шевченка Олег Купчинський у монументальній монографії «Акти і документи Галицько-Волинського князівства» (2004 р.). Це, зокрема, грамоти Андрія і Лева Юрійовичів (9 серпня 1316 р.), Андрія Юрійовича (27 серпня 1320 р.), Юрія Тройденовича (1325), кілька грамот Лева Даниловича. Збереглися оригінали і печатки кількох грамот.

Власне тодішні правителі грамот не підписували, їх автентичність засвідчували підвішені печатки.

З.П.: — Які «відкриття» в ХХІ ст. щодо історії Галицько-Волинського королівства ви вважаєте найвагомішими?

Л.В.: — Термін «відкриття» не дуже вдалий щодо історичної науки.

Напевно, найбільші прориви здійснили Володимир Александрович (в історії галицько-волинського мистецтва) та Ігор Скочиляс (у церковній історії).

Що стосується публікацій, то я б назвав три ґрунтовні монографії, за якими захистили докторські дисертації. По-перше, це монографія Олександра Головка з Києва (вона так і називається «Корона Данила Романовича»). По-друге, це книга Мирослава Волощука з Івано-Франківська, який дослідив величезний пласт угорських грамот цього періоду (він виявив десятки представників галицького боярства, які перебували у складі еліти Угорського королівства). По-третє, це публікація Віри Гупало, яка підвела підсумки багаторічних досліджень Звенигорода на р. Білка — столиці удільного князівства.

Крім того, значний внесок у дослідження галицько-волинської історії вніс колектив польських дослідників на чолі з професором Даріушем Домбровським, відомим польським генеалогом. До речі, він завершує коментований переклад Галицько-Волинського літопису.

З.П.: — Як ставляться до існування Галицько-Волинського королівства сучасні історики західного світу? Як вони трактують цю державу?

Л.В.: — У провідних західних істориків, зокрема польських й угорських, ніколи не виникало сумнівів ані в існуванні Галицько-Волинської держави, ані в королівському титулі Данила Романовича. Та, зрештою, навіть провідні російські історики в цьому не сумнівалися.

Зрозуміло, що політична кон’юнктура в різні періоди впливала і впливає на інтерпретацію історичних подій та їх трактування, особливо в популярній та масовій літературі. Маю на увазі те, що радянська та сучасна російська імперії, маючи на меті постійно підкреслювати своє виняткове право на спадок Русі та, відповідно, власну велич, постійно затушовували, а то й заперечували існування окремих держав (королівств) на суміжних із нею територіях.

З.П.: — Якщо підвести підсумок нашої розмови, то як, на вашу думку, нам потрібно висвітлювати історію Галицько-Волинської держави: як історію королівства чи історію князівства? Зрозуміло, що тут слід враховувати, що в середні віки королівство — більш стійке, самостійне утворення, а князівство — менш стійке, до того ж часто залежне від сусідніх держав.

Л.В.: — Все це не зовсім так. Річ у тім, що термін «князь» походить від германського конунг, тобто король. Саме тому слов’янських князів до кінця ХІ ст. у західних хроніках титулують як rex, тобто король. Подальша ієрархія титулів починає формуватися після ХІ ст., коли всі маркграфи, пфальцграфи, ландграфи і бургграфи стають князями імперії, займаючи місце після герцогів, вищими за яких є лише королі.

Щодо стійкості, то всі феодальні держави — чи то королівства, чи то князівства — однаково нестійкі. Королівство, герцогство чи князівство може бути васалом сильнішого правителя (наприклад, король Чехії був васалом імператора), а може бути й цілком самостійним.

З 1253 р. Галицько-Волинська держава однозначно була королівством, а до того часу — князівством, яке з 1199 р. об’єднало Галицьку і Волинську землі. У складі цих земель існували такі удільні князівства, як Звенигородське, Перемишльське, Теребовельське, Луцьке, Дорогобузьке, Белзьке і т. ін. Обидві ці землі (Галицька і Волинська) до 1240 р. належали державі Русь, схожій за масштабами на Священну римську імперію.

Між іншим, сучасні історики неправильно використовують назви Древня Русь і Давня Русь. Ці назви так само, як і старша, — Київська Русь, — вигадані дослідниками. Натомість правильною, вважаю, має бути назва «Русь», оскільки в часи її існування ніхто й ніколи її ні Древньою, ні Давньою, ні Київською не називав. Відповідно, у майбутньому вважаю більш доцільним паралельно до назви Галицько-Волинська держава вживати термін Королівство Русі.