Між Вітчизною та імперією-3

Закінчення. Початок читайте «День «№ 94-95;  № 99-100

У численних українських аристократичних родинах протягом усього ХІХ — початку ХХ ст., причому як на теренах колишньої Гетьманщини, так і у Правобережній Україні та її західних регіонах, помітними є спільні чинники формування і зміцнення їхньої «українськості». Значною мірою вони проявилися у специфічних ознаках побуту, пов’язаних з безпосередньою участю в господарській діяльності у спадкових володіннях, патріархальним характером взаємин із селянством, тісним повсякденним зв’язком із ним.

Гетьман П.Скоропадський, зокрема, у своїх спогадах констатує, що патріархальний уклад і людські взаємини багато в чому залишалися непорушними. «Основною рисою цих взаємин, — пише він, — була подиву гідна простота й якась близькість один до одного. В цьому відношенні я часто згадував згодом манеру діда мого говорити з простими людьми і відповіді останніх».

Про цю близькість «експлуататорів» та «експлуатованих» промовисто говорить той факт, що на всю величезну Тростянецьку садибу Скоропадських був лише один сторож — Іван Коржун, старий солдат, учасник Кримської війни. Двері в будинках не замикалися на ніч, що, втім, не було приводом до крадіжок чи якихось інших проявів «класової ненависті» до панства.

Такі обставини життя в Тростянці не були поодиноким явищем. Чимало представників українського панства, знеохочені службою в казенних російських установах, прослуживши там певний час, мерщій тікали до рідних садиб, поринали у звичний для них традиційний спосіб життя, знаходили втіху в рідній мові, господарській праці, селянському оточенні.

Нехіть до російського казенного побуту виявляли представники іншої давньої козацької родини — Лизогубів, брати Ілля та Андрій, сучасники Івана Михайловича Скоропадського — діда майбутнього гетьмана Павла Скоропадського. Обидва брати були освіченими, інтелігентними людьми: Ілля — музикант, Андрій — художник. Як свідчить Олександр Кониський, Андрій Лизогуб був людиною «простою, щирою, гуманною і незалежною». Він не шанував «оцієї служби в канцеляріях, просто гидував нею». Йому «нудно було жити з темним натовпом», його тягло на село до господарства. Обидва Лизогуби були закохані в природу рідного краю, українську мову. У лизогубівському домі в Седневі часто можна було чути українські пісні. Влітку тут гостювали численні гості — художники, артисти, «уражені» українофільством. Бував у Лизогубів і Тарас Шевченко.

Українська сутність була невід’ємною рисою багатьох панських садиб в Україні ХІХ ст. і суттєво впливала на зміст її національного життя.

Скасувавши автономію України, російські «реформатори» прагнули до її асиміляції і розриву зв’язків української національної еліти та духовенства з основною масою народу. Значна частина нащадків козацько-старшинської верстви, української шляхти перетворилася на російське дворянство, «рабів з кокардами на лобі», за висловом Т.Шевченка. Однак ця трансформація не була абсолютною і незворотною для багатьох українських аристократичних родин.

Збереження «українськості» виявилося притаманним багатьом нащадкам козацько-старшинської верстви, для якої входження в російську імперську систему нерідко супроводжувалося драматичними колізіями суспільно-політичного характеру й гострими морально-психологічними переживаннями.

Яскравим прикладом може бути особистість М. Гоголя, якому так і не вдалося подолати роздвоєність своєї душі, де драматично співіснували «російське» та «українське». У російській науковій і публіцистичній літературі тривалий час переважала думка, що російський компонент його духовності став основним. Проте реальна дійсність була іншою. Перебування у Петербурзі й Москві зрештою сформувало в душі М. Гоголя відчуття холоду, відсутності свіжого повітря й самотності. Письменник дедалі більше культивує у своїй душі своєрідний український прихисток, де він живе як українець, почувається вільним, невимушеним, позбавленим руйнівної російської казенності столичного життя. Як вважав Осип Мандельштам, М. Гоголь завжди ховав у закапелку своєї душі вогник любові до України, куди ніхто не міг зазирнути і де він як українець почував себе вільним і впевненим. Органічне прив’язання до українства нерідко поєднувалось у М. Гоголя з гострими вибухами різко негативних оцінок російського життя, його згубного впливу на духовний світ української інтелігенції. 2 липня 1833 р. він пише М. Максимовичу: «Бросьте в самом деле кацапию да приезжайте в Гетьманщину. Я сам думаю то же сделать и на следующий год махнуть отсюда. Дурни мы право, как разсудить хорошенько. Для кого и чему жертвуем всем?» Трохи згодом він пише: «Я тоже думал туда, туда в Киев, в древний прекрасный Киев! Он наш, он не их — не правда ли? Там или вокруг него деялись дела старины нашей. Там можна обновиться всеми силами».

Минув рік, і М. Гоголь знову звертається до М. Максимовича: «Что ж, едешь или нет? Влюбился же в эту старую толстую бабу-Москву, от которой кроме щей да матерщины ничего не услышишь... Песни нам нужно издать в Киеве. Соединившись вместе, мы такое удерем издание, какого еще никогда ни у кого не было».

Письменник виразно засвідчив своє прагнення вирватися з російського інтелектуального оточення й творити власну українську культуру. Ця «роздвоєність», а насправді українська цілісність, була властива як середньопомісній українській земельній аристократії (М. Гоголь), так і її «вищим» та нижчим прошаркам. Прикметно, що родичем матері М. Гоголя був міністр юстиції імперії (у добу Олександра І) Дмитро Трощинський. Бідний козачок, який працював у канцелярії графа О. Безбородька, він зробив карколомну кар’єру. Однак, попри блискучий злет, тяжіння до України зрештою обумовило його повернення на Батьківщину, і решту свого життя він прожив на Полтавщині, в селі Кибинці, яке стало важливим осередком українського національно-політичного й культурного життя. Тут було створено домашній театр, яким керував батько М. Гоголя, у палаці аристократа лунала українська мова. О. Оглоблін стверджує, що Д. Трощинський був лідером конспіративного гуртка українських автономістів початку ХІХ ст., які мріяли про відновлення гетьманства в Україні. Кибинці — «українські Афіни», як їх називали сучасники, — стали духовним прихистком українського вельможі подібно до багатьох сіл в Україні, де їхні аристократичні мешканці знаходили гармонійне злиття з місцевою українською дійсністю, відпочинок від чужого їм російського казенного буття в Петербурзі.

Цю відчуженість українця від казенної атмосфери російської столиці виразно передав у поемі «Сон» Т.Шевченко, який не побачив у ній «ні однісінької хати», а лише «церкви і палати». Звичайно поетові йшлося не про наявність селянської хати в Петербурзі, а про відсутність у його повсякденному бутті виявів високих норм моралі, гуманності, людяності, духовності, які супроводжували селянське життя в Україні протягом усієї його історії. Саме цьому високому призначенню, на думку поета, слугувала для українців селянська хата, яка була одним із центральних життєстверджувальних символів його поезії.

Попри малопомітність зовнішніх проявів радикальної опозиційності українського суспільства в Російській імперії і політичну обережність українського руху, протягом усього ХІХ століття у його надрах було накопичено величезний протестний потенціал, який вибухнув у 1917 році й призвів до відновлення української державності. Учасниками цього процесу були всі без винятку суспільні верстви України, у тому числі українське шляхетство, що надало українському руху загальнонаціональний, масовий характер.

Зрештою, для багатьох учасників українського суспільного процесу сповідування офіціального російського патріотизму, відчуття «неподільності Русі» виявлялися чисто позірними, гору брав патріотизм національний, який усе послідовніше ставав підґрунтям українського відродження і торував собі шлях не лише для культурницької «відрубності», а й для активізації українського суспільного руху.