Найспекотніші куточки у пеклі залишені для тих, хто за часів найбільших моральних зламів зберігав нейтралітет.
Данте Аліг'єрі, італійський поет, мислитель, богослов, один з засновників літературної італійської мови, політичний діяч

Між Вітчизною та імперією

Подвійна ідентичність української еліти (початок ХІХ століття)
21 травня, 2020 - 16:08
МИКОЛА РЄПНІН — ОДИН З ТИХ ПРЕДСТАВНИКІВ ІМПЕРСЬКОЇ ЕЛІТИ ПОЧАТКУ ХІХ СТОЛІТТЯ, ЯКИЙ НАВАЖУВАВСЯ РЕАЛЬНО ВІДСТОЮВАТИ ПРАВА УКРАЇНИ

Знищення автономії України наприкінці ХVІІІ ст., яке супроводжувалася докорінними перетвореннями суспільних відносин, ліквідацією традиційних інститутів Гетьманщини, зламом її адміністративного устрою і зрештою ліквідацією Запорозької Січі, означало радикальні зміни у становищі більшості соціальних верств населення України і насамперед її аристократичної еліти. Козацька старшина, гетьманські урядовці з поширенням в Україні імперських установ обійняли в них відповідні чиновницькі посади. Чимало представників козацької старшини отримали високі цивільні й військові чини згідно з «Табелем о рангах». Деякі з них дісталися найвищих щаблів імперської кар’єри. Так, київський полковник Ол.Безбородько став канцлером імперії й отримав титул князя. Княжа гідність дісталася також В.Кочубею. П.Завадовський, секретар Малоросійської колегії, став міністром освіти і носієм графського титулу. В.Трощинський очолив Міністерство уділів та юстиції. Сини генерального підскарбія В.Гудовича були: А. Гудович — генерал-аншефом, І. Гудович — генерал-фельдмаршалом, графом, київським генерал-губернатором, А. Милорадович став правителем Чернігівського намісництва, М. Миклашевський — цивільним губернатором Малоросійської губернії й т. ін.

Зрівняння козацької старшини у правах з російським дворянством було складовою політики, спрямованої на ліквідацію специфіки соціально-економічних прав, окремих регіонів імперії, які подекуди ще зберігали національні форми суспільних відносин і виявляли протидію унітарній та нівеляційній політиці централістської Росії.

Більшість історичних великопанських родин, пов’язаних із Гетьманщиною, зберігали традиційну лояльність російським монархам. Вона була не випадковим явищем, а результатом складних процесів у середовищі вищих прошарків козацької аристократії, яка тривалий час коливалася між двома тенденціями розвитку гетьманської влади. Одна з них, виразно національно-монархічна, започаткована Б.Хмельницьким, тяжіла до трансформації гетьманства в інститут спадково-династичної одноосібної влади. Інша — виявляла намір утвердження виборного гетьманства як інституту козацько-старшинської олігархічної системи демократії за польським взірцем.

Однак, як відомо, тенденція розвитку монархічних ознак гетьманської влади в Україні не закріпилася. Концепція української автономії у складі Російської імперії стала основою світоглядної позиції нащадків козацької старшини. З часом вона доповнилася автономістсько-федералістським баченням української інтелігенції, яке сформувалося під впливом західноєвропейської суспільно-політичної думки.

Неспроможність української еліти виробити і прищепити національну монархічну ідею українському суспільству створювала відповідний вакуум у суспільній свідомості, який заповнював монархізм російський. Ситуація, що склалася, призвела до того, що в численних українських аристократичних родинах національні почуття химерно переплелися з лояльністю до російського монарха. При всьому тому їхній зв’язок з Україною не був обірваний, він виявлявся в різних формах господарської діяльності, тісних зв’язках з селянським середовищем, активному сприйнятті багатобарвної української духовності. Зокрема, гетьман Павло Скоропадський наголошував, що його родина була вірною російським царям, «але в усьому підкреслювалося якимось чином, що ми не великороси, а малороси, як тоді говорилося, знатного походження».

Від 1654 р. російський царизм усіма способами намагався подолати партикуляризм української козацької еліти. Чи не найпершим з її середовища на ці наміри відгукнувся гетьман Іван Брюховецький, який одружився з російською княжною Дарією Долгорукою.

РЕШТУ ЖИТТЯ  РЄПНІН  МЕШКАВ У СВОЄМУ МАЄТКУ В ЯГОТИНІ, ДЕ У 1843—844 РР. БУВАВ ТАРАС ШЕВЧЕНКО, ДО ЯКОГО КНЯЗЬ І ЙОГО ДОНЬКА ВАРВАРА СТАВИЛИСЯ З ГЛИБОКОЮ ПОВАГОЮ І СИМПАТІЄЮ, ДРУЖНІМИ ПОЧУТТЯМИ

 

У подальшому чимало українських козацько-старшинських сімей увійшли в родинні зв’язки з визначними представниками російської аристократії. Однак при цьому для багатьох із них «малоросійське походження» було предметом гордощів і стимулювало плекання національних традицій. Прикметним у цьому контексті було усвідомлення багатьма українськими родами історичної значущості своїх родин, їх вищості порівняно з новими російськими родичами. Прикладом можуть служити знову ж таки родинні відносини сім’ї гетьмана Павла Скоропадського.

Напередодні одруження з Олександрою Петрівною Дурново, яка належала до однієї з найвідоміших аристократичних родин Росії, гетьман писав своєму брату: «Ти абсолютно неправий, припускаючи, що я нібито виходжу з родини, порядна людина з такої родини, як наша, не виходить, а вводить туди свою дружину, котра, якщо вона кохає (в чому я в даному випадку не маю сумнівів), поділяє усі переконання і моральні поняття родини чоловіка... Тобі відоме моє ставлення до Дурнових, і тобі відомо, наскільки ми всі самолюбні...»

Олександра Петрівна Дурново, як і мати гетьмана Марія Андріївна Миклашевська, пов’язала Скоропадських з відомими родинами російської аристократії — Олсуф’євими, Васильчиковими, Салтиковими, Голіциними та ін. Однак чимало з них мали маєтності в Україні, вростали в побут української козацько-старшинської еліти і не спромоглися виконати покладене на них царизмом русифікаторське завдання.

Виразні українські симпатії виявляв, зокрема, губернатор Лівобережної України, нащадок чернігівських удільних князів (походив із  родини Волконських) князь Микола Рєпнін. Він послідовно, наскільки це було можливо в умовах централістської Російської імперії, обстоював місцеві інтереси, захищав селян від зловживань поміщиків, склав проєкт відновлення козацьких полків, співчував автономістичному руху нащадків козацької старшини. До цього слід додати його зацікавлення українською історією, сприяння у виданні «Истории Малой России» Д.Бантиш-Каменського. Щира любов до України, намагання зберігати її давні традиції викликали підозру бюрократичного Петербурга у малоросійському сепаратизмі й зрештою усунення М.Рєпніна з посади генерал-губернатора.

Решту життя він мешкав у своєму маєтку в Яготині, де у 1843-1844 рр. бував Тарас Шевченко, до якого князь і його донька Варвара ставилися з глибокою повагою і симпатією, дружніми почуттями. Невипадково в середовищі української автономістичної еліти 1820—1830-х років князь вважався найбільш імовірним кандидатом у гетьмани України.

Отже, мішані російсько-українські подружжя далеко не завжди давали той асиміляційний ефект, на який розраховувало російське самодержавство. Вони не завадили багатьом українським аристократичним родинам плекати національно-культурну традицію, що трансформувалася в 1917-1920 рр. у політичну діяльність, спрямовану на відновлення консервативних форм української державності.

Початок. Продовження читайте в наступному випуску сторінки «Історія та Я»

Юрій ТЕРЕЩЕНКО
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ