Питання, що потребує ясності-2

Закінчення. Початок читайте у «Дні» № 13-14

У другій половині ХІХ ст. поступово серед галицьких істориків (і не тільки) утверджується концепт Галицько-Волинського князівства. Він влаштовував багатьох.

Передусім це влаштовувало галицьких москвофілів, які з допомогою цього концепту «доводили» єдність Галичини з «корінними» землями Російської імперії. Галицько-Волинське князівство представлялося ними як частина Русі (Росії). Мовляв, воно виникло в результаті князівських усобиць. Подальшому його відокремленню сприяли події, пов’язані з «монголо-татарським ігом». Але попри те все Галичина була й є частиною Русі (Росії) і має рано чи пізно злитися з нею.

Вищезазначене тлумачення Галицько-Волинського князівства цілком влаштовувало російських імперських істориків, які використовували його в своїх наукових студіях.

Хоч як це дивно, але цей концепт (у дещо іншій інтерпретації) також влаштовував австрійських та угорських істориків. Із нього випливало, що Галичина й Волинь відокремилися від Русі, створивши своє державне утворення. Деякі правителі цього утворення навіть мали королівське достоїнство (Данило Романович, Юрій Львович). Це свідчить про належність цієї держави до західного, латинського світу. На корону Галичини й Волині претендували угорські королі. Потім ця корона опинилася в руках поляків, пізніше — австрійських імператорів. Тому останні по праву володіють Галичиною.

Концепт Галицько-Волинського князівства не міг не подобатися місцевим галицьким патріотам, які не належали до москвофілів, а, радше, представляли проукраїнські сили. Якраз у другій половині ХІХ ст. центр українського національного руху переміщається на терени Галичини. Однак українська національна ідеологія, яка сформувалася на Лівобережній Україні й активно використовувала козацький міф, виявилася не зовсім прийнятною для галичан. Для останніх важливо було сформувати власні історичні міфи, які могли би вписатися в українську національну ідею. Концепт Галицько-Волинського князівства загалом надавався до цього. Завдяки йому галичани отримували частину своєї слави в загальноукраїнській національній історії. При цьому сама назва «Галицько-Волинське князівство» орієнтувала на те, що головною, провідною частиною цього державного утворення була Галичина. Волинь же ніби відігравала роль периферії. Відповідно, славні діяння князів цієї держави «переносилися» на галичан. Насправді тут відбувалося свідоме чи несвідоме зміщення акцентів. Головну роль у цій державі відігравала не Галичина, а якраз Волинь. І столицею цього державного утворення був не Галич чи Львів, а волинські міста — переважно Володимир, а також частково Холм та Луцьк.

Цей концепт прийняли також українські історики, зокрема Михайло Грушевський. Він тривалий час очолював кафедру української історії у Львівському університеті. Тому, закономірно, мусив рахуватися з поширеними серед галицьких інтелектуалів поглядами. Також Грушевський намагався підважити російську концепцію історії, протиставляючи їй свою концепцію історії України. Згідно з цією концепцією, Давня Русь була державою українською. З цією метою історик навіть назвав свій гранд-наратив «Історія України-Руси». Галицько-Волинська держава, згідно з поглядами Грушевського, була продовженням Русі, а, отже, теж державою українською. Таким чином, ніби обґрунтовувалася єдність Галичини з Великою Україною. Вказаний підхід набув поширення серед українських істориків.

Концепт Галицько-Волинської держави в українській інтерпретації виявився прийнятним для радянської історіографії. Адже він так чи інакше сприяв обґрунтуванню возз’єднання західноукраїнських земель із землями радянської України, яке відбулося в 1939 р. Радянські ідеологи намагалися знайти західноукраїнських героїв, які б вписалися в їхній ідеологічний дискурс. Зокрема, таким став князь Данило Романович, зробившись героєм створених за радянських часів літературних і кіно— творів. Правда, концепт Галицько-Волинського князівства і його історія погано надавалися для обґрунтування ідеї «єдності російського та українського народів». А повертатися до шовіністичної ідеї єдиного російського народу, який складається з чотирьох частин — великоросів, українців, білорусів та галичан, — радянські ідеологи вже не могли. Через те дослідження з історії Галицько-Волинського князівства, його «розкрутка» в художніх творах були в системі радянського агітпропу чимось периферійним. Показово, що підготовлена Іваном Крип’якевичем (1886 — 1967), директором Інституту суспільних наук АН УРСР, монографія «Галицько-Волинське князівство» так і не вийшла за життя цього автора, а була опублікована після його смерті — в 1984 р.

За часів незалежності України концепт Галицько-Волинського князівства переважно використовувався галицькими регіональними патріотами, які апелювали до своєї специфіки. У містах Галичини з’явилися пам’ятники, які викликали певні асоціації з часами Галицько-Волинського князівства. Зокрема, це стосувалося пам’ятників Данилу Галицькому. Звичайно, прихильники концепту Галицько-Волинського князівства можуть апелювати до окремих автентичних документів, зокрема угорських, де зазначене державне утворення іменується королівством Галичини й Лодомирії (точніше — Володимирії). Загалом же терміну «Галицько-Волинське королівство» чи «князівство» не існувало. У період Середньовіччя назви політичних утворень часто походили від назв столичних міст. Так з’явився термін Галичина — від міста Галич. Хоча на теренах Галичини проживали субетноси (бойки, лемки, гуцули тощо), які в плані культурному різнилися між собою. Навіть сьогодні ці відмінності дають про себе знати. Щодо Володимирії, то ця назва, походячи від міста Володимир, використовувалася для позначення волинських земель або їхньої частини.

Але повернемося до угорських документів, де фігурує термін «королівство Галичини й Лодомирії». Чи варто його абсолютизувати? Адже тут переважно давалося розуміння з «угорської дзвіниці», коли мадярські королі хотіли захопити Галичину. Вони вважали, що це їхня земля й здійснювали сюди походи.

Звернемося до інших документів. Володимирський, тобто волинський, князь Роман Мстиславович, який у кінці ХІІ ст. підкорив Галичину й поширив свою владу на терени нинішньої Правобережної України, в т.ч. й на Київ, іменувався в наших вітчизняних джерелах не якимсь галицько-волинським князем, як зараз часто пишеться в історичних працях, а цесарем чи самодержцем Руської землі. Держава, якою володіли його нащадки, в нас іменувалася Руссю чи Руською землею, а в латиномовних джерелах — Regnum Russiae, тобто руська держава. Самого ж Романа ці джерела іменують rex Ruthenorum чи rex Russiae, тобто король Русі. Римський папа Інокентій IV в 1246 — 1247 рр. звертався до сина Романа — Данила, як до «найяснішого короля Русі» (regi Russiae illustri). Очолювану ним державу він називав королівством (Regnum). Не всіх правителів Руського королівства іменували королями, іноді їх називали правителями держави, князями (dux). Так, син короля Данила — Лев, на честь якого був названий Львів, іменувався князем. Але вже син Лева — Юрій, на своїй печатці вживав напис regis Rusie, ducis Ladimerie, тобто король Русі, князь Володимира. Його ж сини, Андрій та Лев, які були співправителями держави, іменувалися князями Руської землі, Галича й Володимира. Правда, наскільки відомо, їх стольним градом був Володимир. Останній правитель цього державного утворення Болеслав-Юрій ІІ хоча й мав титул князя, але його державу називали королівством Русі (Regni Russiae). Столицею держави тоді теж лишався Володимир.

Ця держава нагадувала європейські королівства й фактично входила до політичної системи тогочасної Європи. Її правителі вважалися суверенами. Правда, в регіонах владу могли утримувати представники місцевої знаті. Зокрема, на землях Галичини вона належала боярству. Данило Романович, який носив титул князя галицького, мусив покинути Галич. Центром цієї землі він, певно, планував зробити заснований ним Львів. Але, зрештою, своєю столицею зробив Холм. Так само й інші князі й королі. Хоча вони носили титул князя галицького, це не конче означало, що ці можновладці сиділи в Галичі.

Так склалося, що в середині XIV ст., в силу внутрішніх та зовнішніх обставин, почався розпад Руського королівства. Його землі опинилися в складі інших держав. Але це не означало, що культурний спадок Руського королівства зник. Його традиції значною мірою перейняло Велике князівство Литовське, до складу якого ввійшли північні землі королівства. Зокрема, литовська знать виявилася «русифікованою», прийнявши як державну мову руську, тобто давню українську книжну мову. Як уже говорилося, в складі Польського королівства існувало Руське воєводство, що охоплювало терени Галичини. На жаль, мало говориться про його вплив на політичне життя й культуру Польщі. І даремно. Саме з Галичини була вивезена ікона Белзької Богоматері, яка стала головною релігійною святинею Польщі — Матір’ю Божою Ченстоховською. Цей регіон відіграв важливу роль у зародженні й розвитку польського сеймикового устрою. Щодо руських земель у складі Угорського королівства, то саме вони стали регіоном, де в ранньомодерний період вибухали визвольні рухи, наприклад рух куруців. Про певний вплив на Московію Руського королівства уже говорилося. Практично не звертається увага на те, що королівство Руське залишило після себе «уламок», який із часом став окремою державою. Мається на увазі Молдавія, де значну частку населення становили русини. У ній державною мовою до XVIII ст. була старослов’янська з елементами мови руської. Багато українських козацьких ватажків хотіли сісти на молдавський престол. Для них він був «свій». Тут можна пригадати Івана Підкову, Дмитра Вишневецького, Семерія Наливайка. На цей престол хотів посадити свого сина Тимоша Богдан Хмельницький. А представник молдавського аристократичного роду Могил — Петро Могила, став одним із найвідоміших українських церковних діячів. Чи випадково це?

Певно, українським історикам вже час відмовитися від російських міфологем, у т.ч. й сумнівного терміну-міфологеми «Галицько-Волинське князівство», а осмислити історію Руського королівства й вивчити спадок цієї держави. Воно того вартує!