Як вбивали кращих людей нації

Для ствердження свого контролю за суспільством більшовицька влада кілька разів вдавалася до масового терору, який тривав іноді впродовж десятиліть і в якому рахунок жертв ішов на мільйони й мільйони людських життів. Бо ж масовий терор вважався не лише засобом знищення «ворогів революції», а й інструментом «виховання та перевиховання» народних мас. Так, у 1920 році в книжці «Економіка перехідного періоду» один із провідних більшовицьких теоретиків Микола Бухарін писав: «Пролетарское принуждение, начиная от расстрелов и до трудовой повинности, является методом выработки коммунистического человечества». Це положення знайшло схвальний відгук з боку Ульянова-Леніна, який уважно прочитав книжку Бухаріна та високо її оцінив. Високо оцінив ідею Бухаріна і його друг Сталін, на знак подяки через 18 років відправивши цього «улюбленця партії» в оспіваний ним у буремні революційні роки розстрільний підвал.

Але існував й інший різновид радянського терору, застосовуваний упродовж усього періоду комуністичного владарювання, — індивідуальний, сказати б, точковий терор, спрямований проти невеликих груп чи окремих діячів культури, науки, «неправильних» політиків (у тому числі «єретиків» із числа самих більшовиків) і потенційних громадських лідерів. На словах такий терор більшовики завжди суворо засуджували, а на практиці зробили одним із наріжних каменів своєї політики. І що впадає в око: від самого початку такий точковий терор поєднував виконання «вироків революційного правосуддя» з організацією «загадкових смертей», «нещасних випадків», «раптових захворювань», «самогубств» тощо. Практика ця простягнулася в сьогодення; уже понад чверть століття, як більшовицької партії при владі наче й немає, а її «бойовий загін», який опікувався таким терором, залишився, ба більше — перебуває при владі у сусідній Росії. Чи треба переховувати акти точкового терору, здійснені цією владою і проти решток російської опозиції, і проти українців на українській території, і проти кримських татар в окупованому Криму за останні роки? І чи треба зайвий раз доводити, що і масовий терор не знятий з озброєння «кремлівських чекістів»?

А почалося це сто років тому. Й головним ареалом розробки та випробування одного зі специфічних різновидів індивідуально-точкового терору, підставою для якого був не стільки соціально-класовий, скільки національний чинник, стала Україна. Спершу Українська Народна Республіка, потім Українська держава гетьмана Скоропадського, потім знову УНР часів Директорії, а разом із тим — і проголошена на початку 1919-го номінально незалежна Українська Соціалістична Радянська Республіка, деякі політичні діячі та військовики-командири якої виявилися надто норовливими.

Охопити всі сюжети цієї теми в одній статті неможливо, тому зупинимося лише на деяких із них, передусім пов’язаних зі знаковими особистостями.

«По відношенню до колишнього члена Генерального Секретаріату, Голови Директорії та головного отамана, члена франкмасонської ложі України, члена світової франкмасонської ложі, члена Української соціал-демократичної партії Симона Васильовича Петлюри — застосувати вищу міру покарання, але позаяк він не заарештований, оголосити Симона Васильовича Петлюру поза законом». Це слова зі звинувачувального висновку на судовому процесі проти членів уряду Української Народної Республіки та лідерів соціалістів-революціонерів і соціал-демократів. Суд відбувся 1921 року, одразу після остаточної окупації Наддніпрянщини Червоною армією і, відтак, поразки Української революції. До речі, вислови «франкмасонська ложа України» та «світова франкмасонська ложа» є зайвим свідченням того, що більшовицькі слідчі та судді самі не знали, у чому вони звинувачували підсудних. Бо насправді ані першої, ані другої лож ніколи не існувало. Проте більшовицьких суддів такі «дрібниці» ніколи не обходили...

Виконання вироку щодо Симона Петлюри більшовикам довелося відкласти аж на 5 років. Він був застрелений о 14-й годині 12 хвилин 25 травня 1926 року на розі вулиці Расіна та бульвару Сен-Мішель у Латинському кварталі Парижа. Вбивцею став колишній учасник спецгрупи ҐПУ Самуїл Шварцбард, що мешкав у Парижі як агент спеціального призначення «на консервації». На цьому вбивстві була відпрацьована одна з чекістських технологічних схем — акт політичного терору замаскували під «особисту помсту», що дало змогу успішно обдурити «корисних ідіотів» із числа західних діячів культури. Ясна річ, Петлюра став не першою жертвою індивідуального терору, розв’язаного більшовиками в Україні та проти українців.

Початковий етап цього терору припадає на січень-лютий 1918-го, коли більшовицькі війська під номінальним командуванням Юрія Коцюбинського, а реальним — Михайла Муравйова, штурмували Київ й оволоділи ним. На 90—95% ці війська складалися з російських інтервентів (як згадував журналіст Григорій Коваленко, майже всі вони були «з губерній Калузької, Самарської, Тобольської, Рязанської, В’ятської»). Ще під час штурму Муравйов видав наказ про знищення всіх офіцерів, юнкерів, гайдамаків, монархістів та інших потенційних «ворогів революції». Жертвами цільового терору стали понад тисячу офіцерів і генералів колишньої царської армії, які дотримувалися нейтралітету, та членів їхніх родин. А разом із тим справжнє полювання розгорнулося на україномовну інтелігенцію. Жертвами точкового терору тоді стали члени Центральної Ради Леонард Бочковський, Олександр-Богдан Зарудний (генеральний секретар земельних справ УНР) та Ісаак Пугач (редактор газети «Народна воля»). Дивом уник розстрілу один із небагатьох україномовних більшовицьких діячів Володимир Затонський. Тисячі трупів були звалені в купи у київських парках...

Генеральний секретар освіти УНР Іван Стешенко тоді уник смерті. Його, як організатора й ідеолога українізації освітнього процесу, більшовики ловили за «наводкою» шанувальників Пушкіна й Достоєвського із числа вчителів-росіян. Тоді, попри завірюху, Стешенко зумів пішки вибратися з Києва. За гетьманування Скоропадського він жив у рідній Полтаві. Там його 30 липня 1918 року й застрелив із револьвера більшовик-підпільник Башловка.

Наступного року жертвами точкового терору, зокрема, стали: міністр освіти Української держави Володимир Науменко, визначний філолог та один з організаторів Всеукраїнської академії наук (його підпис стоїть під наказом про призначення Володимира Вернадського президентом ВУАН); член Центральної Ради й депутат Усеросійських Установчих зборів освітянин Кузьма Корж; член Державної думи Російської імперії та Центральної Ради правник Ілля Шраґ (за офіційною версією, помер, перебуваючи під домашнім арештом). Член Центральної Ради, міністр внутрішніх справ УНР Михайло Ткаченко був «інтернований» у концтаборі в Москві, де 1920 року загинув. Член Центральної Ради кооператор Олександр Степаненко був висланий до Російської Федерації, де зразу помер. Нарешті, автор уславленого маніфесту «Самостійна Україна» Микола Міхновський наступного дня після чергового звільнення із в’язниці, за офіційною версією, був знайдений 3 травня 1924 року повішеним в садку київського будинку, де він винаймав помешкання. Це було одне з перших тестувань чекістського інструменту під назвою «самогубство з особистих мотивів», який потім неодноразово застосовувався в точковому терорі проти українських митців і громадських діячів.

Але згадані достойники хоча би мали прямий стосунок до політики. А який стосунок до неї мали художник Олександр Мурашко, вбитий «за нез’ясованих обставин» на київській вулиці у червні 1919-го, чи уславлений помолог і плодовод Левко Симиренко, застрелений чекістами Різдвяної ночі 1920-го (його молодші брати Микола й Олексій «за загадкових обставин» загинули у Києві в 1919 році), чи геніальний композитор Микола Леонтович, застрелений у батьківській хаті у січні 1921-го? Єдиним їхнім ґанджем в очах більшовиків могла бути тільки належність до числа «свідомих українців» («свідомітів», якщо вжити улюблений термін нинішніх російських спадкоємців імперських традицій більшовиків і чекістів та їхніх малоросійських підбріхувачів), і в першу чергу — активна діяльність із розбудови української науки та культури.

У численних наукових і публіцистичних розвідках наразі детально описані акти індивідуального терору, що призвели до загибелі лідерів українських націоналістів Євгена Коновальця, Лева Ребета та Степана Бандери. Менш відомими є інші вбивства. 18 вересня 1946 року чекісти убили у Саратові колишнього наркома освіти Радянської України, згодом в’язня Соловків і «спецпоселенця» у Красноярську Олександра Шумського. Свого часу він очолював так званий «націоналістичний ухил» в компартії України, який за його прізвищем отримав назву «шумськізм». По дорозі з сибірського заслання до України Шумський опинився у саратовській лікарні. Цим вирішили скористатися — адже в перші повоєнні роки Сталін скасував було смертну кару, а живий ідеолог українського націонал-комунізму був владі небезпечний. Керівник токсикологічної лабораторії держбезпеки Григорій Майрановський був терміново викликаний до Саратова, де і зробив свою справу за допомогою отрути; офіційно вважалося, що Шумський помер від серцевої недостатності. А 1 листопада 1947 року за ініціативи Микити Хрущова в Ужгороді був убитий Мукачівський греко-католицький єпископ Теодор Ромжа, який відмовився приєднатися до Російської православної церкви. Спершу чекісти організували автомобільну аварію, але Ромжа був лише поранений і доставлений до однієї з лікарень. Майрановський передав ампулу з отрутою медсестрі лікарні, де лежав Ромжа, яка була агентом місцевих органів держбезпеки. Вона й зробила смертельний укол, а оскільки застосована отрута впродовж доби безслідно розкладається, лікарі зробили висновок про смерть унаслідок природних причин.

Виглядає так, що московські вожді за допомогою поєднання масового і точкового терору сподівалися призупинити формування української нації. Та це не вдалося. Як пророче писав за дев’ять днів до своєї загибелі Симон Петлюра, «Петлюру, коли йдеться не про особу, не так легко знищити, як думають росіяни, і спинити природній розвиток національної свідомості ледве чи пощастить росіянам».