Перший-ліпший брехун і ошуканець може розвалити цілу державу, тоді як упорядкування речей навіть в одному домі неможливе без ласки Божої.
Іван Мазепа, український військовий, політичний і державний діяч, Гетьман Війська Запорозького

Його сповідь перед історією-2

«Спогади» Павла Скоропадського: роздуми, здобутки, помилки
19 січня, 2018 - 11:48
«СПОГАДИ» ГЕТЬМАНА СКОРОПАДСЬКОГО — ЯК НІКОЛИ АКТУАЛЬНИЙ І СЬОГОДНІ ДОКУМЕНТ СУПЕРЕЧЛИВОЇ, ТРАГІЧНОЇ ДОБИ

Закінчення. Початок читайте у «День» № 3-4

Перша з цих двох «крайніх «течій» — це, як їх називає Гетьман, «українські кола» (очевидно, радикальні). Ось як Скоропадський пояснює свою незгоду з ними (тут його погляди, висловлені ще до зміцнення власної політичної платформи як державника, зрозуміло, можна заперечувати): «Різниця між мною та цими колами в тому, що останні, люблячи Україну, ненавидять Росію; у мене цієї ненависті немає. У всьому цьому пригнобленні, котре було так різко виявлене Росією щодо усього українського, не можна звинувачувати російський народ (минуло 100 років після написання цих слів, і тут є про що сперечатись.— І.С.); це була система правління; народ у цьому не брав жодної участі (якби ж так...— І.С.); тому мені й здавалося, та й досі здається (нагадаймо: це писалося у 1919 — 1920 рр. — І.С.), що для Росії жодної небезпеки не несе федеративний устрій, де будь-яка її складова могла б вільно розвиватися; зокрема, в Україні існували б дві паралельні культури, коли всі особливості українського світосприйняття могли б вільно розвиватися й сягати певного високого рівня...»

Гетьман уточнює свою позицію на той час: «Я люблю російську мову (котрою, нагадаймо, були написані й «Спогади. — І.С.), українці її терпіти не можуть, принаймні вдають, що не люблять її: я люблю середню Росію, Московщину — вони вважають, що ця країна огидна; я вірю у велике майбутнє Росії, якщо тільки вона перевлаштується на нових началах (дуже суттєва обмовка, ми знаємо, як вийшло насправді. — І.С.), де б усі її частини мали б однаковий голос у розв’язанні питань і де б не було того, що є тепер, наприклад, коли у Москві у певних колах дивляться на Україну так, як господар дивиться на свого робітника; українці у таке майбутнє Росії не вірять тощо. Немає жодного пункту, в якому я з цих питань з ними (тобто опонентами-радикалами з українського боку. — І.С.) погоджувався» — резюмує Гетьман.

Але ще гострішими виявилися принципові розбіжності Скоропадського з представниками великодержавного російсько-імперського табору. Ось як він оцінює їхні погляди: «З іншого боку, великоросійські кола в Україні є нестерпними, особливо зараз, коли за час мого гетьманства  туди зібралась мало не вся інтелігентна Росія: всі ховались під моє крило і до комічності жалюгідним є те, що ті ж самі люди рубали гілку, на котрій сиділи, прагнучи всіляко підірвати моє значення замість того, щоб зміцнювати його, і дійшли до того, що мене повалили... Великоросійські інтелігентні кола були одними з головних чинників мого повалення» (важлива думка Гетьмана — у нас зазвичай звинувачують у цьому лише «лівих» Директорії: втім, це аж ніяк не звільняє останніх від історичної відповідальності — треба ж було відати, що коїш і кому об’єктивно це вигідно. — І.С.).

Головним для Гетьмана було те, що «ці великороси зовсім не розуміли духа українства», вважаючи, що «вигадали українство німці та австрійці задля послаблення Росії». Це — дурниця, щонайменше, наївний погляд, вважав Скоропадський. «Ось факт: варто було центральному російському урядові послабнути, як негайно з усіх боків з’явилися українці (! І.С.), стрімко охоплюючи дедалі більші кола народу» (лексика своєрідна, але якщо її скоригувати, то перед нами точне достовірне відтворення реальних подій. — І.С.). Гетьман розвиває свою думку далі: «Так само є неправильним, що до українства народ не горнеться, насправді народ страшно швидко його сприймає, без жодної притягненої до нього (українського руху. — І.С.) соціальної ідеї» (якби це на 100 відсотків було так, ніякий більшовизм в Україні не ствердився б, Гетьман зберіг би владу. Але, на жаль...— І.С.). Скоропадський переконаний: «Коли великороси твердять, що народ не хоче України, але сприймає її тільки тому, що українські діячі разом з українством обіцяють цьому народові різноманітні соціальні блага, тому народ через ці соціальні обіцянки підтримує українство — то це теж неправда: в народі є любов до усього свого українського, але він поки що не вірить у можливість здійснення цих бажань». Підсумовуючи ж свої міркування й трагічний досвід політичного керівництва, Гетьман пише так: «Взагалі ж це обурливо-зневажливе ставлення до українства, його культури та мови ґрунтується виключно на невігластві, на незнанні української літератури й цілковитому небажанні її знати». І далі — узагальнюючий висновок: «Великороси кажуть: «Ніякої України не буде», а я кажу: «Хай би що там було, Україна в тій чи іншій формі буде. Не змусиш річку текти назад, так само і з народом, його на примусиш відмовитись від своїх ідеалів. Тепер ми живемо в часи, коли самими багнетами нічого не зробиш». Тут уже помітним є вектор подальшої політичної та духовної еволюції поглядів Павла Петровича Скоропадського у 20 — 30- ті роки минулого століття.

Але, крім політичної несумісності, була ще одна риса, яка відштовхувала Гетьмана від певного типу людей: це неправдивість у вчинках, невміння тримати слово, жадібність до матеріальних благ ( сам Гетьман, професійний військовий, був дуже невибагливим у побуті), словом, безпринципність. Або ж, як це формулював Скоропадський, «цілковита відсутність шляхетності» (риси суто елітарної, якщо тільки розуміти «елітарність» у духовному, етичному, а не «майновому» сенсі слова. — І.С.). «Це стосується багатьох діячів, згадував Гетьман, — скаржились, що за старого режиму багато крали, але не можна собі уявити, у скільки разів все це збільшилось зараз, за часів революції». І ось ще один яскравий приклад: коли після приходу до керівництва Гетьман з родиною оселився у Маріїнському палаці Києва, то мешкав там у горішніх приміщеннях, по суті, навіть «кімнатках», доволі тісних і некомфортних. Проте не бачив у цьому нічого ненормального. А ось  коли владу перебрала вже Директорія, зокрема її очільник Володимир Кирилович Винниченко, то тут вимоги до зручностей та комфорту були вже зовсім іншими — суттєво вищими. Це щодо шляхетності. Ще одним важливим показником наявності саме цієї риси у Гетьмана й його руху був той факт, що вже після грудневої поразки 1918 року, еміграції та відходу від влади гетьманці категорично ухилялися від пропозицій співпрацювати зі структурами іноземних держав, особливо їхніми спецслужбами. І ніколи не знищували своїх — натомість згадаємо трагедію полковника Болбочана, доба УНР 1919 року. Отак поводилися наступники Гетьманату... І, нарешті, ще дещо про Володимира Винниченка. Гетьман пише: «Винниченко говорив (не мені, але мені передавали), що для створення України він вважає за необхідне, аби нею прокотилася хвиля більшовизму. Я цього не чув, але охоче вірю, бо знаю погляди таких людей. Хіба можна було мені йти разом з подібними людьми?». Питання, як кажуть, риторичне...

Скоропадський не лише згадує, розповідає, аналізує — він ще й застерігає. Яскравий приклад — такі його слова: «В українців є жахлива риса — нетерпимість й бажання досягти всього одразу, в цьому сенсі мене не здивує, якщо вони остаточно проваляться (знову нагадаємо: це було написано у 1919 — 1920 рр. — І.С.). Хто бажає усе одразу, той врешті нічого не здобуває. Мені постійно доводилось говорити з українцями про це, але для них це є неприйнятним. Наприклад, щодо мови: вони вважають, що російську мову необхідно остаточно витіснити. Пам’ятаю, скільки слів довелося витратити у розмові з депутацією, що наполягала на українізації університету Святого Володимира. Причому інтелігенції в Україні майже немає: це все напівінтелігенти» (зрозуміла річ, читати отаке нам сьогодні, після всіх трагедій ХХ століття, не тільки прикро, але й страшно, проте думати над цим ми зобов’язані. — І.С.). І далі Скоропадський попереджає: «Якщо вони, тобто Директорія, не схаменуться, знову виженуть усіх російських чиновників, посадять натомість своїх безграмотних молодих людей, то з цього вийде хаос, не кращий за той, що був при Центральній Раді. Коли я говорив українцям: «Не поспішайте, зачекайте, створюйте свою інтелігенцію, своїх фахівців з усіх галузей державного управління — вони одразу ж просто шаленіли й відповідали: «Це неможливо».

Оце й є трагічною дилемою нашої української історії, і сто років, що минули після Другого Гетьманату Скоропадського, жорстоко підтвердили це: щоб здійснити справжні, незворотні перетворення (українізація є важливою, але аж ніяк не єдиною складовою цих перетворень) — потрібний Час, бо інакше результатом буде трагікомічна, фейкова імітація життєво необхідних реформ. А обсяг цього Часу у свою чергу нещадно скорочується в разі стрімкого наступу ворогів (ми їх добре пам’ятаємо — і в 1919 році, й сьогодні), відсутності реальної, конкретної, не на рівні декларацій та «глибокої стурбованості» й «закликів» допомоги ззовні (після падіння Кайзера і ворожої позиції Антанти так було з Гетьманом; якоюсь мірою так є й зараз, попри те, що цинічні «дотепники» оголошують навіть просту констатацію цього об’єктивного факту «теорією зради»). Проте обсяг цього часу незмірно збільшується у разі консолідації зусиль усього народу, консолідації на ґрунті єднання української політичної нації на засадах не «лівацької», а реально збалансованої соціальної справедливості й розуміння нагальної потреби опиратися передовсім на власні сили. Бо сильна Україна потрібна, передусім, українцям! І за цієї умови Час стане нашим союзником.

Читаючи «Спогади» сьогодні, відчуваєш найглибшу повагу до Гетьмана, за всіх його помилок, про які нам треба говорити уголос і які він сам ніколи не приховував й не заперечував. Ті засади державності й порядку, що їх він зміг закласти лише за сім місяців, відведених Історією, в умовах страшного хаосу Центральної Ради (Скоропадський так характеризує ситуацію, що склалася: «Там усередині Ради панувала цілковита незгода, і сама Рада прагнула, під страхом більшовицької небезпеки, визнати будь-яку владу, аби лише вона була «українською»), в умовах масштабних селянських заворушень й погромів «панських» маєтків, розвалу армії та страшного дезертирства на фронті, ще від 1917 року (Гетьман згадує, як вже тоді він мусив дати жорстокий наказ: «Не вмовляти треба дезертирів, а розстрілювати!»), в умовах відвертої ворожості Антанти, особливо французів (Скоропадський розповідає, як ще в січні 1918 року, під час проголошення ІV Універсалу, «цей документ вкрай не сподобався французам, вони мені заявили, що самостійна Україна ніколи Антантою визнана не буде»), — ось у таких умовах Гетьман, попри все, утверджував державність.

І коли Скоропадський пише: «Взагалі, повертаючись у минуле, скажу, що якби мені знову довелося стати на чолі уряду України, я особисто ані на йоту не змінив би своїх переконань у тому, що є потрібним для народу України», — це слова не пристосуванця-кон’юнктурника, яких сила-силенна і в нашій сьогоденній політиці, а людини, яка не лише щиро бажала Україні добра, а й дуже багато зробила для цього. Й без аналізу тих небагатьох місяців 1918 року, коли Гетьман був при владі, ми приречені наосліп повторювати ті ж самі помилки. Бо ж знання деяких принципів дозволяє не заглиблюватись у вивчення надмірної кількості деяких невпорядкованих фактів. Адже коли ти знаєш, що вогонь пече, — навіщо щоразу простягати до нього руку...

Ігор СЮНДЮКОВ, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments