Його сповідь перед історією

Не можна заперечити, що  мемуарна література є  найбільш суб’єктивним жанром історичних джерел, — так само,  як і щоденники. Навіть за абсолютно щирого бажання не прикрашати свої вчинки та думки, розповідати про події правдиво, подавати їх такими, як вони справді відбувалися, — все одно внаслідок, по-перше, неминучого особистісного індивідуального, упередженого  (необов’язково  у негативному сенсі слова), «людського, занадто людського» (Ніцше) ставлення до історії; по-друге, внаслідок природних  помилок пам’яті, яка ні в кого з нас не є ідеальною; по-третє, внаслідок політичної заангажованості й тенденційності (а вона, хай і в мінімальних обсягах, теж є неминучою, і не вірте тому, хто стверджує протилежне), — отож внаслідок цих трьох чинників мемуари обов’язково передбачають критичне, прискіпливе ставлення до себе як джерела. Історики це чудово знають.

Проте не можна заперечувати й того, що саме мемуарні джерела дають нам справді унікальну можливість побачити й збагнути «людський вимір», «людську складову» історії, — те, без чого вона часто перетворюється на суху, беззмістовну сукупність цифр, дат, власних імен. Історія ж бо — наука гуманітарна, тобто олюднена. Особливо цінними тут є ті спогади, автори котрих, не величаючись, не хизуючись, не вдаючись до «фанфарної» або «панахидної» фальші,  залежно від перемог чи поразок у змаганнях з історією, просто, чесно і сильно прагнуть розповісти про достовірні факти, події, повороти долі, сподіваючись, що це все буде цікавим аж  ніяк не лише їм особисто.

«Спогади» гетьмана Павла Скоропадського (писалися в Берліні, по «гарячих слідах» Української Трагедії у 1919 — 1922 рр., тоді ж були оприлюднені окремі уривки та розділи;  повністю російськомовний текст було опубліковано в Києві та Філадельфії 1996 року зусиллями відомого історика Ярослава Пеленського; 2016 року побачило світ розширене й заново відредаговане видання спогадів) належать саме до таких творів. І це поряд з тим фактом, що за радянських часів реального, правдивого Скоропадського можна було досліджувати лише на Заході (хоч і тут не обійшлося, використовуючи вислів Франка, «без поважних гачків» — свідомих наклепів або ж надмірної ідеалізації), та ще  беручи до уваги, що досвід здійсненого та не здійсненого Гетьманом зараз, в умовах світоглядної політичної та економічної кризи в Україні, набуває, без  перебільшення, виняткового значення, бо треба виходити за межі скомпрометованої системи, — все це зобов’язує нас читати сповідь Скоропадського з особливою увагою. Перш ніж судити або зводити на п’єдестал  героїв,  їх варто вислухати, чи  не так?

Свої мемуари Павло Петрович Скоропадський розпочинає так (і відчуваєш щирість його слів): «Може бути, майбутнім історикам революції мої записи стануть в пригоді. Прошу їх вірити, що все записане буде достовірним, тобто я буду занотовувати так, як мені уявлявся стан справ саме в той час, а чи правильно я міркував чи неправильно — у цьому допоможе розібратися майбутнє... Занотовуючи свої враження, я не надто рахувався з тим, як судитимуть мене мої сучасники, і роблю це не для того, аби вступати з ними в полеміку. Я вважаю за необхідне правдиво відтворити все, що стосується моїй діяльності за період з кінця 1917 по січень 1919 року. Особисто я не відчуваю ані бажання, ані спроможності створювати цікаві мемуари, але події, центром яких мені довелося бути  за цей період часу, складність політичної обстановки, що її я нещодавно пережив, примушують мене записати те, що не стерлося з моєї пам’яті». Ось такий стриманий, скромний вступ.

ГЕТЬМАН ПАВЛО СКОРОПАДСЬКИЙ (ФОТО 1918 Р.) — ВОІСТИНУ ТРАГІЧНА ПОСТАТЬ УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРІЇ

Перш ніж читач ознайомиться зі світоглядними, засадничими мотивами дій Гетьмана у 1917 — 1918 роках (особливо в період його  перебування при владі під час Другого Гетьманату з квітня по грудень 1918 року), хотілося б наголосити на дуже важливому моменті. Щасливим є той політик, той державний діяч, котрий має змогу здійснювати, втілювати в життя ті заходи, ті вчинки, в правоті яких він є глибоко переконаним, у необхідність яких він справді вірить. Але це — «райські», «безповітряні» ідеальні умови, що їх історія реально практично ніколи не надає. По факту маємо жорстокий, шалений, нещадний спротив задуманому — і так майже завжди! Що ж до Гетьмана Скоропадського, то цей спротив не просто був жорстоким — сказати так означає нічого не сказати. На позиції Гетьмана, на здійснене або ж тільки задумане ним вівся системний, потужний наступ з боку одразу  чотирьох політичних сил: а) українських лівих соціалістів, котрі вважали його уряд «реакційним», «зрадницьким», «правобуржуазним» і, зрештою, підняли повстання, внаслідок якого Скоропадський мусив назавжди залишити Україну; б) німецької імперської влади, яка постійно  брутально втручалася в справи Гетьманського уряду, диктувала призначення на військові, та й цивільні, посади (особливо жорстко це робив генерал Гренер). Причому трагізм ситуації полягав у тому, що аж ніяк не Скоропадський запросив німців в Україну, — це мусила зробити соціалістична Центральна Рада в умовах тотального наступу більшовиків ще за три місяці до приходу Скоропадського до влади. Але саме Гетьману довелося «їсти» цю кашу — і саме його ліві оголосили «німецькою маріонеткою»; в) підривна робота  більшовиків та їхніх прихильників в Україні 1918 року. Тут — без коментарів; г) ворожа Гетьману діяльність «білого «офіцерства й загалом «білої» шовіністичної еміграції з Росії (між іншим, тоді лише білих офіцерів налічувалось в Києві та ближчих підступах до нього, як мінімум, 15 тисяч осіб). Це була, безумовно, серйозна сила, особливо враховуючи, що всі ці люди були професіоналами військової справи та   зневажливо або з ненавистю у своїй більшості ставилися до самої ідеї Незалежної України («Біла гвардія» Булгакова). І те, що Гетьман, хай вимушено чи мимоволі, спробував опертися на ці з’єднання (проросійське крило, безумовно, існувало і в його уряді),  було його дуже серйозною, може, фатальною помилкою.

Існував ще один колосальної ваги чинник, котрий дуже ускладнював діяльність Гетьмана, перетворюючись на «міну сповільненої дії», що повсякчас  загрожувала вибухнути й геть підірвати весь його уряд. Це — Перша світова війна, двобій двох військово-політичних блоків — Антанти (Франція, Британія, США) та німецько-австрійського. Ця «Велика війна», як її цілком справедливо йменували аж до 1939 року, до краю обмежувала «свободу рук» Гетьмана. Завершилася вона лише 10 — 11 листопада 1918 року, тобто із семи з половиною місяців правління шість місяців Гетьман мусив діяти в умовах Світової війни! Тим більше вражає, скільки Павло Скоропадський спромігся зробити в цих, м’яко кажучи, вкрай несприятливих обставинах. Ідеться й про створення засадничих державних інституцій Другого Гетьманату, й про зміцнення дипломатичної служби, й про культурно-наукове будівництво (здобутки були справді унікальними), й про розвиток війська та аграрну реформу (але тут на заваді заходам Гетьмана став найжорстокіший, можливо, ворог політиків — Час, брак часу, історія не відвела йому  достатньо часу для здійснення задуманого. Це дуже суворий урок для нині сущих!).

Але, здається, настав час дати слово й самому Гетьманові. Хай він без зайвих посередників особисто розповість, як бачив ситуацію в Україні, що думав робити для зміцнення держави, якою була його стратегія й тактика. Тут, звісна річ, нам  не обійтися без доволі довгих цитат. Отож читаємо в спогадах Скоропадського: «Я завжди вважав, що український рух є позитивним вже тим, що він просякнутий сильним національним почуттям, що, граючи на цих струнах, можна найлегше врятувати народ від більшовизму. Я, наприклад, хотів створити козацтво з хліборобів, але у відповідь на це які тільки палиці в колеса не встромляли мені російські діячі (як і наші українські соціалісти. — І. С.).   Здавалося  б, ясна річ, — головний ворог більшовизм московський, потім наш внутрішній український» (до речі, пояснюючи в приватних розмовах своє рішення піти на переворот 29 квітня 1918 року та взяти владу, Гетьман говорив, що уряд Центральної Ради на той момент вже мало чим відрізнявся від більшовицького. — І. С.). Гетьман пояснює: «Для боротьби з ним, цим ворогом, потрібна фізична сила. Створювати військо, звичайно, це добре, але це вимагає часу (пророчі слова. — І.С.), а головне — при створенні армії які гасла я міг би дати? За царського режиму були: цар, віра й отечество. А зараз  єдине зрозуміле селянству гасло — земля. Що до волі — вони самі геть зневірились чомусь, але землю подавай цілком усю».

І далі Скоропадський пише: «Що б з цього вийшло, якби я саме так зробив — судити може кожен. Я й вирішив цю необхідну силу створити з хліборобів — власників, виховавши їх у помірковано-українському дусі, без ненависті до Росії, але з усвідомленням, що вони не ті, котрі в Росії стали більшовиками» (це — принциповий пункт стратегії Гетьмана. Якби це йому вдалося,  точніше, якби Час і соціальне співвідношення сил дозволили б йому реалізувати задумане — вся подальша історія України була б іншою. — І.С.). На думку Гетьмана, діяти треба було зважено й послідовно: «Я вирішив, гуртуючи їх  (селян-козаків. — І.С.) у сотні, полки, коші, перевести їх у козацтво, або, радше, відновити старе козацтво, що воно споконвічно у нас було» (теж суттєвий момент гетьманської консервативної соціально-економічної програми. Трагедія, проте, полягала в тому, що такій програмі дуже важко було здобути підтримку в Україні, де вже понад рік палала революція, водночас і національно-визвольна, і соціальна, й ці дві складові були невіддільні... — І.С.).

Гетьман був переконаний в тому, що «оскільки всі ці козаки-хлібороби є власниками, то природно, що ідеї більшовизму не прилипали б до них. Я був їхнім безпосереднім главою; спільність інтересів змусила б їх бути відданими мені. Це страшно б зміцнило б мою владу й, поза сумнівом, тоді б можна було б спокійно проводити й аграрну, й інші докорінні реформи. Але ніхто мене не підтримав (мається на увазі також й  найближче оточення; дуже важливе зізнання Гетьмана! — І.С.); міністри двічі провалювали проект, і зрештою, я сам провів його восени 1918 (тобто в останні тижні правління. — І.С.),  і то в якомусь спотвореному вигляді, без жодного співчуття з боку міністрів й більшості старост (тобто Гетьман визнає, що й на селі підтримка його аграрної програми  не була достатньою. — І.С.), отже,  фактично втілити це в життя було неможливим».

Скоропадський визнає, що були дві суспільні групи, погляди й дії яких викликали в нього рішучу незгоду, протест, ба навіть гнів (щоправда, тут важливо мати на увазі, що вже на початку 20-х років світогляд Гетьмана докорінно змінився, еволюціонувавши від вимушеної компромісності до рішучого українського державного самостійництва). Він сам писав про це так : «Як це могло трапитися, що серед усіх людей з мого оточення, особливо за час мого гетьманства, було так мало осіб, котрі в питаннях про те, як мислити створювану  нами  Україну, уявляли її так, як я? Були дві течії як в соціальних, так і в національних питаннях, обидві крайні, ані з тією, ані з  іншою я не міг погодитись й  тримався середини. Це трагічно для мене, але це так, й,  без сумніву, це  сприяло тому, що я  рано чи  пізно мусив або переконати усіх йти за мною, або ж піти самому». Щире й  дуже відверте сповідальне зізнання Скоропадського. Про які ж  дві крайні течії, що з ними він не міг погодитись, Гетьман веде мову?

Початок. Закінчення в наступному випуску сторінки «Історія та «Я»