Тіні наших незабутих, незабутніх українських предків мають знайти спокій, навіки оселившись у пам'яті народу.
Іван Драч, український поет, перекладач, сценарист, політичний і громадський діяч

Політ із пораненим крилом

«Голос тихої безодні» Неди Нежданої став першою прем’єрою 2015-го в Центрі Леся Курбаса
13 лютого, 2015 - 11:22
ОСОБЛИВО ВРАЖАЄ ЕНЕРГЕТИЧНА ПОТУЖНІСТЬ ЛІДІЇ ДАНИЛЬЧУК, ЯКА ТРИМАЄ ЗАЛ ІЗ ЗАТАМОВАНИМ ПОДИХОМ / ФОТО АВТОРА

Хоч як це парадоксально, але за два роки від написання до втілення майже сюрреалістична п’єса про трагічне минуле виявилась пророцтвом реального майбутнього. Репресії, Голодомор, війна... мільйони загиблих і заляканих, убивць і жертв, зрадників і зраджених — ми, спадкоємці цієї драматичної «безодні», справді сподівалися жити так просто в забутті — без усвідомлень, покарань і каяття? І передусім у мистецтві, яке допомагає зрозуміти проблеми і звільнитися від них, рухатися далі. Але цього «символічного переживання» в театрі майже не відбувалося. Табу! Авторка порушує це табу і зазирає в «безодню» свого роду. Проте картинки жахливого минулого почали оживати в реальності — нащадки тих, хто колись тікав рятуватися на Донбас, тепер біжать від подібного до 1932 року — грабунків, голоду, убивств. Від «безодні» навколо і в собі...

Вистава немовби продовжила проект драматургічної лабораторії моноп’єс «МоноЛІТ» — можливо, саме зараз, під час війни на сході України особливо важливо говорити про унікальність особистості. У межах проекту — конкурс та антологія моноп’єс, сценічні читання й вистави, круглий стіл «Полілог: діалог про монолог», об’єднані у фестиваль-лабораторію «МоноЛІТ». На першому етапі в листопаді 2014-го за програмою фесту відбулося сценічне прочитання «Голосу...», по суті «ескіз», який випадково (чи ні?) відбувся напередодні річниці Голодомору — однієї з тем тексту. Не забарилась і прем’єра «моновистави про відчуття крил» у жіночому тріо: драматург Неда Неждана, режисер Ірина Волицька, актриса Лідія Данильчук — три знакові постаті українського театру, відомі далеко за його межами. У версії автора та творчої майстерні «Театр у кошику» особистісна історія перетворилася на універсальну притчу. Текст експериментальний, написаний на межі прози і драми, верлібру й лібрето, фантастики і документальності. Ламаний ритм мерехтить у тексті з дивними образами. На першій читці тексту (на фестивалі «Амплуа» в Запоріжжі восени минулого року) було сказано в дискусії: «Це п’єса майбутнього», але «майбутнє» вже наздогнало — і на сцені, і в житті. Це постдраматичне блукання серед уламків катастрофи, де межу між життям і смертю, минулим і майбутнім стерто.

П’єса починається з парадоксальної фантастичної ситуації — жінка відчула, що нібито може літати, але щось заважає їй злетіти. Що саме? Страх, гріх, нерозуміння? Героїня шукає і робить спробу, а коли таки злітає, то сама дивується, чому? Що заважає нам літати, тобто бути вільними? Страх втрати чи смерті? Відчуття провини? Лють? А може, любов до ворога? Розстріляний батько, померла від хвороби мама, пограбований дощенту дім, ошалілі від голоду і страху діти, а на додаток — фатальне кохання до одного з тих, хто в цьому винен... Як пережити все це, зазирнути в цю «безодню» — і не збожеволіти? Героїня не шукає винних зовні — шукає в собі, у власних сумнівах, страхах, нерозумінні, втраті можливостей. Безодня горя й розпачу розростається навколо, але найгірше — безодня всередині — страху і ненависті. Серце розривається між подобою птаха і вовка, між холодом та вогнем, розпачем та гнівом.

«Театр у кошику», відомий парадоксальними версіями класики та першопрочитанням новітньої європейської драми, вперше звернувся до сучасної української п’єси. Цікаво, що авторка одразу відчула: це п’єса для «Кошика» — і так і сталося, адже це перша сценічна версія п’єси. Режисер Ірина Волицька запропонувала дуже складні умови для актриси — порожня сцена, тиша, гнітючий напівморок, а неможливість літати передається через неможливість рухатися сценою — ніби «птах у клітці». Але від цього виразність кожного жесту, кожного мімічного руху, подиху, чуття, нюансу голосу виростає в рази й вимагає шаленої віртуозності від акторки. Костюм і пластика Лідії Данильчук дають алюзію трагічного античного дійства. І справді — попри пост-постмодерність тексту саме конфлікт із Долею, Фатумом, стає основним у виставі, а масштаб катастрофи — тотальним. Сценографічне рішення теж лаконічне — єдиною «декорацією» стають великі аркуші паперу з текстом — які «грають» усе — то стають пергаментами історії, то крилами, то іконою, то хлібом, то попелом... Паперові білі шматочки пам’яті засіюють чорний світ безодні і проростають паростками болю й любові...

У п’єсі перевертається міф про Ромео та Джульєтту навпаки. Кохання до «ворога» падає в безодню, а любов до свого роду оживляє спалені крила і дає енергію польоту. Фінал п’єси контроверсійний, і у виставі він прочитується трагічніше — ліхтарик світла, який ловить героїня в польоті, поглинає темрява. Особливо вражає енергетична потужність Лідії Данильчук, яка тримає зал із затамованим подихом, а у фіналі — сльози в очах багатьох і гучні аплодисменти стоячи. Відчуття катарсису виринає з потаємних куточків душі, і для цього непотрібні хори й котурни — досить голосу і жесту, трохи світла і нот. А найважливіше — диво переродження. Птах перемагає вовка. Любов — ненависть, музика — безголосся. Може, це і є новітній міф? Доля однієї жінки і доля України поєдналися в химерному плетиві страху й бажання польоту над безоднею...

Андрій КАРПЕНКО
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments