Політ із пораненим крилом

Хоч як це парадоксально, але за два роки від написання до втілення майже сюрреалістична п’єса про трагічне минуле виявилась пророцтвом реального майбутнього. Репресії, Голодомор, війна... мільйони загиблих і заляканих, убивць і жертв, зрадників і зраджених — ми, спадкоємці цієї драматичної «безодні», справді сподівалися жити так просто в забутті — без усвідомлень, покарань і каяття? І передусім у мистецтві, яке допомагає зрозуміти проблеми і звільнитися від них, рухатися далі. Але цього «символічного переживання» в театрі майже не відбувалося. Табу! Авторка порушує це табу і зазирає в «безодню» свого роду. Проте картинки жахливого минулого почали оживати в реальності — нащадки тих, хто колись тікав рятуватися на Донбас, тепер біжать від подібного до 1932 року — грабунків, голоду, убивств. Від «безодні» навколо і в собі...

Вистава немовби продовжила проект драматургічної лабораторії моноп’єс «МоноЛІТ» — можливо, саме зараз, під час війни на сході України особливо важливо говорити про унікальність особистості. У межах проекту — конкурс та антологія моноп’єс, сценічні читання й вистави, круглий стіл «Полілог: діалог про монолог», об’єднані у фестиваль-лабораторію «МоноЛІТ». На першому етапі в листопаді 2014-го за програмою фесту відбулося сценічне прочитання «Голосу...», по суті «ескіз», який випадково (чи ні?) відбувся напередодні річниці Голодомору — однієї з тем тексту. Не забарилась і прем’єра «моновистави про відчуття крил» у жіночому тріо: драматург Неда Неждана, режисер Ірина Волицька, актриса Лідія Данильчук — три знакові постаті українського театру, відомі далеко за його межами. У версії автора та творчої майстерні «Театр у кошику» особистісна історія перетворилася на універсальну притчу. Текст експериментальний, написаний на межі прози і драми, верлібру й лібрето, фантастики і документальності. Ламаний ритм мерехтить у тексті з дивними образами. На першій читці тексту (на фестивалі «Амплуа» в Запоріжжі восени минулого року) було сказано в дискусії: «Це п’єса майбутнього», але «майбутнє» вже наздогнало — і на сцені, і в житті. Це постдраматичне блукання серед уламків катастрофи, де межу між життям і смертю, минулим і майбутнім стерто.

П’єса починається з парадоксальної фантастичної ситуації — жінка відчула, що нібито може літати, але щось заважає їй злетіти. Що саме? Страх, гріх, нерозуміння? Героїня шукає і робить спробу, а коли таки злітає, то сама дивується, чому? Що заважає нам літати, тобто бути вільними? Страх втрати чи смерті? Відчуття провини? Лють? А може, любов до ворога? Розстріляний батько, померла від хвороби мама, пограбований дощенту дім, ошалілі від голоду і страху діти, а на додаток — фатальне кохання до одного з тих, хто в цьому винен... Як пережити все це, зазирнути в цю «безодню» — і не збожеволіти? Героїня не шукає винних зовні — шукає в собі, у власних сумнівах, страхах, нерозумінні, втраті можливостей. Безодня горя й розпачу розростається навколо, але найгірше — безодня всередині — страху і ненависті. Серце розривається між подобою птаха і вовка, між холодом та вогнем, розпачем та гнівом.

«Театр у кошику», відомий парадоксальними версіями класики та першопрочитанням новітньої європейської драми, вперше звернувся до сучасної української п’єси. Цікаво, що авторка одразу відчула: це п’єса для «Кошика» — і так і сталося, адже це перша сценічна версія п’єси. Режисер Ірина Волицька запропонувала дуже складні умови для актриси — порожня сцена, тиша, гнітючий напівморок, а неможливість літати передається через неможливість рухатися сценою — ніби «птах у клітці». Але від цього виразність кожного жесту, кожного мімічного руху, подиху, чуття, нюансу голосу виростає в рази й вимагає шаленої віртуозності від акторки. Костюм і пластика Лідії Данильчук дають алюзію трагічного античного дійства. І справді — попри пост-постмодерність тексту саме конфлікт із Долею, Фатумом, стає основним у виставі, а масштаб катастрофи — тотальним. Сценографічне рішення теж лаконічне — єдиною «декорацією» стають великі аркуші паперу з текстом — які «грають» усе — то стають пергаментами історії, то крилами, то іконою, то хлібом, то попелом... Паперові білі шматочки пам’яті засіюють чорний світ безодні і проростають паростками болю й любові...

У п’єсі перевертається міф про Ромео та Джульєтту навпаки. Кохання до «ворога» падає в безодню, а любов до свого роду оживляє спалені крила і дає енергію польоту. Фінал п’єси контроверсійний, і у виставі він прочитується трагічніше — ліхтарик світла, який ловить героїня в польоті, поглинає темрява. Особливо вражає енергетична потужність Лідії Данильчук, яка тримає зал із затамованим подихом, а у фіналі — сльози в очах багатьох і гучні аплодисменти стоячи. Відчуття катарсису виринає з потаємних куточків душі, і для цього непотрібні хори й котурни — досить голосу і жесту, трохи світла і нот. А найважливіше — диво переродження. Птах перемагає вовка. Любов — ненависть, музика — безголосся. Може, це і є новітній міф? Доля однієї жінки і доля України поєдналися в химерному плетиві страху й бажання польоту над безоднею...