Кияни зустріли бійців з Дебальцевого (фото)
Вчора інтернет сколихнуло оголошення, що близько 11 вечора до столиці приїде потяг з воїнами, які вирвались з Дебальцевого. Перед прибуттям поїзда на платформі скупчилось більше тисячі киян: родичі бійців і пересічні громадяни, від малюків до літніх людей. Майоріли хризантеми, тюльпани, іриси, троянди — майже кожен прийшов з букетом. Люди стояли, замотані у прапори, з гостинцями для воїнів. Хтось зривав голос криками: «Героям слава! Україна понад усе!».
«Ми всіх воїнів любимо і всіх зустрічаємо. Це ж радість, що вони вертаються. А проводжати дуже важко, — каже Оксана, родич якої зараз на передовій. — Незабаром поїдемо з подругами до госпіталю, провідаємо поранених хлопців. Вже напекли млинців — влаштуємо їм Масницю. І наступного тижня будемо зустрічати своїх всім нашим жіночим батальйоном».
Олена прихопила на вокзал усю родину. Люди стоять колом з плакатами і київським тортом. «Брату чоловіка сьогодні 50 років. Прийшли разом зустрічати наших героїв, наших воїнів, — усміхається Олена. — Зняли прапор з вікна, випрали, попрасували, купили квіти і приїхали».
Нарешті потяг прибуває. Люди біжать до вагону, звідки виходять чоловіки у військовій формі. Починається давка. Бійці жартують, що знов потрапили в оточення. Кожен хоче подарувати військовому квітку, пригостити його цукерками, підвезти додому. Бійці вже не можуть нести всі дарунки і взагалі рухатись у натовпі, що тріумфує.
Володимир Назаренко з 25-го батальйону територіальної оборони «Київська Русь» розгубився у щільному кільці людей з камерами і тортиками. На щоках бійця — сліди рожевої губної помади, адже кожна дівчинка намагається поцілувати чи хоча б обійняти воїна. «Пекло, яке відбувалося, має стати аналогом Сталінграду. Ми відступили, але за рахунок цього ми переможемо. Ми маємо показати, що Україна — найсильніша держава у Європі, — акцентує Володимир. — Ми обов’язково відновимо сили і переможемо». У групі, з якою відходив Володимир, загинула одна людина, троє отримали тяжкі поранення.
Багато воїнів, які повернулись з Дебальцевого, їдуть до Ірпінського госпіталю на реабілітацію. «Абсолютно всі, хто виходив з оточення, контужені, — запевняє Володимир Назаренко. — Це була дорога жаху. З обох сторін нас обстрілювали з кулеметів, гранатометів, «Градів», ворожі танки постійно їздили туди-сюди. Біля мене вибухнула міна, втиснула мене у землю. Ми пройшли близько 30 кілометрів по пересіченій місцевості: схили, яри, але, в основному, чисте поле. Як офіцер, молодший лейтенант, запевняю, що не було ніякого плану відходу. Президент не спланував операцію, все відбувалось за ініціативою командирів 128-ої бригади і нашого батальйону та інших, які взяли на себе відповідальність за людей».
До Володимира пробивається сивий чоловік в окулярах. «Пропустіть до Володі! Батьки прийшли, Володька! Нарешті…», — обіймає він сина. Едуард, батько Володимира Назаренка, говорить: «Напередодні дізнались, що син приїде. До цього були місяці безсонних ночей. Тільки вчора заснув нормально. Перед цим був не сон, а якийсь жах». Щасливий Володимир йде з рідними, перед цим запрошує усіх до Ірпінського госпіталю, щоб підтримати хлопців на реабілітації.
Боєць із позивним «Федеріко», також з батальйону «Київська Русь», з жартами розповідає про життя на передовій: про пса Джузеппе, побратимів, зброю. «Сьогодні в Артемівську люди крізь сльози просили не лишати їх. І в Дебальцевому таке говорили. Кожний відступ — погано для нас, але ми життя врятували. Дебальцеве фактично зрівняли з землею», — констатує вояка.
За годину люди розходяться. Рідні розвозять своїх героїв по домівках, дехто чекає потяга на вокзалі. «Федеріко» також хоче додому, до рідних і в теплу ванну, але люди все розпитують про війну. «У мене і батько зараз в армії. Багато хто сьогодні тягнеться служити, але треба усвідомлювати, що ти йдеш на війну. І коли стріляють, треба стріляти у відповідь, — підкреслює «Федеріко». — Тепер мені треба їхати в госпіталь, трохи підлікуватися. Але то дрібниці. Будемо далі комплектувати батальйон, наберемо хорошу команду і поїдемо знов захищати Україну».