Навесні цього року вандали збили барельєф Василя Стуса в окупованому «ДНР» Донецьку. «Ми досі ще рятуємо дистрофію тіл, а за прогресуючу дистрофію душ – нам байдуже», – ці слова поета сьогодні актуальні як ніколи. Доля Василя Стуса пов’язана із Донбасом. Поет жив і вчився у Донецьку, деякий час працював вчителем у Горлівці. Зараз знавці вказують на дивні збіги, що стосуються «совісті української нації»: народився на Вінниччині, переїхав на Донеччину, і тепер співробітники Донецького національного університету (там, коли це був педагогічний інститут, вчився Стус), які не підтримують окупантів, працюють у Вінниці.

Є сумний збіг і в долі старшої сестри Василя, Марії Семенівни Стус, з якою розмовляв «День». Марія Семенівна з родиною переїхала у Донецьк, фактично, «на війну» – у травні 1941 року. Сестра поета виросла, вивчилася, 49 років викладала математику й фізику у Донецьку, вийшла на пенсію. Цього року війна вигнала Марію Семенівну з дому. Нині поетова сестра живе у Києві, допомагає онучці виховувати маленьких правнуків: Андрійка та Меланію.

У бесіді з Марією Стус ми відтворили панораму її життя від дитинства і до сьогодні. «Донецьк нас зустрів дуже великим горем. У мене була старша сестричка, і вона вчилася у восьмому чи дев’ятому класі. Вона захворіла на менінгіт, і за 24 дні померла. І ми якраз приїхали у Донецьк – оце так нас зустріло місто», – згадує Марія Стус. За два роки у Стусів загинула ще одна дитина – син Іван. Хлопчик підірвався на міні, лишеній у полях під час Другої світової. 

Після війни і голоду 1946 року життя потроху налагоджувалося. Марія та Василь дуже дружили, все робили разом. «Він (Василь Стус – Авт.) кожну хвилину беріг. Може, з дитинства знав, що довго жити не буде? Він всім цікавився і дуже багато знав. І у шостому класі я вже не вважала, що я – старша. Він уже був у мене, як захисник», – ділиться спогадами про брата Марія Стус. Сестра поета розповідає, як разом з Василем вони заслуховувалися класикою, грали з географічною картою, як Василь захистив її від хлопців, що регулярно закидали сніжками…

«Я все життя молилася на нього! І коли ми дізналися, що його забрали – ви не можете уявити, що було! Я взагалі не спала дні два або три. Я весь час проплакала. Як можна такого чоловіка як Василь, забрати? Він був такий добрий, чуйний…», – згадує Марія Стус про арешт поета. Якось до школи, де працювала Марія Семенівна, прийшов співробітник КДБ і просив жінку вплинути на брата, щоб той покаявся у «гріхах» проти радянської влади. «А як я буду вчити брата, коли він набагато розумніший за мене?» – відповіла Марія Стус.

Останнє побачення Стусів, Василя і його дружини Валентини, сина Дмитра, сестри Марії, у таборі в Пермській області зірвали конвоїри. Родина приїхала навідати поета, вже чули, як їде до них машина з в’язнями, але Василя так і не побачили. «Не виконав ритуалу», – пояснили працівники табору. Це значило, що Василь відмовився розмовляти з рідними російською. Наступний візит був уже на могилу поета на табірному цвинтарі.

Втім, відчуття, що ставлення загалу до Василя зміниться, з’явилося у Марії Семенівни давно. Поет ще був живий, коли їй наснився віщий сон: Василя відносить брудна вода, яка потім стає кристально чистою. І, справді, за декілька років після смерті поета з великими урочистостями перепоховали у Києві, а ще трохи згодом його ім’я підняли на знамена незалежної України.  

Нині окупанти намагаються «вимити» з Донбасу все, пов’язане зі Стусом і взагалі з проявами людського. Марія Стус розповідає, що навіть Друга світова була не така страшна, як нова війна. Сестра поета порівнює: «Я живу на тій вулиці, де ми жили під час війни. Я не пам’ятаю, щоб у нас хоча б один будинок був зруйнований. А зараз – напроти нас зруйнована будівля, через дорогу також... Колись не так давно чую крик на сусідній вулиці. Виявляється, чоловік був у хаті, хотів вийти на подвір’я, і його вдарило осколком – одразу впав і помер».

Невідомо, коли закінчиться війна. Але Марія Стус зберігає оптимізм: «Не знаю, що далі буде і як жити. Якось будемо терпіти. Надіємося на Бога, як кажуть».

Спілкувалася Марія ПРОКОПЕНКО, «День»; відео – Іван ЛЮБИШ-КІРДЕЙ; монтаж – Марія ПРОКОПЕНКО, «День», Іван ЛЮБИШ-КІРДЕЙ