Перейти до основного вмісту

«Iдентичність» та «модернізація» Галичини

Олег МАЦЕХ: «Настав час брати людей, які були «в хвості», і ставити їх наперед»
11 квітня, 10:31
«МІСТО ЛЕВА ЧЕПУРИТЬСЯ» / ФОТО ВІТАЛІЯ ГРАБАРА

«Майдан як очищення ще триває». Цей вислів львівського бізнесмена Олега Мацеха став заголовком у матеріалі «Дня» про третій круглий стіл в редакції з представниками громадського сектору Євромайдану (від 7 березня 2014 року).

«День» писав, що дискусія, яку ініціювала редакція, щоб «заміряти температуру» в громадських та експертних колах після Майдану, була продуктивною на нові смисли та небанальні питання.  Більша частина з проговореного вже вийшла друком на шпальтах «Дня» (перша подача «Хто очолить партію Майдану» від 4 березня 2014 року та друга — «Майдан як очищення ще триває» від 7 березня 2014 року). До сьогодні невисвітленою лишалась дискусія, яка зав’язалась між головним редактором газети «День» Ларисою Івшиною та Олегом Мацехом поза регламентом  круглого столу.  До «Днів «Дня» у Льові» ми друкуємо її в газеті.

Крім того, дискусія,  розпочата в редакції «Дня», сьогодні матиме продовження у Львові. Олег Мацех запросив головного редактора газети «День» на засідання філософського клубу львівської бізнесової еліти, ініціатором та учасником якого він є. 

Друкуємо уривок розмови від 3 березня 2014 року в редакції «Дня», якраз із того моменту, коли Олег Мацех почав розповідати про процеси, які сьогодні переживає львівська бізнесова та інтелектуальна еліта та чим займається ініційований ним дискусійний клуб. 

Олег МАЦЕХ: ...— Наш філософський клуб, який складається з багатьох бізнесменів та відомих людей міста, ініціатором і членом якого я є, перейшов від філософії до глибинних аналітичних розмов: «Що можна зробити в країні?». У представників бізнес-середовищ, які самі себе зробили, є бажання йти в політику. І це вперше. Вперше виникло таке відверте бажання брати на себе відповідальність.

Сьогодні є два найважливіші процеси. І я, і мої однодумці готові присвятити себе їм. Перший — рух реформ: Майдан повинен постійно тиснути і не давати зіскочити з визначеного ним пакету реформ. І ми цим вже займаємось. Другий — політичний рух.  Якщо ми не перенаправимо всю енергію Майдану в швидке народження політичних сил іншого зразка — прогресивних, багатолідерних, — то це означатиме, що ми програли Майдан.

Лариса ІВШИНА: — Важливо,  щоб люди, які мають сучасний бізнес, нові уявлення про світ та діалог із ним, не були відсторонені.  Можливо ж, наприклад, розробити модель майбутнього України? Чесно внести всі параметри і кібернетично визначити, в якому полі треба працювати, щоб отримати бажаний результат. Я не думаю, що це нереальна історія. Хіба це повинно визначатися методом «тику»?

— Це — елементи стратегії.

— Візьмемо, наприклад, соціологію Майдану: хто ці люди і коли вони туди приходили? Які в них були уявлення про Україну в майбутньому? За здійснення цих бажань повинні насамперед взяти відповідальність ті активісти, які вже є «ветеранами Майдану»...

— Головне — не стати Катеринчуком. (Сміється.) Проблема Майдану в тому, що він ніби свідомий, але ірраціональній за своєю природою... Політики виходили після переговорів, і їм ніби вдавалося переконати Майдан. Але лише до того часу, поки на сцену не вискочив енергійний сотник і не повернув усю енергію Майдану в інший бік.

В українському соціумі є певний елемент ірраціональності. І проблема в тому, що кожен, хто приходить на діалог з суспільством, нав’язує свою правду без «приземлення» на досвід, зроблене ... У мене є прекрасний колега, але куди б він не прийшов, в якому б середовищі не опинився, завжди намагається нав’язати людям свою думку і свою правду. І таких «гетьманів» в нас багато. Це теж наша проблема.

«ЯКЩО ДОНЕЦЬК ЗАРАЗ СТРАЖДАЄ ЗА ПАРТІЮ РЕГІОНІВ, ТО ГАЛИЧИНА ЩЕ ВІЗЬМЕ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА «СВОБОДУ»

— Пройшовши якийсь шлях, ми повинні щось зафіксувати і домовитися: «ось це робимо разом». А в нас як? Прийшов, вивалив людям на голови всі свої «маніякальні» ідеї, і не слухаючи нікого, зібрався й пішов...

— Створення середовища з такими принципами, про які ви говорите, — найбільший виклик сьогодні. Це і є національна команда, яка потрібна Україні. А вже ця команда має народити лідера.

—  У момент агресії необхідно зафіксувати  об’єднуючі моменти. Щось потрібно відкинути, працювати над тим, що нас гуртує. Проблема Східних регіонів — це не лише наслідок впливу Росії і «совдепії», це — результат двадцятирічної новітньої історії України. Це потрібно чесно визнати. Кучма ж практично віддав їх у «лізинг» олігархічним елітам. І нікому до цього діла не було: отримували звідти лише «валізи» з грішми, і ніхто не дивився, що там відбувається. А що там відбувалося?

— Зараз відбувається те саме.

— Ні. Повірте. Я була в той час на Донеччині. У мене було враження, що побувала на Сицилії. Щоб я змогла відвідати університет там, потрібно було спеціально домовлятися на найвищому рівні. Туди ніхто взагалі не їздив. Сьогодні не так. Теперішня ситуація складна, але по-іншому. Якщо  Донецьк зараз страждає за Партію регіонів, то Галичина ще візьме відповідальність за партію «Свобода». Всі в істериці билися ще коли вони тільки йшли на вибори. Але ж ні. Що казали галичани?! — «Це наші націоналісти! Давайте їм усе!»

— Дякувати Богові, зараз цього немає. Лишилась підтримка на рівні сіл, районних центрів...

—  Ще не перехопив «Правий сектор»?

— Це зараз значно більший ворог, звичайно, але визнаємо: саме «Свобода» і спричинила ті події, які ми маємо зараз на Сході.

По-перше — почали з брехні. Не сказали чесно: було народне повстання, ми зняли президента і створюємо народний уряд. І цією брехнею вони подарували Кремлю «зброю» у вигляді «легітимного президента Януковича», якою вчасно скористалися проти нас.

По-друге — дії «Свободи». Я чув дві версії, якими їх пояснюють: перша — «вони дурні», друга — «їм платять». Але я думаю, все набагато банальніше — в них немає іншої можливості піару, вони не вміють заробляти політичний капітал інакше, ніж через провокації. Пригадую, 9 травня ми «зіпсували» їхні плани гаслом, яке всіх об’єднало. Львівська інтелігенція зробила білборди з написом на чорному тлі:  «Пам’ять без агресії». «Свобода» не змогла нічого протиставити.

—  Назвіть, будь ласка, кілька смислів для Галичини після Майдану. Що треба зробити, щоб такі партії уже не могли так швидко знайти там рекрутів?

— Альтернатива і просвіта. На Майдані я намагався це робити креативним шляхом. Наприклад, піаніно. Це був наш хід конем. Ми показали світові свій ненасильницький спротив. Якби з перших днів на Майдані діяв «Правий сектор» — це був би крах. Потрібно було два місяці потримати ненасильницький характер, який потім  виправдав би насилля.

Ще одна ідея, яку я сьогодні просуваю: Львів як місто шоколаду має виробляти маленьких шоколадних Путінів з автоматом і відправляти їх партіями на Схід... Путін зараз ніби демон. А такі речі, на мою думку, будуть збивати якусь параною.

— Я вважаю, що модернізація дуже важлива для національного характеру. Побувавши в Японії я написала матеріал «Ідентичність і модернізація». З першою фазою «ідентичність» якось розібрались. І вже підійшли до ключової фази. Японці постійно вдосконалюють свій національний характер: моніторять зміни, аналізують, корегують... З національним характером потрібно працювати, модернізувати його. Кажуть «ми не толерантні» — будь ласка, ось вам жест із шоколадом для сходу зі Львова. Ми тупі в своїй ненависті і не вміємо пам’ятати інакше? — От вам лозунг «Пам’ять без агресії»...

Ми в газеті багато років повторюємо: перед європейською інтеграцією потрібно провести ще українську. Не можна вступати частинами і тягнути із собою  людей, які не розуміють, що відбувається. Потрібно, щоб українці заходу та центру подумали над тим, які громадські акції можна запропонувати для молоді, освітні програми для дорослих... У цьому є величезний креативний резерв для нової політичної партії. А не так, що ти вийшов на трибуну, прочитав промову і пішов під аплодисменти.

— Мені здається, для Сходу основним трендом є справедливість. Для них це — основа основ. Але якраз цього їм ніхто і не запропонував...

— Саме тому з людьми там потрібно говорити...

— Я думаю, вони самі переконаються, що Майдан  — це, передусім, боротьба за справедливість. Коли опозиція, яка нині вже при владі, буде нехтувати цим поняттям, Майдан постане проти них...

Думаю, що ставлення Сходу до Майдану буде мінятися, коли вони бачитимуть, що немає «своїх», яким пробачають безчинство...

— Може. Але це дуже довго. І, крім того, на кожному етапі це все потрібно пояснювати. Будуть же казати: «Подивися! І те їм не вгодило, і це їм не підходить. Їм нічого не вгодить». І це буде вічний хаос.

З власного досвіду скажу, що не всі люди такі затяті, є й дуже консервативні. Вони не хочуть, щоб «трясло», бо нічого доброго від цього не чекають, окрім шоку, стресу, нервів та хаосу. І в дечому вони праві. Тому що потрясіння попередні — 2004 року, наприклад, супроводжувалися негативними процесами.

Ми особливі в своїй емоційності. Але нам треба вчитися бути більш поміркованими і прагматичними. Ми повинні робити три раціональні кроки одразу, а не один раціональний (вперед) і два ірраціональні (вбік). Тоді все у нас почне виправлятися. Мені здається, що це реально. Зараз набагато більше людей, які чують один одного.

— Все, що було сірим, почало ставати чорним і білим. Всюди вимальовуються лінії розділу. Зокрема, це помітно на прикладі падіння рейтингу  ВО»Свобода». Молодь, як мінімум, побачила, що таке «Свобода». Наразі постала інша загроза — «Правий сектор». Проблема в тому, що люди бачать у цьому вихід.

— А вихід не там. Саме там найбільша небезпека. Я досі для себе не з’ясувала, що таке «Правий сектор». Але я добре розумію, що вони — це те, що необхідно Росії. Ми повинні ці гротескні персонажі вписати  на  місця, на яких вони себе «оштрихували». Жодної жертви, а потім їхня участь — і раптом такі картинки. Зрозуміло, що вони могли поставити на «вуха» не тільки таку країну, як Росія...

— Та вони і Європу поставлять на вуха. Вони повинні зійти з арени.

ЧОГО ВЧАТЬ УКРАЇНЦІВ ІНДІЯ ТА ЯПОНІЯ?

— Ми так важко «розкачуємося» зараз, тому що, по-перше, із різних шляхів підходимо до аналізу ситуації, в якій опинилися. Нам потрібно пройти певну історію, щоб пояснити, де ми були, і знайти точку зближення. Якщо у нас не буде порозуміння, нами гратимуть. Зараз певні сили намагаються в будь-якій комбінації якнайдовше закріпитися при владі. Це не просто набір простих людей. Це цілий могутній клан. Причому тісно поєднаний між собою великими інтересами. А що ми знаємо один про одного?

— До 2004 року я займався виключно бізнесом. Я ніколи не брав участі у державних тендерах. Я працюю в  сфері стоматології: продаю техніку, імпланти світових брендів. А після Майдану-2004 я почав займатися виключно громадсько-політичною діяльністю. Ще 15 судів виграли в податковій. Скасування техогляду в країні, переведення трамадолу в розділ наркотичних засобів...

— У вас увесь Львів наповнений журналістами. За якими темами вони обирають людей для розмов, повідомлень? Вони реально не там шукають. Ви виграли суди у податкової. Що потрібно? Навчити інших. Ось вам і тема.

— Та мене просто в місті трохи не було. Я в Індії пожив, Гімалаями походив...

— Після судів? (Сміється.)

— Так. (Жартує.) Після судів я почав займатися більше меценатством. Ми почали реставраційний проект збереження львівських левів. Придумали знайти кожному  з них опікуна. Сфотографували усіх знищених левів. Зробили каталог. Кожен львів’янин і гість може обрати собі лева, якого хоче реставрувати. Ми зробили відповідну дошку пошани, де будуть портрети всіх львів’ян, які взяли під свою опіку таку скульптуру.

До 75-річчя Мирослава Скорика випустили диск його невідомих джазових композицій. Відкрили театр арт-хаузу у Львові.

Ми реалізували приблизно 400 громадських проектів Львова. Наприклад, започаткували Форум «Парк Знесіння», завдяки якому вдалося відбудувати Шевченківський гай, врятувати будинок композитора Ярослава Ярославенка...  Один підприємець купив цей будинок і зніс його. Через суд нам вдалося оскаржити це і відновити втрачену пам’ятку культури. Здавалося б, це — нездійсненні речі. Але ми добилися цього...

Проте у нас дуже інертне населення. Був час, коли у мене через це просто руки опускалися. Ми майже п’ять років витратили на судові інстанції, в тому числі Європейський суд, щоб довести: два роки поспіль було несправедливо встановлено тариф на водопостачання у Львові. І ми довели це. Рішенням суду ми змусили міську раду повернути львів’янам за воду 40 мільйонів гривень. Пішли на компроміс і домовилися з міською владою, що для цього львів’янин повинен просто написати заяву. Я і товариш за свої гроші зробили  форму цієї заяви, роздрукували і розіслали по всіх скриньках львів’ян. Людям треба було просто вписати прізвище, ім’я і суму, переплачену за воду. З 250 тисяч листів всього 7 тисяч львів’ян повернули собі гроші (а це десь 300—400 гривень).

— Як ви зараз собі уявляєте проект створення політичної сили?

— Коли я був в Індії, вирішив, що братиму участь лише в культурних і меценатських проектах. Майдан фактично витягнув мене зі стану спокою. Я взяв на себе певні зобов’язання. І зараз я бачу лише одне — всіх своїх знайомих, друзів, всі свої зв’язки залучити до переведення енергії Майдану в політичне русло.

Що я мав на увазі, кажучи про багатолідерність? Як ми зазвичай будуємо політичні проекти? Знаходимо якусь «вітрину» — Руслану, Святослава чи ще когось, — ставимо і кажемо: це — наш лідер. А все має бути не так. Нова партія, партія Майдану, повинна асоціюватися з новим прогресивним середовищем, абсолютно інакшим, яке хоче змінити цю державу, в якій кожен має амбіції і не боїться брати відповідальність на себе. Повинно народитися здорове середовище молодих реформаторів. І я готовий для цього поділитися своїм часом та знаннями.

— Це відгомін Індії?

— Індія навчила бачити речі такими, якими вони є. А не такими, як я хочу, щоб вони були. Україна така, яка вона є сьогодні, а не така, якою ми її собі вигадали. Щоб почати рухатися, всі «гетьмани» і амбіційні люди повинні взятися за спільну справу.

— І ви ж, напевно, вже маєте таких амбіційних людей при пам’яті, чоловік п’ять?

— Чоловік п’ять є. Але їх замало. Адже для того, щоб суспільство асоціювало тебе з Майданом, ти мусиш діяти по-іншому. Ідеальний варіант такий: Демальянс, Автомайдан, Громадський сектор, які виявили себе на Майдані, сказали, що покидають ці проекти і сходяться в один великий політичний рух.  Але цьому не бути. Наприклад, Демальянс розвивався самостійно і вже відчув, що має сили рухатися так і далі, і тому не хоче об’єднання...

— Вони ще, м’яко кажучи, не дозріли. Але ця ніша була настільки відкрита, і всі говорили про те, що потрібні нові обличчя. Я як подивлюсь на ці нові обличчя, то мені одразу починають дуже подобатися старі обличчя, тільки окремих осіб. І тут треба завжди дивитися: чи ще не пропустили. Із нових облич хто, на вашу думку, може реально представляти якісь інтереси?

— Поки що, можливо, той же Ігор Луценко. Він може з’явитися як лідер, а може і не з’явитися. А серед нових... Ви не знаєте цих прізвищ. Це може бути, наприклад, Олексій Скрипник, компанія «ЕЛЕКС». Багато інтелектуалів не були на Майдані. Вони не могли там бігати й палити шини. Але настав той час, коли потрібно  брати людей, які були «в хвості», й ставити наперед. Але людей думаючих, готових до пожертви чи то часом, чи то грошима, — не має значення. Щоб, маючи тільки амбіції, самореалізуватися через цей великий процес і отримати величезне задоволення від того, що це вдалося.

Наприклад, я як бізнесмен налагодив свою справу, доручив опікуватися нею людям, і вона не завалилася... Там все чисто й відкрито, тому її навіть система не змогла завалити. Мені відомо, що коли до нас відправляли когось з податкової, там усі йшли на лікарняний — бо на нас не можна «заробити». А у них же норма, яку вони мають принести начальству.

Я — не мільйонер, не олігарх, кількох тисяч доларів на місяць мені вистачає. Я з радістю всі зайві кошти витрачаю на громадські речі. І мені набагато приємніше бачити, як я запускаю якісь процеси і їх підхоплюють і розвивають далі. Я від цього кайфую. Мені здається, що такі ж люди повинні бути і в політиці. Вони повинні кайфувати від того, що працюють на благо народу. А не як зараз, коли їхня ціль — прийти до влади.

...По тому, скільки людей читає «День», можна визначити, скільки є реально мислячих людей в країні.

Delimiter 468x90 ad place

Підписуйтесь на свіжі новини:

Газета "День"
читати