Гарячі теми:

Лайк (не)замінює все

Читачі — про актуальність «Дня вдячності»

03 жовтня, 16:27

Після представлення книжкової новинки «Дня» на Book Forum дедалі більше читачів отримали змогу відкрити для себе імена людей, які посприяли тому, щоб Україна залишалася видимою на політичній мапі світу. Як засвідчують відгуки, вдячність стала темою, яка поєднала в собі діахронічний та синхронічний вимір — це й історична справедливість, і риса, що ушляхетнить наше сучасне життя. Як вдячність допоможе віднайти союзників і плекатиме цінності служіння суспільству — у відгуках читачів книжкової новинки.

«АЛЬТЕРНАТИВНИЙ КУРС ІСТОРІЇ»

Галина БАБIЙ, радіо- і телеведуча на Суспільному, музикознавиця:

— Я велика шанувальниця ідеї мати таку чудову бібліотеку, яка фіксує не тільки етапи становлення газети, її функціонування і розвитку. Вона дуже ґрунтовно й доступно, як на мене, в цих книгах аналізує історичні кроки, невдачі, постатей, їхній вплив на розвиток подій. І в такий спосіб створює альтернативний курс історії не лише для учнів, студентів, а й для всіх.

Відомо, що ми всі погано знаємо своє минуле. Рідко коли воно когось навчає. То, може, якщо будемо частіше це все перечитувати, то все-таки, сподіваюсь, буде вчити. Усе суспільство повинно читати й розуміти, чому воно сьогодні живе так добре чи погано, що ми не врахували в минулому, що упустили, на що піддалися. Це дуже важливо. Тому щойно з’являється якась новинка, я вже про неї знаю. Неодмінно стежу за повідомленнями, і як тільки з’являється перша акція передплати чи замовлення, беру в цьому участь, бо завжди хочеться мати вдома ці книги.

Щодо цьогорічної теми, то Лариса Івшина відчуває дух часу. У мене також з’явився такий острах щодо нинішніх цінностей. Наприклад, взяти Київ, де я щодня спостерігаю за людьми в транспорті, на різних подіях, у комунікації. Усі ці новомодні тренінги особистісного зростання страшенно вплинули на те, що люди хочуть жити в хорошій, успішній країні, але при цьому мати успіх лише особистий. На жаль, усі ці, як на мене, абсолютно порожні тренінги вчать людину йти вперед, незважаючи ні на що, досягати цілей, мало замислюючись над моральною стороною досягнення успіху будь-якою ціною. А успіх, який досягається завдяки чийсь підтримці, повинен обов’язково у своїй кінцевій складовій мати вдячність.

І в цьому успіху не потрібно забувати про ідею служіння. Бо служіння суспільству, власне, і є запорукою того, що суспільство успішне і в ньому комфортно жити кожному. А для того щоб цю ідею служіння в собі плекати й плекати загалом у суспільстві — потрібно навчитися дякувати. Як є люди релігійні, які дякують за все Господу — за те, що прокинулися, за день, увечері дякують за хліб насущний, — так і люди повинні навчитися дякувати за елементарне.

Скажімо, зараз ви рідко почуєте в суспільстві «дякую», «перепрошую», «вибачте». Здебільшого це «дозвольте» або «можна я пройду», але не «перепрошую, чи можу я», «чи це вам не завадить», «дякую вам за те, що ви відповіли...». Ця вдячність зникає, як щось непотрібне в діджитал-епоху, тому що лайк замінює все. Але лайк — це не завжди вдячність, це формалізована форма уваги, яка жодним чином не є теплою і чуттєвою формою людського вияву, як вдячність.

Дехто може вважати, що не обов’язково дякувати тим, хто колись допоміг нам у минулому. Але ми ж з вами прийшли не на пустелю. І ті, хто прийде після нас, теж прийдуть не на пустелю, бо це створене кимсь. Візьмімо приклад із найближчої історії — Революція на граніті. Студенти тоді своїми діями дали тріщину радянській імперії, яка вже й так конала. Ті, хто вийшов на Помаранчеву революцію — дали приклад безстрашності іншим, що треба виходити і є шанс захистити свої права, якщо не закриємося у квартирах, а вийдемо. Ті, хто загинули на Майдані, на Революції Гідності, показали ще вищий духовний приклад, що за Батьківщину «тіло й душу ми положимо», як співаємо в гімні, але вони реально це зробили, кажучи «коли, як не зараз».

Мазепа мав сміливість виступити проти нашого одвічного ворога й тодішнього його ватажка Петра І ще тоді, коли ні комунікації не було, ні підтримки союзників не могли отримати, ні в ПАРЄ не могли захистити свою думку... Це був одинокий прояв, який досі є прикладом для багатьох. Або подивімось на щити, що їх поставив нещодавно біля Головного поштамту Інститут національної пам’яті, — там є три постаті, на які спирається наша історія, три етапи змагань за державність, серед них і Мазепа. Як же про них забути? Звідки ми беремо ці знання? Ми повинні бути вдячні за те, що вони згоріли в цій боротьбі, показавши нам приклад бодай оцим своїм життям-смолоскипом.

Лариса Івшина наголошує: сума локальних невдячностей є запорукою неуспіху всієї країни. І це, звісно, так і є. Ми щоразу ходимо по колу, і нашим ворогам вдається прищепити думку наївному молодому поколінню, що з них, власне, все й почнеться. Це дуже хибна ідея, яка постійно нівелює всі наші досягнення. І як написала Оксана Забужко щодо останніх виборів: «Суспільство зупинилося за півпокоління до перемоги». Знову не довівши вже здобуте до завершення. Знову починати все спочатку...

Мені здається, що подяка — найлюдяніший прояв істоти, яка хоче бути людиною. Істота — це просто живе, біоорганізм, а людина, котра вміє дякувати — це людина, свідома того, що в якийсь момент вона була б ніщо, якби не дія, за яку має дякувати. Мені здається, що це дуже важливо, адже таким чином ми здобуваємо союзників, ставимо себе на рівень високої цивілізованості, показуємо приклад молодшому поколінню. Дай Боже, щоби це коло, по якому Україна, наче віслючок, ходить щоразу, не може вирватися з нього, — щоб воно все-таки було колом знань, а не колом розставлених граблів.

«ПРО СОЮЗНИКІВ ПОТРІБНО ПИСАТИ»

Роман НАЗАРКЕВИЧ, викладач спецдисциплін Рожищенського коледжу Львівського національного університету ветеринарної медицини та біотехнологій ім. С. Гжицького:

— Вирішив придбати «День вдячності», тому що, як на мене, про нас маємо думати не лише ми, а й світ, бо Україна — одна із ключових країн Європи. Дуже добре, що в книзі вміщено матеріали про Джеймса Мейса, який розкрив нам очі на події 1930-х років, і Гарета Джонса. Треба не тільки згадувати тих, хто допоміг нам у минулому, а й говорити про сучасних. І про Байдена, і про Волкера. Про союзників потрібно писати. І потрібно шукати нових: Англія, Америка, Канада, Австралія. Це наші партнери, як я вважаю. У газети «День» дуже хороші й потрібні проекти (читав «Ave...», «Повернення в Царгород», «Сестра моя, Софія», деякі з «Бронебійної публіцистики»), бо ми, навіть у поважному віці, знаємо не всю історію, а для молоді це тим більше цінна знахідка. Тому що це не офіційна, а правдива історія без усіляких «ізмів». Будемо читати і просвіщати молодих.

«МАЄ БУТИ ОДНІЄЮ З НАСТІЛЬНИХ КНИГ»

Маріанна ПАСЬКО, бібліотекар:

— Постійно читаю «День», мені дуже подобається газета. У бібліотеці ми часто її опрацьовуємо, поповнюємо наш каталог статтями. Книгу «День вдячності» я придбала в подарунок, але переглядала її, і вона справила на мене значне враження. Це неймовірні особистості — історичні постаті, які залишили слід в історії нашої країни, примножили наше благо, зробили щось для України. Як на мене, необхідно згадувати тих людей, які хоч і століття тому, але все-таки простягнули нам руку допомоги. Це наша історія, українці мають знати цих особистостей. До слова, це вже друга книга на подарунок, яку я придбала, бо вони гідні уваги. Першою була «Корона, або Спадщина Королівства Руського». Оскільки в «Короні...» йдеться також про формування Галицько-Волинського князівства, це видалося мені чудовим подарунком для вчителя історії. Водночас ця й інші книги «Дня» мають бути настільними книгами не тільки для істориків, а для кожного громадянина — патріота України.