«Революція може бути успішною тоді, коли починається в бібліотеці»

«Сьогодні — в Острозі. Кожного року, як член наглядової ради Академії, зустрічаюся зі студентами. Представляю нові книги і проекти», — написала на своїй сторінці у «Фейсбуці» цього вівторка Лариса Івшина, котра є членом наглядової ради чотирьох вишів (зокрема це ще ЛНУ імені Франка, «Львівська політехніка» та Східноєвропейський національний університет імені Лесі Українки).

В Острозькій академії Лариса Олексіївна взяла участь у засіданні відновленого клубу вільного інтелектуального спілкування молоді. Він з’явився ще 2006 року за ініціативи саме головного редактора «Дня», але через кілька років успішної роботи з різних причин «зачах». Утім, відновлення клубу одразу показало затребуваність такого формату спілкування. Розмова Лариси Івшиної з острожанами і студентами з різних вишів країни замість запланованих півтори години тривала понад три! Говорили про самоосвіту, якісні мас-медіа, проекти й ініціативи газети, проблеми, які маємо на шляху до євроінтеграції, уроки Революції Гідності...

Загалом історія взаємин «Дня» і Острозької академії — це кілька «томів» газетних матеріалів, інтелектуальних інвестицій видання у спільні з академією суспільно значимі проекти. Тому логічно, що напередодні ювілейного для «Дня» року — 2016-го газеті виповниться 20! — саме з Острога Лариса Олексіївна почала розмову про ефективність «інвестиції» «Дня» в розвиток українського суспільства.

Пропонуємо читачам «екстракт» відповідей Лариси Івшиної.

ПРО ЗАПИТАННЯ НОВІТНЬОЇ ІСТОРІЇ

Л. І: — Виявилося, що поки ми працювали над поверненням давньої історії, та гарно її переказували і трактували, новітня історія «прогуркотіла» повз українців. Умовно кажучи, просте питання для всіх: основна причина — чому відбувся перший Майдан? Очевидно, основною причиною було бажання президента Кучми стати президентом на третій термін. Тоді Конституційний Суд ухвалив ганебне рішення — порахували, що один плюс один буде три. Таким чином Кучма мав можливість претендувати на третій термін. І вбивство журналіста Гонгадзе, яке вразило всіх. Це потрясіння, як торф, який горить, пішло в глибини — тліє, чадить і не відпускає Україну на тверду дорогу. «Справа Гонгадзе» проникла метастазами у всі сектори суспільства. На цій підставі корумпували багатьох журналістів, немало громадських активістів зробили «ручними» і приватними. Тому в інтересах суспільства з цією справою давно покінчити.

У ВІВТОРОК В ОСТРОЗІ ЗІБРАЛИСЯ СТУДЕНТИ ІЗ КИЄВА, ЗАПОРІЖЖЯ, ІВАНО-ФРАНКІВСЬКА ТА ВІННИЦІ

Ще одне питання: а як так вийшло, що другий Майдан реінкарнував того, проти кого виступив перший Майдан? Це питання поділяється на вчинки людей, поведінку медіа, розуміння нашої ситуації. Коли виник другий Майдан, люди реально вийшли, і було багато складових: чому вони вийшли і як. Крім емоційного шоку, протесту проти перемикання «рубильника», яким стала різка зміна курсу у Вільнюсі, було дуже багато різних обставин, які, очевидно, є нез’ясованими. І тому через два роки після того, як відбулася Революція Гідності, українці дедалі більше ставлять перед собою питання: чи все ми розуміли про це? І якщо ми вийшли на протест, знали, кого знести, то чому не знали, кого поставити? І де наші реально ідеологічні політичні партії? Чому в нас їх немає? Чи можемо ми довіряти більшості журналістів і медіа? Чи говорили вони нам усю правду, коли закликали йти на Майдан? Чи не говорили? Чи якби сказали всю правду, то ситуація була б складнішою. А чи правильно ми сприймаємо ситуацію? Чи не є ми заручниками дуже спрощеного бачення світу? Це все питання для якісних медіа. А якщо суспільство не трудиться і не читає якісних медіа, а живиться з інформаційних «смітників», то результат дуже часто драматичний. Тому, щоб вирівняти цю картину з історичною пам’яттю щодо нових уже років, — ось наша серія «Новітня історія для «чайників».

«МИ ВСІ ЦІ РОКИ БУЛИ, ЯК «УКРАЇНСЬКА ПОВСТАНСЬКА АРМІЯ», — «АРМІЯ БЕЗ ДЕРЖАВИ»

Л. І. — Наступний рік — рік 20-річчя газети «День». Я для себе вирішила проаналізувати, що ми зробили так і що, можливо, не так. Загалом я вважаю, що за ці роки ми зробили — стараннями наших друзів, партнерів, меценатів, усіх, хто «День» усі роки підтримував, — «платинову інвестицію» в майбутнє і в українське суспільство. Як воно її використовує — питання дуже непросте. І для цього є безліч причин. Поки ми не зрозуміємо, що держава наразі не в змозі подбати про наш рівень, ми всі негайно повинні зайнятися самоосвітою — саморозвитком. Бо ми і хоробрі, і мужні, і креативні в міру, але, якщо країна — одна з найпрекрасніших у центрі Європи — у такому стані, значить, щось не так. Тому треба шукати відповіді, вчитися системно взаємодіяти, вчитися продуктивній солідарності з розумними осередками в усій країні, і ось тоді, можливо, це якось зрушить з місця.

Наприклад, у Запорізькому національному університеті завдяки ініціативі заступника декана факультету Віктора Костюка журналісти на першому курсі вивчають твір Джеймса Мейса, який працював у «Дні», — «Повість про двох журналістів». На другому курсі під час рольової гри ці студенти розбирають безпрецедентний судовий процес, який «День» виграв у Європейському суді. Це чудово, але цього недостатньо у контексті всієї країни. Бо Міносвіти не реагує на необхідність вносити зміни в навчальні програми і вводити в них дискурс газети «День». Останнім, хто реагував, був Василь Кремень, який надав нашим книгам гриф — «рекомендовано для навчання у вищій школі».

СТУДЕНТ ФАКУЛЬТЕТУ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН НаУОА ОРАНА САНЧЕЗ МАРКОС МІГЕЛЬ ОТРИМАВ КНИГУ ВІД ЛАРИСИ ІВШИНОЇ ЗА «ПОДВІЙНЕ» ЗАПИТАННЯ: СКІЛЬКИ ЩЕ МАЙДАНІВ МАЄ ВІДБУТИСЯ? І ЩО КРАЩЕ РОЗГЛЯДАТИ СЕРЕД ЗОВНІШНІХ ПОЛІТИЧНИХ ОРІЄНТАЦІЙ: ЄС ЧИ В УМОВАХ ВІЙНИ НАТО?

За 20 років можна було «переорати» покинуті проблеми і «чортополох» вивести. Але для цього мають бути центри, які бачить уся країна... Ми всі ці роки були, як «Українська Повстанська Армія», — «армія без держави». І, на жаль, це триває. Можу сказати: перший етап політичної боротьби у нас був такий, що ми боролися до 1999-го року, щоб скоротити шлях України в Європу. Так, ми програли. Але я сказала тоді: хоч вони виграли, але ми були праві. Ми знали, що можна інакше. Після 1999 року до 2015-го включно була така мета — працювати із суспільством. І на це було кинуто всі можливості, які ми могли вишукати.

На «дереві» наших проектів добре видно, скільки всього ми за цей час зробили для суспільного користування. Так-от, після цього етапу праці із суспільством ідея, яка насправді є нашою насущною потребою, — зміни національного характеру. Модернізація національного характеру. У нас є риси, над якими треба працювати. Нам потрібно швидше реагувати на краще запропоноване. Немає жодних перешкод і жодних причин, крім застарілого уявлення про самих себе. Наш вибір — бути чи не бути. Змінитися — або розчинитися.

Тому ми матимемо цікавий план відзначення 20-річчя газети, але будемо раді і вашим ідеям та ініціативам, передусім у вишах, де я є членом наглядової ради. Студенти-журналісти реально можуть порівняти внесок тих медіа, яких ви вважаєте помітними в суспільстві, і газети «День». По відповідних позиціях — проекти, взаємодія із суспільством, освіта, наприклад, літні школи, фотовиставки, книги... Порівняйте і потім скажете, що у вас вийде. Це не лише для себе, а для того, щоб у суспільстві приживалися такі речі як система координат, система критеріїв, градація, оцінка. Якщо ти працюєш, ти повинен мати відчуття, що суспільство тебе заслужено бачить. Можете собі уявити відчуття, коли мені здається, що зроблено немало, і зроблено чимало цікавого і корисного, а суспільство не здатне взяти його в руки. А чому? А тому що неякісна комунікація. Ми не можемо все робити за всіх. Але ми можемо показати, що це реально, можливо, і як це. Ми виробили такий стос «лекал», як українське суспільство може швидко навчитися бути цікавим самим собі і пропонуємо їх. Думаю, вам є так само з чого скористатися.

У країні маса не переробленої роботи. І якби якнайбільше колег цією ідею запалилося, думаю, що нам усім було б легше. Просто нам було складніше, бо ми почали. Я переконана, що тим, хто йтиме далі, буде цікавіше і легше. Ми займалися створенням альтернативи, коли інші медіа переймалися політиканством. Мені зрозумілий їхній інтерес. Тепер цікаво порівняти, хто був правий. Тому що 1999 року ми були єдиними, хто виступав проти обрання Кучми на другий термін. А вся преса, яка досі ще жива, була «за». Ще тоді розійшлися шляхи газети «День» із більшістю українських медіа. І до сьогодні не зійшлися. Як ви можете осмислити цю дійсність, якщо не можете порівняти їхню лінію поведінки і лінію поведінки газети «День» за 20 років? І зробити свій висновок: хто був правий, а хто ні, як правильно діяти і як можна це все впорядкувати. Можна написати роботу і показати усе в порівняльних таблицях. Показати, на яких етапах в Україні за 20 років були альтернативи і чому суспільство ними не скористалося. Це буде той перший крок.

...1999-го було зроблено фатальний вибір для країни. Цього довго люди не помічали, але потім усе проявилося. І тепер нам треба шукати вихід з набагато тяжчого становища. Перемогу треба організувати. Революція може бути успішною тоді, коли починається в бібліотеці. Якщо вона прийшла мимо бібліотеки, то кількістю людей це не вирішується. Або вирішується, але це дорога до війни. У нашому історичному житті так було не один раз. Навіть якщо ви зараз не задоволені владою, яку привели на Майдані, потрібні час і терпіння. І потрібні альтернативи. А немає альтернативи — сидіть удома і читайте книжки. Треба більше працювати над собою. І цим найбільше має займатися студентство. Працювати над собою і над суспільством.

ПРО ПОМИЛКИ

Л. І.: — З певного погляду я припускалася помилок. Навіть, напевно, для багатьох людей це й надалі виглядає доволі дивним. Ось сьогодні до мене зателефонував мій молодий родич і каже: «...А ви все далі займаєтеся тими своїми університетами?» І знаєте, в його устах прозвучало — а скільки вже можна? Тому що він вважає це абсолютно марною справою. І чому, зрештою, я повинна це робити, і навіщо це мені потрібно? З іншого боку, це абсолютно — побутово — зрозуміла логіка. І ось це перша «помилка». Наше суспільство — у занедбаному стані.

Кожна людина, яка хоче і може щось привнести, щоб воно інакше виглядало, має це робити. Звісно, можна сказати, що це висока амбіція, абсолютно не підкріплена готовністю суспільства це реалізувати й узяти. Оскільки я відчувала в собі сили, я ці «помилки» намагалася робити.

Років п’ять тому в нас була криза в газеті. Тому що коли суспільство не готове передплачувати, отже, воно не готове мати якісну пресу. У нас абсолютно відсутній рекламний ринок. У нас дуже складна економічна ситуація. Тому на якісну пресу ми практично не заробили. За великим рахунком, ми повинні мати один інформаційний «смітник» і жодної газети «День». Але є люди, які підтримують газету багато років. Мені казали: «Навіщо вам уся ця Історія? Хіба не знаєте, як треба заробляти?» І ставили в приклад одного дуже помітного медіаменеджера. Я прекрасно знаю рецепт цього «успіху» — продавати російський контент в Україні. І не творити українське в Україні. Жодної синергії та синтетичного мислення. Те, що пишуть видання, популяризуючи російські цінності й «русский мир». Все те, що транслювалося на Донбас і на Крим, спрацювало і привело нас до війни. І підірвало віру в те, що українське інтелектуальне — можливе, що успішна країна тут є, що тут є своя еліта, що тут була своя історія. Це теж, мабуть, з погляду успішних людей — помилка. І таких «помилок» ще можна навести дуже багато. Чи особисто я їх вважаю помилками? Ні. Я вважаю, що той шанс зробити щось добре для своєї країни я використала. І через 20 років час підбити підсумки.

«КНИГА «УКРАЇНА INCOGNITА. TOP-25» СТАЛА ОБЕРЕГОМ ДЛЯ БАТЬКА»

Вікторія ПОНОМАРЕНКО, студентка Національного педагогічного університету ім. М. Драгоманова:

— У сьогоденній Україні надзвичайно відповідальну роль покладено на ЗМІ. Завдання в тому, щоб їхня діяльність відповідала українським національним інтересам, сприяла утвердженню незалежної Української держави. Одним із найяскравіших прикладів такого ЗМІ є щоденна всеукраїнська газета «День». Її змістовність, послідовність, національний дух — заворожує.

Мій батько Леонід — один із тих, хто в лавах Збройних сил захищає зараз нашу країну. Він — старший прапорщик Чернігівського прикордонного загону (військова частина № 2253). Будучи на військовій службі, щодня забезпечуючи захист ззовні, він не забував і про захист свого внутрішнього світу. Таким захистом стали книги за редакцією Лариси Івшиної, а саме «Україна Incognitа. TOP-25». Тато привіз цю книжку з Мар’їнки. Він казав, що саме ця книга спонукала його до рішучих дій. Кожного дня він піддавав собі духу її цитатами, вони були для нього як обереги. Тому сьогодні я попросила Ларису Олексіївну підписати цю книгу для батька.

«ЗУСТРІЧ НАДИХНУЛА ЗМІНЮВАТИ СЕБЕ І ДЕРЖАВУ»

Наталія ГОЛУБ, студентка Вінницького торговельно-економічного інституту Київського національного торговельно-економічного університету:

— Надзвичайно вразила душевність і правдиві слова Лариси Івшиної. Вона спонукала замислитися про те, як і що призвело до війни в Україні. Але ми говорили і про шляхи, які зможуть привести до перемоги. За молоддю — майбутнє, і завдяки промові та настановам Лариси Олексіївни ми це усвідомлюємо й будемо намагатися робити хоча б маленькі кроки, які можуть змінити нашу державу.

«ЗА НЕПОВНИХ 20 РОКІВ «День» ЗРОБИВ ТАК БАГАТО, ЩО СЕРЕД УКРАЇНСЬКОЇ ПРЕСИ ЙОМУ НЕМАЄ РІВНИХ»

Iгор ПАСIЧНИК, ректор Національного університету «Острозька академія»:

— Лариса Івшина була в Острозькій академії рік тому. Відтак у студентів накопичилося багато питань до пані Лариси, які переконані, що таких цінних рецептів розв’язання актуальних проблем сьогодення вони не почують ні від кого.

Я дуже поважаю Ларису Івшину за той «інтелектуальний пласт», який накопичила газета «День». За неповних 20 років «День» зробив так багато, що серед української преси йому немає рівних. І дуже втішно, що наші студенти не просто активні читачі газети і книг Бібліотеки «Дня», а й стають учасниками Літньої школи журналістики, а згодом і працівниками редакції. Знайте, що в Острозькій академії газету «День» читають усі.