Висока «точка збирання»

У Дрогобичі — культурний «бум». Разом із Днями Європи тут тривають і Дні газети «День». Як розповідає директор музею «Дрогобиччина» Алла ГЛАДУН, щодня виставку відвідують групи школярів, студенти, викладачі й багато туристів із Польщі, Німеччини, які приїхали сюди як на екскурсію, так і на свято Європи.

«Таке містечко, як Дрогобич, просто потребує ковтка свіжого інтелектуального повітря», — каже ведуча програми «Кофеїн» на «Твоєму радіо» Роксолана БУЯК. Перед відкриттям Фотовиставки на Батьківщині Івана Франка та Юрія Котермака Лариса Івшина стала гостею цього ранкового шоу, на якому розповіла, чому «День» обрав для «інтелектуального десанту» саме Дрогобич. «Відвідавши Фотовиставку газети «День», дрогобиччани залишаються напрочуд враженими глибиною картин і тим, яка потужна сила виставки як у плані емоційному, так і художньому, — продовжує Роксолана. — Дуже символічно й те, що Дні «Дня» зійшлися в часі з проведенням Днів Європи — європейська газета в європейському місті».

У цьому ж тренді відбулася й інтелектуальна дискусія Лариси Олексіївни з розумною громадою Дрогобича в стінах Державного педагогічного університету імені Івана Франка. Говорили про те, як нам перемогти. «Така дискусія — завжди «мозковий штурм», який дає змогу виокремити проблеми й глибше їх осмислити, — ділиться враженнями після розмови в заповненій залі ректор університету Надія СКОТНА. — Це допомагає краще усвідомити вектор як державницького, так і особистого майбутнього. Такі зустрічі вкрай важливо робити, адже вони наближують газету до читача, і навпаки». Розмова в університеті торкалася питань духовних орієнтирів, виховання політичної еліти, змішування середовищ і подій майданного та постмайданного періоду. Учасники, котрі активно долучались до дискусії аналітичними репліками і ґрунтовними рефлексіями, отримали від головного редактора «Дня» винагороду — книжки Бібліотеки газети «День».

Пропонуємо читачам найцікавіші думки з круглого столу в Дрогобичі, який відбувся 4 червня.

«ТРЕБА ПОВЕРТАТИСЯ ДО НОРМИ»

Лариса ІВШИНА: — На відкритті Фотовиставки я говорила про традиції міст Магдебурзького права, де так само високо цінували освіту. Напередодні Дня журналіста я завжди кажу, що особливої ваги набула думка про те, що газети бувають — як стовпи для оголошень. Мені спадало на думку, що Україні дуже не вистачало преси в образі Дерева, яке б росло з національного ґрунту, а своєю кроною тягнулося до світових звершень, і щоб на ньому з’являлися оригінальні інтелектуальні плоди, як і належно живому дереву. Тривалий час я висловлювала цю ідею, потім вона, зусиллями наших талановитих працівників, стала нашим очевидним образом, який уже закріпився. Адже будь-хто може відкрити це дерево в Інтернеті й подивитися перший номер газети чи опис нашої Бібліотеки.

Коли мене запитали, чому саме Дрогобич, — я сказала, що відчула тут наших читачів. Інколи в містах, від яких ти приймаєш запрошення, є певна зацікавлена частина громади, яка хоче підіймати планку, але — читачів майже немає. Індекс читання розумної, якісної преси в країні дуже низький. А в Дрогобичі у нас є автори, читачі та однодумці, що вже само по собі є запрошенням. Моя мета, звісно, щоб наших читачів ставало більше. Найкращі читачі — це читачі книжок і газети. Моніторити сайт — цікаво, але це не створює нам довговічності. А звичка платити за своє — це перша риса шляхетної людини. На жаль, усі попередні десятиліття цю шляхетну рису в українському соціумі спотворювали. Тепер треба повертатися до норми, а цей шлях завжди нелегкий.

Коли я починаю говорити в київських журналістських середовищах про необхідність прискореного курсу на самоосвіту і перенавчання, їм одразу «кисло». Чому? Тому що вони робили кар’єру, біографії на іншому. А це не розвиває українське суспільство. Для того щоб вирішувати складні завдання, нам потрібно було розуміти, що євроінтеграція із самого початку потребувала внутрішньоукраїнської інтеграції, а така інтеграція повинна мати високу «точку збирання». Не можна поставити один регіон проти іншого і сказати, мовляв, домовляйтесь. Треба поставити зверху цю «точку збирання», яка може бути лише на основі перероблених знань про своє, дороге й вистраждане.

Омелян ВИШНЕВСЬКИЙ, кандидат педагогічних наук, професор кафедри загальної педагогіки та дошкільної освіти: — Гібридна війна очевидно вимагає гібридної перемоги. Якщо ми зруйнували головну мрію Путіна — не дали можливості створити імперію, то це наша велика перемога. Ще одна наша перемога в цій війні — ми подолали самих себе, виявивши здатність до самоорганізації. Думаю, імперію навряд чи можна подолати, але з Божою допомогою всі імперії розпадаються. Чи можемо ми перемогти в Донбасі? Якщо взяти ці пункти до уваги, то виходить, що вогник на сході тлітиме, доки Росія не розпадеться. Але європейці хотіли, щоб це було повільно та контрольовано. Інакшого вони страшно бояться.

Л. І.: — Коли я формулювала назву зустрічі «Як нам перемогти», то мала на увазі не лише військові стратегії, а й певну перспективу, яка мала б мобілізувати в українців кращі сили. Це наша глобальна стратегічна мета. Чомусь вважалося: яка-не-яка, однак держава в нас є. А в мене було відчуття, ніби в нас є фантом, всередині якого вирують процеси перерозподілу радянського майна, де говоряться якісь декоративно-ритуальні речі, які не мають за собою жодного важеля, котрий запускав би ці продуктивні сили. Тому, очевидно, все це вело нас до сценарію катастрофи.

Крім цього, війна, про яку ми говоримо, була певним чином персоналізованою, бо 1999 року ми були єдиною газетою, яка виступала проти переобрання Кучми на другу каденцію. За розкладом сил у нашій країні та суспільстві мало що змінилось. І в нас є образ того правління, яке склалося в його період. Усі гасла першого Майдану були проти Кучми — кричали: «Кучму геть!». І це було протестом проти певного стилю правління, який зрештою зумовив утворення й кланово-олігархічної держави. Далі відбувся другий Майдан, і, попри всі благородні пориви, заявлені нові характери, великий громадянський опір, другий Майдан фактично реабілітував Кучму. І ні в кого в журналістиці не виникає запитання: як це сталося? Це говорить про слабкість політичного мислення.

«МИ ЗМОЖЕМО ПЕРЕМОГТИ ТОДІ, КОЛИ ЗМІНИМОСЯ»

Л. І.: — Знаєте, деколи поразка буває дуже необхідною для того, щоб запустити якісь життєві механізми. Я все одно тоді сказала, що ми будемо займатися суспільством. Завдяки цьому народилася інтелектуальна бібліотека газети — з поразки 1999 року. Щоб займатися суспільством, потрібно розібрати історичні «завали», подумати, як оживити всі ці смисли, хто це може зробити, щоб це суспільство було суспільством громадян. Був шанс лідерського проекту, він провалився через неготовність. Це означає, що новий проект мають створити громадяни. І на другому Майдані, до речі, було дуже багато читачів газети «День», читачів наших книжок, моїх студентів, журналістів.

Щодо першого Майдану в мене не було жодних ілюзій. Але знову ж таки — українці кардіоцентричні й легко захоплюються, але не так глибоко думають. У мене є дві статті, одна з яких розбита на кілька й вийшла у наших «Екстрактах» — «Ідентичність і модернізація». А тепер настав час третьої її частини — написати відповідь на безпосередньо поставлене запитання, яке я обговорюю зараз. Вона має називатися «Модернізація національного характеру». Ми зможемо перемогти тоді, коли змінимося. Ми змінимося, коли проаналізуємо, які саме риси приводять до поразки. І це реально потрібно робити. Я знаю багато країн, серед яких і Японія (країна, яку я поважаю за досягнення), яка час від часу робить моніторинг того, чому псується національний характер. Україні потрібне відчуття нових цілей. А нові цілі лежать поза межами традиційного мислення. Коли ми говоримо про те, як нам перемогти, треба ставити цю високу ціль. На високу ціль модернізується весь національний характер. Це не лише членство в ЄС. Повернення до своєї історичної матриці, яку ми не опанували, а віддавали сусідам в користування, часто без бою. Путін оголосив 2015-й роком Володимира Великого, і це показує нам, що боротьба триває не лише за територію, а й за місце в історії. Це наше глобальне завдання, і під час його виконання ми обов’язково змінимося. Відтак і переможемо.

«МИ ВЗЯЛИ НА СЕБЕ НЕВЛАСТИВІ ФУНКЦІЇ ПОЧАСТИ ЗАМІСТЬ ДЕРЖАВИ»

Леся ДІДИК, підприємець, громадська активістка: — Мене дуже збентежив один випуск газети, який був присвячений Майдану. На першій шпальті було фото з купою дитячих ляльок. Мене стурбувало це, бо я не до кінця зрозуміла ваших сенсів. Що ви цим хотіли сказати?

Л.І.: — Я чекала, хто мене запитає про це, від того моменту, і скажу, що жодна людина до вас цього не зробила, хоча минуло чимало часу. Наші фотовиставки — реальний фотолітопис країни. Ця робота була до Майдану на одній із виставок. Ця пересічна жінка, накрита прапором ЄС, була знята на Андріївському узвозі, а навколо неї стосами були розкладені різнокольорові ляльки. Тоді мене це не зачепило так сильно, але якесь незрозуміле відчуття цей знімок залишив. Коли почалися події на Майдані, досвід попереднього політичного аналізу говорив, що є щира воля народу до змін, яка абсолютно вмотивована і палка. Але також й очевидні політичні технології. Ми не хотіли собі в цьому зізнатися, але це було справді так. Я знала, що це може відбутися, і цей знімок ми поставили за день до розстрілу. Навіть ця спроба подати сигнал тривоги того, що це може трапитися, не викликав жодних питань. Ніхто з журналістів й колег не спитав мене. Через рік повторили цей знімок і показали його історію, щоб навчити бачити не лише те, що є «перед», а й те, що є «за».

Чому ми говоримо про необхідність аналізу політичних ситуацій? Під час Майдану ми зібрали близько чотирьох круглих столів в редакції з молодими активістами, в яких запитували: ми проженемо Януковича, але ваша платформа яка? Звичайно, ніхто не був готовий. Ця неготовність дала ініціативу людям «сцени Майдану».

Громадянський протест потрібно висловлювати не тільки з гаслами «Геть!», «Ганьба!», «Слава!», а треба йти з поглядами й виробленими цінностями. Наступного разу, коли громадські активісти зустрічалися в нас, я запитувала, чи здатні вони піти на вибори разом. Ні. Розбрелися по партіях, де старі досвідчені політики їх практично абсорбували, бо вже ця, здається, «нова кров» якось не дуже свіжо виглядає.

Василь ФУТАЛА, доктор історичних наук, викладач Дрогобицького державного педагогічного університету ім. Івана Франка: — Питання, як перемогти, турбувало не одне покоління українських інтелектуалів. Сьогодні воно є надзвичайно болючим. Хочу сказати кілька схвальних слів на вашу адресу, адже редакція робить колосальну роботу, щоб здобути перемогу. На мій погляд, дуже важливим є питання формування еліти з державницьким мисленням. Воно завжди було надзвичайно важливим, починаючи від часів Хмельницького, Мазепи, а згодом стало й проблемою ХХ століття. Росія була прихованим ворогом. Я є передплатником газети й зберігаю деякі ваші номери. Прекрасну публікацію підготував Ігор Сюндюков про російського інтелектуальна Олександра Герцена, який цікаво висловився, пояснюючи вчинок Хмельницького. Він вважав, що наш полководець піддався російському царю  не із любові до Московії, а із ненависті до Польщі. Ваше виховання нового політикуму й еліти з державницьким мисленням сьогодні залишається пріоритетним для країни та її громадян.

Л. І.: — Ми взяли на себе невластиві функції почасти замість держави. Довгий час ми були як УПА, — «армія без держави». Коли мене питають про зміни, я кажу, що зміни будуть тоді, коли в парламенті буде конституційна більшість переконаних читачів, вихованих на тих принципах, що сповідує «День». А поки ситуація після другого Майдану така: ми вивчали, чому нашої газети немає в парламентському кіоску й, зрозуміло, хотіли, щоб вона там була, траплялася на очі, щоб читали наші книжки. Для того щоб туди потрапити, мені потрібно було виступити з полум’яною промовою про гуманітарну політику газети перед двома парламентськими головами комітетів.

До того, наскільки ми змінюємося чи не змінюємося. Розкажу цікавий випадок. Другий президент нещодавно хотів стати членом Національної спілки художників... Рішуче висловив свій протест лише один художник. І це після масового героїзму другого Майдану. Художник був таким до Майдану, під час Майдану і, думаю, до кінця життя буде таким — з принципами і поглядами. Він стояв з плакатом намальованих очей та надписом «Я бачу справи твої, людино». У нашому альбомі «Люди Майдану. Хроніка» ви могли його бачити. Ми пройшли Майдан — всі наші журналісти і працювали там, і були активістами, незважаючи на те, що я написала до альбому передмову, яка могла б вас на той час шокувати. Сказала, що проти майданів як політичного способу вирішення проблеми. Але цей альбом ми зробили, аби захистити честь Людей Майдану, які вийшли, можливо, не маючи конструктивної політпрограми, але вони заявили про височенну планку духовних стандартів українського народу.

«ТРЕБА ПО-НОВОМУ НАБРАТИСЯ ЧИСТОГО ПОВІТРЯ РОЗУМНОЇ СВОБОДИ»

Ольга, студентка Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка: — Сьогодні ми багато говорили про перемогу, яка в себе включає певну боротьбу. Яка роль молоді в сучасній боротьбі й перемозі в майбутньому?

Л. І.: — Ми є громадянами пограбованої країни, яка перебуває ще й в стані війни. Громадський обов’язок, почуття серця, розуму закликає нас боротися на різних рівнях за те, щоб наші хлопці в АТО відчували нашу підтримку. Тому кожного дня хто не на фронті, той волонтер у різних виявах. Ми теж волонтерська газета, яка робить замість держави те, що допомагає зміцнити її суспільство, пояснює перехідність сьогоднішнього періоду, в якому не можна перечікувати, а лише діяти. Хочемо мати хороших політиків, треба придивлятися до розумних людей... Не чекати, доки він чи вона піде на вибори, а піти й просити цих людей іти на вибори.

Ми кажемо: «У нас на виставці перемагають не свої, а кращі». Ми проводимо фотовиставку вже 16 років, і на цьому конкурсі пліч-о-пліч з професіоналами змагаються початківці. І потім ці початківці часто здобувають високі призи. Це конкурентне середовище дає дуже великі результати. В українців є звичка — мати багатьох кумів, братів, сватів. Це дуже хороша риса, але не в політиці. З цього ракурсу це негативна риса, яка гальмує нас, адже часто заважає вибирати кращих і сміливо їм довіряти. Молодіжному середовищу треба вчитися ці риси змінювати на нові. До речі, дуже цікавий випадок був нещодавно на Івано-Франківщині. Дівчина — краща учениця, але вчителька, до якої вона не пішла на репетиторство, поставила їй поганий бал, в результаті чого вона не отримала золоту медаль. Ця вражаюча річ показує нам вектор змін — із чим треба боротися і якими треба ставати. Треба по-новому набратися чистого повітря розумної свободи.

«РОБОТА ОСВІТЯН НА СВОЇЙ ТЕРИТОРІЇ — ЦЕ ПОВНОПРАВНИЙ ОСВІТНІЙ ОКРУГ»

Пані Світлана, соціолог, професор: — Обмірковуючи тематику круглого столу, згадала ваше головне кредо, яке я навіть колись сфотографувала, — «Розум як головний елемент мого стилю». Виходячи з цього, хочу сказати, що наші перемоги повинні проходити й виходити саме з розуму. Я займаюся проблемами освітніх змін, ми почали новий проект під назвою «Освіта після Майдану». Надихнули нас наші зміни під впливом Революції Гідності й процеси після Майдану, а також праця Пауло Фрейре «Педагогіка пригноблених». Зміни повинні йти зсередини, і наша політична еліта повинна формуватися в системі освіти від початкових кроків і крізь середню школу, вищу школу й так далі. Ми зараз дуже відчуваємо зміни у вищій школі, які поступово стануть системними на всіх щаблях. Основна ідея в тому, що освіта має ставати прозорішою та демократичнішою, мають змінюватися відносини між вчителями й учнями, викладачами та студентами, між керівниками і підлеглими. Має бути така демократична система відносин, щоб не було випадків, про які ви згадали. Це зміна стилю спілкування й форм роботи, яка формує особистість з іншою свідомістю — свідомістю вільної, демократичної та сучасної людини, яка зможе будувати рідну хату і наше суспільство.

Л. І.: — Комерційний глянцевий журнал «Маршрут №1» ми думали зробити «легеньким». Але вийшло, як завжди, — навантажили абсолютно іншими смислами. Я хочу показати синергію — перемішування різних середовищ. Тому що всі розумні люди і вся професура, яка тут зосереджена, живуть в одному світі. А інші люди, які, можливо, працюють у банківській сфері, середовищах сервісу, живуть в іншому світі. Між ними немає комунікації, тому що наше ТБ живе ще в іншому світі. І для того, щоб це трохи змінювати, в мене є давня ідея. Вона базується на тому, що в університеті мають бути освітні округи. За тим принципом колись були військові округи. Освітній округ в університеті — це те місце, де кращі студенти, які здатні модерувати й говорити, збирають аудиторії й показують фільми, творять різні дискусії.

ФОТОВИСТАВКА ТА БІБЛІОТЕКА «Дня» ЯК ЕКСТРАКТ НАШОГО ЖИТТЯ

Мені здається, це добровільна місія теперішніх університетів, особливо в містах Магдебурзького права, де збереглися ці уявлення про громаду, про її волю та обов’язок, її самоповагу та комунікацію. Все це потрібно нарощувати.

Ольга КОЗАР, модератор зустрічі, студентка V курсу Інституту іноземних мов Дрогобицького державного педагогічного університету: — Ми зі студентською молоддю вже розпочали один просвітницький проект під назвою «Ключ» — відкриваємо вартісне в приміщенні нашої Центральної бібліотеки ім. В. Чорновола. Ми вже мали декілька зустрічей із нашими професорами. Тому розвиватимемося й запрошуватимемо нових і нових місцевих інтелігентів. Тому черпатимемо натхнення з вашої газети.

Л. І.: — Культура пронизує все, тому її відсутність позначається на всьому. Я зі співчуттям ставлюся до людей у владі, які не орієнтуються в тому, що б вони мали розуміти. Але терміном «співчуття» все закінчується. У Бібліотеці «Дня» є програмна робота Юрія Шевельова «Москва, Маросєйка». Я б оголосила цю книжку універсальною для прочитання кожному громадянинові. Коли я дісталася до неї, а це було доволі пізно, бо я навчалася в радянському університеті, мені видатні на сьогодні поети, з якими я цю тему обговорювала, кажуть, мовляв, ми це ще в 1950-ті роки знали. А якщо ж ви знали, то чому мовчали? Насамперед треба було сформувати «лоцію» обов’язкового читання, «санітарну норму», яку негайно треба було брати всім, хто випав з тої пащі звіра. Три вороги українського народу за Шевельовим: Москва, кочубейство і провінціалізм. Це має відношення і до політики, і до культури, і до економіки, і до всього іншого. На кожний із цих пунктів треба мати свою програму. У газеті «День» ми її здійснювали — ідентичність, модернізація національного характеру тощо.

Питання навіть не в самій Москві, бо вона на нас напала з жаху. Вони реально стоять на «пливуні» й знають, що історію вкрадено. А вкрадена історія не відтворюється. Ми маємо щастя жити на своїй землі з могутнім історичним щитом. Нам треба продовжувати час княжої доби до Данила, до Ярослава, до Володимира й далі. Ми повинні розуміти свою тяглість та  цивілізаційну приналежність.

Коли я прочитала коаліційну угоду, яка довго народжувалася у постмайданної влади, то зрозуміла, що, на жаль, ми матимемо черговий «перехідний період». Ми маємо дати розумним здійснити те, що вони можуть, блокувати зусилля... Але питання культури у них було написано останнім пунктом. Але вона або пронизує все суспільство та є присутньою в парламенті, побуті, на телебаченні, або відсутня. Культура у нас схожа на причіпний вагончик: коли потрібно, причіпляємо, коли не потрібно — відчіплюють, особливо перед виборами. У нас люблять цитувати Черчилля, який навіть під час війни говорив, що не можна урізати витрати на культуру, тому що заради чого це все? Якщо ми втратимо себе й культуру, то... Спочатку приходять загарбники у вигляді чужого інформаційного продукту. А за ними стоять танки. Гадаю, ви всі бачили й були свідками того, як усі ці роки окупація телеканалів і всього інформаційного простору справді здійснювалася шаленими темпами. Тому і прийшли танки. На ранніх етапах треба фіксувати це і вирощувати альтернативу тому, що вважаємо потворним та чужим для України. Нашій чудовій та прекрасній країні нелегко, але вона, на мій погляд, сама не знає своєї могутньої сили. У нас громадяни не відчувають одне одного, немає вироблення спільної мови. Тому всі молоді ініціативи, які спрямовано на поширення й зміцнення розумного простору, — це наш ключ до майбутнього.

ВРАЖЕННЯ

«КОЖНЕ ФОТО — ІСТОРІЯ КРАЇНИ КРІЗЬ ПРИЗМУ ОДИНИЧНОЇ ЛЮДСЬКОЇ ІСТОРІЇ»

Роксолана БУЯК, журналістка «Твого радіо»:

— Дуже важливо, щоб кожен мешканець розумів, що він живе не просто в маленькому містечку, де нічого не відбувається, а в місті, яке має розвиватися. Водночас кожен мешканець Дрогобича має усвідомлювати свою роль у таких культурних заходах. Я й сама приємно вражена виставкою, адже відвідала її вперше. Потрібно розуміти, що кожне фото — не просто історія якоїсь конкретної людини, а історія країни крізь призму одиничної людської історії. Наприклад, фотографія з Арсенієм Яценюком на фоні світлини Юлії Тимошенко — дивишся на знімок і не хочеш нічого коментувати, адже кадр так класно підібрано, що цим все сказано. Тому я всіх своїх друзів та знайомих запрошувала на цю виставку, за що вони мені дуже дякували і були раді, що така виставка є у Дрогобичі.

«ФОТОВИСТАВКА «ДНЯ» — ЕКСТРАКТ УКРАЇНСЬКОГО ЖИТТЯ»

Надія СКОТНА, ректор Дрогобицького державного педагогічного університету ім. Івана Франка:

— Фотовиставка газети «День» стала для Дрогобича насамперед відображенням нашого складного і розмаїтого життя, згустком чи навіть його екстрактом. На картинах видно насамперед емоційну палітру сьогодення — те, що переживають, чого прагнуть, від чого страждають та чим насолоджуються наші люди. Зустріч в університеті була дуже корисною, адже привабливість її полягала в тому, що головному редактору газети все ж таки вдалося зацікавити аудиторію свіжістю своїх думок і політичних поглядів. Ми живемо в той період, коли величезну роль у житті людини відіграє віртуальний світ. Але він ніколи не компенсує живого спілкування, яке має, зазвичай, більший вплив на аудиторію. Гадаю, така дискусія — завжди «мозковий штурм», який дозволяє виокремити проблему і глибше її осмислити. Щодо національної свідомості, то наші студенти є достатньо зрілими й ідентичними. Можливо, під час Днів «Дня» вони знайшли підтвердження цього, над чимось глибше замислюються, щось для себе відкриють.

«СПОДІВАЮСЯ, СЛУХАЧІ УСВІДОМИЛИ, ЩО ПОТРІБНО САМОМУ ЗМІНЮВАТИ ЦЮ КРАЇНУ»

Ірина ВОЛОЩАК, студентка ІІ курсу факультету філології Дрогобицького державного педагогічного університету ім. Івана Франка:

— Приємно, що газета «День» відвідала Дрогобич. Із нею я знайома понад два роки й рада була почути головного редактора в стінах свого університету. Ми маємо розуміти, що якісні ЗМІ на сьогодні — в дефіциті. Це дуже приємна зустріч для тих, хто вже читає «День», а ті, хто вперше слухає «День», мають можливість познайомитися зі смислами та якістю в журналістиці. Мені сподобалося, що Лариса Олексіївна проста в спілкуванні, але водночас говорить про серйозні речі. Сподіваюся, слухачі усвідомили, що потрібно самому змінювати цю країну, і вони це використовуватимуть на практиці. Щодо виставки, то вона дійсно вражаюча — це наше життя з високого ракурсу. Багато фото, які викликають різні емоції. І ця емоційна синергія говорить нам, що потрібно не втрачати надію, бо заради світлих дитячих очей слід боротися. Я не знаю, чи є якийсь секрет перемоги, просто треба цінувати те, що ми маємо. Шляху назад немає.

«ВИСТАВКА МАЛА УСПІХ, МАЄ УСПІХ І БУДЕ МАТИ УСПІХ»

Алла ГЛАДУН, директор музею «Дрогобиччина»:

— Кожний день на Фотовиставку «Дня» продовжують ходити люди різного віку. Наприклад, сьогодні діти приходили із вчителькою, були дорослі, студенти. Також заходять багато туристів. Газету «День» шанують та цікавляться нею всюди, зокрема й у Дрогобичі. Тому вона має коло інтелігентних людей, які її читають. Читати про ваші акції та міжнародні конкурси — це одна справа, зовсім інша — прийти і побачити на власні очі. Виставка за ці дні мала успіх, має його нині й матиме у майбутньому. Розумієте, для нас, музейників, фото — це цікавий самодостатній вид мистецтва. Артефакт, завдяки якому дуже легко й швидко доносять глибоку, достовірну та емоційно насичену інформацію. Фотографією зараз цікавляться всі, й дуже багато людей працюють у цьому жанрі — хтось більш професійно, хтось менш. Але фотографії мають дуже широку аудиторію. Деколи можна списати купу сторінок, щоб розповісти про якісь факти, а геніальність знімка в тому, що весь філософський та епохальний зміст вміщено на одній світлині. Не здивуюсь, якщо багато фотографій із виставки «Дня» через роки стануть символами цієї епохи.

«ДЯКУЄМО ГАЗЕТІ «ДЕНЬ» ЗА МОЖЛИВІСТЬ РОСТИТИ В СОБІ ЖИВЕ!»

Ольга КОЗАР, студентка V курсу Інституту іноземних мов Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка:

У вирі інформаційного перенасичення час минає дуже швидко…день за днем, день за днем. 4 червня у Дрогобичі розпочався День, котрий вміщав у собі цілі десятиліття. Якою ж постає дійсність у міжпросторових реаліях всеукраїнської щоденної газети «День»? Відчуймо.

16 міжнародна фотовиставка газети «День» оселилась у стінах величного Палацу мистецтв. Гостей приймала вміло: жива музика, живі квіти, живі усмішки, живі фото. Головний редактор видання Лариса Олексіївна Івшина каже: «У нас живе все!» І справді, людина реагує на те, що ближче їй до душі, а душі у представленому не бракувало.

Події такого масштабу, зазвичай, викликають загальну фасцинацію, ейфорію, де форма часто превалює над змістом. У нас це, звісно, в позитивному контексті, суть не втрачалась. Такі зустрічі окреслюють приналежність до певної групи людей, об’єднаних за інтересами, інтелектуальних та духовних побратимів. Бути всередині творчого соціуму і водночас зберігати простір для індивідуального – ось що відбувалось у цьому «Дні».

Експозиція вміщує орієнтовно 160 світлин з-поміж переможців XVI Міжнародного Фотоконкурсу газети «День». Багата концепція, точна фіксація того, що людям рідко вдається озвучити. Лиш би побачити, лиш би зуміти побачити…

Революція Гідності, війна на Сході – про це мовчимо, про це кричимо. І саме це газета «День» зображає в моментах. Позаяк, фото апелюють до нашої свідомості, заглядають у невидимі комірки серця і розуму, відтворюють, засмучують, надихають і мотивують.

Фотовиставка триватиме до 24 червня, раджу відвідати її кожному, хто пам’ятає, хто хоче і прагне.

Дякуємо газеті «День» за можливість ростити в собі живе!