«Дах» для дітей

Андрій Курков відомий не лише як український письменник і кіносценарист, а насамперед як людина, яка уособлює успіх. Чи намагається він зробити успішними та щасливими власних дітей? (Їх у сім’ї Куркових троє: восьмирічна Габріела, шестирічний Тео та дворічний Антон). Як його бачення виховання дітей поєднується з педагогічною системою дружини Елізабет, народженої та вихованої в Англії? У сім’ї Куркових дуже тепло зустріли журналістів «Дня» та люб’язно відповіли на ці й інші запитання.

— Які якості в людях, Андрію Юрійовичу, ви вважаєте особливо цінними та хотіли б прищепити їх своїм дітям?

— Самостійність. Уміння приймати самостійні рішення, вибирати правильну манеру поведінки, бути в міру своїх можливостей і віку обов’язковими. Мої діти поки ще жодних рішень не приймають, проте вже починають розуміти, що «добре», а що «погано». Недавно сусідка сиділа з дітьми, а коли я прийшов за ними, то Тео попросив мене поцікавитися тим, як він без мене поводився. Виявилося, що він спеціально старався поводитися дуже добре. Я — не Макаренко, «Педагогічних поем» не писав. Для мене найважливіше — це нормальне спілкування з дітьми. Не на рівні сюсюкання. Я розмовляю з ними так, наче вони на рік- два старші. Ми говоримо про обіцянки, про старанність. Намагаюся якнайбільше часу проводити з дітьми і з позаминулого року скоротив свої закордонні поїздки. Коли дружина з донькою на десять днів виїжджали до Англії, ми залишалися втрьох — я з п’ятирічним Тео та дворічним Антоном. Ми ходили в гості, в парк, у цирк, у галерею на Андріївському узвозі. У цій галереї буваємо дуже часто, спілкуємося з художниками, діти почуваються там, як удома. Вечорами Габріелі допомагаю робити домашні завдання, вона любить, щоб поряд із нею сиділа дружина або я. Ми відповідаємо на її запитання та пояснюємо все незрозуміле. Потім ще треба встигнути погратися з Тео — побудувати залізницю, поскладати пазли, повправлятися з різними конструкторами.

— Чи робите щось для того, щоб ваші діти змогли бачити світ глибше?

— Ми своїм дітям у баченні світу нічого не нав’язуємо. Вони живуть у нашому оточенні, разом із нами спілкуються з нашими друзями та з їхніми дітьми. У ранньому віці вони проходять через Міжнародний дитячий клуб. Робота клубу полягає в тому, що мами з сімей дипломатів й іноземців та із змішаних сімей, збираються по черзі разом зі своїми дітьми одне в одного на квартирах. Вони граються з дітьми та спiлкуються. Так працюють три вікові групи, починаючи з однорічних і закінчуючи п’ятирічками. Такі зустрічі організуються двічі на тиждень. Зараз цей клуб відвідує наш Антон.

До нас часто приходять друзі з дітьми (всі вони розмовляють різними мовами). Якщо в нас дитяче свято, то дружина вигадує та проводить для дітей усілякі ігри. Від традиційних радянських, коли за командою всім треба завмерти у вигаданій позі, до англійської гри «Передай посилку», коли з великого згортка, складно запакованого, в міру його розгортання починають вилітати подарунки, які учасники підхоплюють кожен для себе, — і вже хто що отримає. Коли ж збираються дорослі, то діти грають окремо — «в школу», «в лікарню», «в магазин», «в літак», готують для дорослих концерт. Тео любить грати роль Вірки Сердючки та Софії Ротару.

— Яким чином ви вважаєте за краще передавати дітям особистий досвід?

— Їм ще рано передавати досвід. Вони повинні багато самі зрозуміти. Габріела допомагає мамі на кухні готувати, мити посуд. Ще вона займається плаванням і музикою — вчиться грати на фортепіано. Ніхто її не примушує грати, тому вона сідає за інструмент дуже рідко, я її давно не чув. А ось Тео з плавання виключили — він усім заважав і багато кричав. У хлопчика проявляється деструктивний (анархічний) підхід до всього. Це пояснюється особливостями його характеру. Річ у тому, що всі мої діти народжувалися з моєю допомогою — я брав участь у пологах. Я бачив, як мої діти вперше в житті розплющували очі. Це відбувалося в одному з госпіталів в Англії, під Лондоном. (У Англії присутність батька при пологах дозволена, проте не є обов’язковою.) Габріела народилася задоволеною і все з цікавістю почала розглядати. А Тео з’явився на світ уже чимось обурений. Про це свідчив його погляд: «Куди мене притягли?» Молодший, Антон, увійшов у наш світ цілком задоволений. Ось і вийшло, що найбільш деструктивний характер із трьох моїх дітей має Тео. Коли йому було 2-3 роки, він часто витягував щось із шафи — і розбивав. Тоді як Антон усе, що витяг, акуратно розкладає в якомусь своєму порядку. Може щось кудись віднести, але жодних руйнівних дій не робить. Найважче з Тео, з ним треба дуже обережно поводитися, оскільки в ньому закладена якась агресія. У нього надлишок енергії. Для нього треба знаходити якісь заняття на разок дзюдо або айкідо, щоб його агресія набувала спрямованого характеру, а також додавати вимоги з дисципліни. Його треба вчити відповідати за свою фізичну силу, за свої фізичні дії.

— Кожен хоче бачити свою дитину щасливою. Чи залежить це щастя хоч у чомусь безпосередньо від батьків?

— Зробити дитину щасливою? Це, на мою думку, неможливе. Ні я, ні дружина не маємо наміру нікуди дітей штовхати проти їхньої волі, або щось нав’язливо підказувати. У наших дітей ще немає якихость особливих симпатій або інтересів, за якими можна було б судити про те, що краще розвивати. Поки що ми лише спостерігаємо. Старша Габріела вже стала поступливішою, відповідальнішою. Минулого року я їздив відпочивати на море під Очаків із трьома дітьми без дружини. Доньці сказав, що вона буде замість мами, тобто старшою — і вона добре мені допомагала протягом п’яти днів: прекрасно стежила за двома молодшими дітьми.

— Ви якось розділяєте з дружиною виховні функції?

— Дружина виховує дітей ліберально, я більш суворий. Ми розділили ролі — я дітей «виховую», а вона їх любить. Я їх також люблю, але при цьому вимагаю від них більше. Це схоже на ситуацію зі злим і добрим слідчими. Для мене важливо проконтролювати найпростіші та найбанальніші речі — виконання прохань, особливо побажань щось припинити... Дуже важливий момент — вчити завжди говорити правду. Оскільки будь-яка дитина спершу фантазує, а потім — обманює.

Коли треба, залишаємося з дружиною з дітьми по черзі. У нас є й няня, вона нам дуже допомагає. Дружина багато працює. Ліза одразу, через 2—3 місяці після народження дитини, пішла на роботу. Вона — старший екзаменатор від Кембриджської екзаменаційної комісії з України, також викладає англійську мову.

— Як прийняно в Англії: чи довго жінка після пологів може не працювати?

— Раніше сиділи вдома 3- 4 місяці. А зараз — здають у ясла навіть дуже крихітних. Є ясла державні. А у великих фірм — і при робочому місці. Коли ми працювали з дружиною в Кембриджі викладачами (це ще до того, як у нас діти народилися), то в нас при коледжі були ясла для дітей викладачів і службовців.

— Чому ви відкладали народження дітей?

— Коли ми познайомилися — нам було по 20 років. Одружилися ми і повінчалися, коли нам було по 27 років.... Дружина спершу хотіла усиновляти дітей, бо тоді боялася народжувати в Україні. Я був налаштований мати своїх сімох — але не було ні грошей, ні житла. Мені зараз 44 роки, нам із дружиною було по 37 років, коли народилася Габріела. Вона народилася в Англії і навіть ходила там у хорошу безплатну школу. В англійській школі дівчинці подобалося більше. Вчитися там було веселіше — вчителі любили жартувати, діти влаштовували свята для батьків iз саморобним феєрверком, до школи привозили каруселі, на яких діти могли покататися під наглядом вчителів. Школа була маленька — класів на сім-вісім, а територія навчального закладу — велика. Дітей у класах — по 15—20. Додому практично нічого не задавали, треба було лише трошки почитати. Габріеллі запам’яталися наклейки на одяг у вигляді ягід і фруктів, що виділяють відповідний фігурці запах. Такими були знаки заохочення за досягнення дитини та хорошу поведінку. В українській школі Габріелі виконувати всі вимоги учительки більш складно, педагог вважає, що дівчинка лінується — то щоденник забуде в школі, то якесь завдання не виконає...

— Вас це засмучує?

— Анітрохи.

— У ваших творах дуже часто зустрічаються дитячі образи. Це випадково, чи ви вкладаєте в це певне значення?

— У 1995 році, коли я писав роман «Пікнік на льоду», в країні була складна ситуація («бандитська»). Тоді багато наших друзів загинули, і я побачив, що вийти iз соціальної кризи, уникнути зовнішніх проблем можна лише через сім’ю або через те, що ти вдаватимеш, що сім’ю ти маєш. Зазвичай я пишу інтуїтивно дві третини твору: вигадую світ, у якому відбуватимуться дії, потім — головних героїв. А потім уже всіх тих, кого головним героям бракує, в тому числі й дітей.

— Ваші критерії хорошої літератури для дітей?

— Усе, що діти читають, — це вже добре, якщо вони читають узагалі. Дитяча література повинна бути насамперед розважальною, а не дидактичною. У ній не повинно бути моралі. Я збирав колекцію «казок», тобто книжок про Леніна (Зої Воскресенської й інших авторів). Я їх перечитував як смішні книжки і навіть пародіював їх у якихось своїх творах. Але зараз інше — нормальний час. Проте казки дітям потрібні завжди. Вони вчать відрізняти добро від зла краще, ніж це роблять батьки. Казкові образи краще запам’ятовуються, якщо в них немає повчальності, немає жодного докладного пояснення, чому це погано та чому інше — добре.

— Чи плануєте ви написати ще щось для дітей?

— Перевидаватимуть мої казки в Тернополі українською та російською мовами. Думаю продовжувати писати для дітей нові казки... А вечорами розповідаю своїм дітям страшні історії, які придумую у процесі. Переказую цікаві випадки з власного життя. Наприклад, як ми з однокласником заблукали в Лаврських печерах, коли ще вчилися в школі.

— Зараз батьки акцентують на розвагах, які розвивають інтелект, а діти зосереджені на комп’ютерних іграх. Як ви вибираєте своїм дітям іграшки?

— Насамперед ті, які їм подобаються. Проте жодної комп’ютерної гри в нашій оселі немає, я їх не люблю. Вони «засмоктують» людину, виникає непотрібний азарт. У цих іграх неможливо виграти, там просто підіймаєшся на чергову сходинку (рівень). А це лише псевдоціль, «нібито» розвиток. А ось пазли діти дуже люблять, їх у них багато. У Габріели дві шафи ляльок. Вона хотіла мати великий «Набір лікаря» — і вона його вже має. У нашій сім’ї діти не просять купувати їм іграшок, бо знають, що просити немає сенсу.

— Бо однаково не дадуть чи тому, що вони вже все мають?

— Так просто — не дадуть. Повинен бути який-небудь привід: свято або день народження. Діти не розпещені. Дворічний Антон любить маленькі іграшки, найчастіше бере пограти те, що вже набридло Тео.

— А як вам у дитинстві діставалися іграшки?

— Я дуже хотів велосипед і мені його довго не купували, а потім поставили умову — закінчити чверть без «трійок». Моя бабуся тоді жила в приватному будинку в Пущі- Водиці і я поїхав до неї. Там на пляжах зібрав за 2-3 дні порожніх пляшок на 70 карбованців — і купив собі велосипед. Батьки були шоковані, бо вважали, що я зганьбив сім’ю. (Бабуся була депутатом районної ради і головним лікарем великого санаторію. Її всі знали та любили.)

У дитинстві я захоплювався кактусами. Батько завжди давав мені гроші на насіння і сам купував мені ці рослини. Я тоді ходив у клуб кактусистів, а моя колекція за кількістю експонатів займала приблизно сьоме місце в Україні та нараховувала близько півтори тисячі видів. Ще одним моїм захопленням шкільних років стала англійська мова. Мати знайшла мені репетитора — дуже дивного чоловіка. Він 10 років провів у засланні в Заполяр’ї і майже не вмів розмовляти іноземними мовами, зате знав напам’ять словники. Заняття з ним розвивали мою пам’ять, і вже цим були корисні для мене. Коли я посварився з батьками, вони перестали давати мені гроші на англійську. Тоді мій вчитель продовжив зі мною займатися безплатно.

— Що було для ваших батьків найважливішим у вихованні дітей?

— У батьків до мене жодних особливих вимог не було, вони підтримували все, що мені подобалося робити. Власне, це була система виховання мами, вона працювала лікарем. Батько, на мою думку, особливо від мене нічого не хотів, адже його подовгу не бувало вдома, оскільки він був льотчиком.

Моє дитинство минало частково в Пущі-Водиці, частково в Києві в районі Нивок. Я зростав улюбленчиком, оскільки мій брат, який був на сім років старший, приносив батькам багато неспокою і проблем. Його карали тим, що, коли мені дарували подарунки, він не отримував нічого. Озираючись назад, можу сказати, що мене це анітрохи не зіпсувало. Хоча, з етичного погляду, це було не дуже гарно, особливо коли батько повертався додому після польотів, то обдаровував мене й обходив увагою старшого сина. Я спілкувався з друзями брата — серйозною розумною компанією нешкідливих дисидентів. Вони забезпечували мене самвидавом — книжками, рукописами... Від них я дізнавався більше, ніж у школі: тому на них і орієнтувався в житті.

Останні роки перед пенсією мати працювала в госпіталі МВС і тому думала, що добре б було мені піти працювати в систему МВС. Але ж не міліціонером? Вона мала намір побачити мене на якійсь інтелектуальній посаді, десь у секретаріаті... Я пішов іншим шляхом, і батьки не особливо засмутилися через це. Єдине, що їх дуже непокоїло, що я писав тоді антирадянську сатиру. Вони боялися, що я матиму серйозні проблеми, адже батька через мене навіть викликали до КДБ iз цього приводу, так само, як і через проблеми брата... Я ж їздив Радянським Союзом із виступами (читав свої твори), а мої рукописи вже ходили країною в самвидаві. Тоді мені було 18—19 років.

— Про що ви тоді писали?

— Доводив до абсурду радянське життя. Роман «История города Среднеграда и постороннего человека Костоправова» — це суміш містики, релігії, сатири, замішана на радянській основі. Я принципово не вступав до комсомолу в шкільні роки. І батьків це не хвилювало, хоча на той час це й мало досить дивний вигляд. Вчителі до мене в школі ставилися досить ліберально. У мене було кілька улюблених предметів — історія, російська література, біологія, ботаніка. Інші, наприклад, математику, хімію, я не любив, але війни з викладачами не було. Десь у 7—8 класі почав постійно ходити як Остап Бендер — із зеленим шарфом на шиї та з бакенбардами. Зі мною спробували боротися, але потім облишили. У нас була хороша школа, і мене на жодному етапі не ламали: ні батьки, ні в дитячому садку. Хоча розповідають, що в дитсадку я весь час бився та розбивав усім носи.

А в комсомол я все ж таки вступив, але вже після школи та «по блату» — за коробку цукерок. У мене не брали документи до університету Шевченка на журналістику, проте, коли вступив у комсомол — також не взяли. Сказали, що надто мало друкованих робіт. У мене на той час уже було п’ять публікацій у «Вечірньому Києві» та дещо в «Робочій газеті». Я пішов до декана — наша розмова закінчилася тим, що я скинув зі його столу папери та гримнув дверима. Потім подав документи на російську філологію — не добрав півбалу. Потім пiшов на курси японської мови, а через півроку — вступив до Київського інституту іноземних мов на спеціальність «англійська та французька». А перша моя освіта — міські курси дезінфекторів. Перше місце роботи — дезінфектор у лікарні №17 в Пущі-Водиці.

Я вважаю, що виховання дітей — не національна, а суто сімейна традиція. Наприклад, у Японії традиційно дітей до трьох років не карають. Можна й так виховувати. Проте, скажімо, в тій самій Англії застосовують які завгодно способи виховання. Мені здається, що я своїх дітей намагаюся більше контролювати, ніж мене контролювали. Хоча карали мене набагато більше, а інструментом слугував офіцерський ремінь батька.

— Цікаво, як ви, Лізо, оцінюєте систему виховання дітей в Україні. Адже ви народилися та виросли в Англії, де, ймовірно, дотримуються трохи інших цінностей і прийомів у вихованнi. Чим, на ваш погляд, відрізняється виховання дітей в Англії від виховання в Україні?

— Ми в Англії розкутіші. Ми не говоримо безперервно: це не можна і те не можна. Але це не означає вседозволеності. В Україні в батьків дуже велике бажання контролювати своїх дітей. Це пов’язано з тим, що батьки вважають, що вони повинні захищати своїх дітей від усього. Можливо, це спадщина радянської дійсності. У радянський час батьки справді були «дахом» для своїх дітей, бо тоді існувало багато небезпек. Мені іноді здається: якби тоді в Україні батьки відмовилися так сильно оберігати своїх дітей, то все змінилося б набагато швидше. Тоді б діти швидше зрозуміли, що так жити не можна. І, можливо, змогли б швидше почати щось змінювати. Мені здається, що сьогодні, як і в радянський час, батьки до кінця свого життя опікають дітей. А в Англії дитина відділяється від батьків саме в той момент, коли батько або медсестра перерізають пуповину. Психологія англійців: дитина — це абсолютно окрема та самостійна людина, яка не є власністю батьків, їм не належить, навіть коли живе в одному будинку з батьком і матір’ю. Максимально в Англії дитину опікають до 12 років. Батьки, звісно, повинні бути готові допомогти, якщо дитині загрожує небезпека. Але краще дочекатися, щоб син або донька попросили про допомогу. Дитина сама повинна бути обережна в житті, і якщо вона розуміє, що для вирішення якоїсь справи вона не досить ще підготовлена — це вже добре. Це допоможе їй самій розвиватися, щоб стати досить сильною в тому, де вона заслабка сьогодні. Дитина повинна навчитися зважувати свої можливості і, якщо вони недостатні, вміти приймати рішення йти іншим шляхом. Такий підхід формує незалежність і дорослішання людини.

На жаль, хоч багато що змінюється на краще у вашій країні, я поки що бачу, як мало в Україні повнолітніх дорослих людей. А ті, хто зумів стати дорослим, настільки навантажені проблемами недорослими, що вони однаково не можуть жити та розвиватися як дорослі люди.

— Наскільки можливо для жінки, на ваш погляд, вдало поєднувати материнство з улюбленою роботою, професійним зростанням?

— Кожна жінка повинна сама визначатися з пріоритетами. Мені моя робота подобається, я люблю ходити на роботу. Хоча це може бути не наймудріше моє рішення. Кожна жінка на стільки стає мамою, на скільки їй вистачає на це здібностей. (Я виросла в сім’ї, де було семеро дітей, моя мати не працювала. Батько помер, коли молодшій дитині було два роки.)

Кілька років тому, я ще не наважилася б народжувати в Україні. Зараз — можливо, що й ризикнула б. Я всіх дітей народила в Англії, оскільки моя мати запропонувала в неї пожити і цим відкрила нам можливість завести дітей. В Англії такої допомоги надавати не прийнято, проте вона залишала все — і приймала нас, наших дітей. Ми з чоловіком цілком залежали від її рішення.

— Що для вас найголовніше у вихованні дітей?

— Це релігія, яка заснована на християнському вченні філософа XVIII століття Еммануїла Сведенборга, суть якої в тому, що людина створена жити вічно з Богом на небесах, проте вона повинна чинити опір, щоб туди не потрапити. Жити люди повинні за заповідями Божими, головна з яких — любов. Але любов не повинна бути абстрактною, вона повинна бути в дії, у вчинках. Щоб робити добро, треба знати, що саме є добром у кожній конкретній ситуації. Не кожній людині треба прагнути допомогти, оскільки є небезпека, що, отримавши твою допомогу, вона завдасть шкоди іншим людям. Треба навчитися правильно реагувати в кожній конкретній ситуації. У вихованні дітей я наголошую на знайомстві з біблійними історіями та роздумах над їхніх змістом. Зараз я розповідаю дітям історію Мойсея, який виводив людей із рабства (з Єгипту). Розповідаю про те, як батьки рятували Мойсея в дитинстві від смерті. Людина повинна бути мудрою, щоб вміти поводитися найбільш вдало для кожного випадку. Для цього я вважаю дуже корисним читання Біблії та робіт Еммануїла Сведенборга. Це вчення досить сильно відрізняється від інших християнських вчень. В Україні його розділяють деякі люди з Львова та Дніпропетровська. Згідно з цим ученням, кожна людина повинна вдосконалити саму себе. Зло треба знищувати в самому собі, а не в інших людях. Якби кожна людина розуміла це, то на землі одразу настав би Рай.