Інтелігентом бути не заборониш. Навіть у рік президентських виборів

Лариса ІВШИНА, «День»:

— Чому ми вирішили провести цей «круглий стіл» у Харкові? Тому що мені завжди здавалося дещо несправедливим і навіть неприродним це взаємне незнання. Особливість київських навіть поінформованих тусовок полягає в тому, що вони варяться в своєму соку. Хотілося б, щоб ми почули голос харківської інтелігенції. Мені завжди здавалося, що він досить могутній, але недостатньо затребуваний. Якi орiєнтири ми можемо запропонувати?

ІНТЕЛІГЕНЦІЯ СЬОГОДНІ — «СПІВУЧАСНИК» РОЗПАДУ ЧИ «МІСТ» У МАЙБУТНЄ?

Олена ЯКУБА, доктор філософських наук, Харківський державний університет:

— Наш колектив кафедри соціології Харківського університету провів, на мій погляд, цікаві дослідження соціального простору в місті. Звичайно, ми, як й інші дослідники, виявили, що процес змін носить характер глибокої трансформації. В нашому суспільстві з’явилися нові соціальні групи — менеджери, підприємці, банкіри, дрібні підприємці, «човники», фермери й багато інших. Зазнали змін і традиційні класові утворення: робочий клас втратив свій минулий соціальний статус, змінилося становище інтелігенції — її відкинуто в «нижчий клас». Із точки зору стратифікаційної системи це принципова зміна.

Деякі дослідники стверджують, що зміни інтелігенції такі істотні, що вона, як цілісність, яка може дати основу суспільства, скласти перспективи стійкості, зникає й переживає процеси, властиві декласованим елементам. Я не можу погодитися з цим. Навіть якщо інтелігенцію відкинуто «вниз» за матеріальним становищем, це не означає, що вона як цілісність зникає. Інтелігенція виконує соціально-культурні функції. Й у цьому плані вона має великі перспективи. Більше того, зараз у діяльності сучасної інтелігенції ми бачимо поєднання класичних для інтелігенції функцій і функцій, пов’язаних із приєднанням до ринку. Зараз уже не достатньо простої цивілізованості, що дозволяє організувати переговори, досягти компромісу тощо. Необхідна висока соціальна культура для того, щоб діяти в умовах диференціації, поляризації. А поляризація в нашому суспільстві зараз принципово інша, ніж раніше. Існує невелика група матеріально благополучних, які досягають успіху, й маса знедолених, зубожілих людей. І при такій поляризації чутливість до інтересів суспільства, до інтересів інших набуває особливого значення. Непримиренне ставлення до ущемлення інтересів історично йде завжди від інтелігенції. Тому уявити собі, що вплив інтелігенції може бути компенсовано чимось іншим, неможливо. Вплив у плані формування гуманістичних й інтегруючих норм, цілей, засобів нічим замінити не можна. Однак ліквідація протиріччя між реальним становищем, що принижує гідність, і призначенням інтелігенції, її потенціалом і можливою роллю — це зараз непокоїть понад усе. Наші дослідження підтверджують це.

Зараз багато говориться про проблему «середнього класу». Дійсно, руйнування старої структури відбулося дуже швидко, а ось формування стійкого ядра суспільства з численних середніх прошарків йде повільно. І тут я хотіла б підкреслити, що не можна погодитися зі ствердженням того, що виникнення «середнього класу» пов’язане лише з розвитком приватновласницьких і бізнес-груп. Дійсно, наш час — це час народження власників. Але майже всі бізнес-групи, крім дуже небагатьох, не відрізняються соціальною зрілістю. Вони неспроможні створити зараз стійку основу суспільства. Й мені здається, що зміна становища інтелігенції, а це означає зміну становища науки й освіти в суспільстві, не менш значуща, ніж становлення приватного власника. Й розв’язання проблеми «середнього класу» лежить саме в цьому напрямку. Зміна становища інтелігенції дозволить їй активніше й набагато швидше, ніж безлічі нових груп, включитися в процеси трансформації суспільства й утворити стійку основу суспільства, тобто «середній клас». І ще один момент, який хотілося б особливо відзначити: всі наявні соціальні групи потребують соціального захисту. Але в нас чомусь його зводять до захисту знедолених, убогих. Таких дійсно дуже багато. Але потребують допомоги всі групи, в тому числі великі бізнесмени. Захист же інтелігенції — це особливе завдання, особливо нагальна потреба. Мені подобаються ті політичні програми, які містять пункти про соціальний захист, — такий момент є в програмі Марчука. Зараз вихід лише в соціальному захисті. Але він повинен стояти не на другому місці після порядку, а на першому.

Інтелігенція здатна вплинути на громадянський вибір. Але їй треба приділити елементарну увагу. В нас дуже багато різних партійних рухів і партійних груп. Але мене особисто непокоїть, що немає партій чи спеціальних рухів, які б представляли різні загони інтелігенції. Це свідчення й недостатньої соціальної зрілості самої інтелігенції, яка, втративши свій минулий соціальний статус, як і багато інших груп, стала маргінальною.

Лариса ІВШИНА:

— Ми бачимо зараз процес деінтелектуалізації, що стрімко набирає сили. Це відчувається передусім за інформаційними запитами людей. Але якщо сьогодні домінує певне «випрямлення мізків», то виникає запитання: а що, власне, пропонує інтелігенція? Звісно, всі пригнiчені зараз своїм нинішнім статусом. Я не думаю, що інтелігенція повинна створювати свої партії. Це вже було. Хто власне каталізував перебудову? Давайте пригадаємо, як усе починалося й які процеси потім було спровоковано. Де нова наступальна хвиля публіцистів а-ля Абалкін?

В’ячеслав ЧЕРЕПАНОВ, кандидат філософських наук, Академія державного управління при Президентові України:

— Ми чомусь до інтелігенції ставимося як до цілісного явища. Олена Олександрівна вірно зазначила, що є загони інтелігенції, й було б точніше говорити про ці загони. Частина інтелігенції пішла в політичну еліту. Це — фахівці, які працюють в технології влади. Технократична інтелігенція, взагалі-то, займається тим, чим їй належить: вона організовує партії, владу, механізми влади й намагається якимось чином вплинути й на організацію громадянського суспільства. Але властивість технократів полягає в тому, що громадянське суспільство вони створити не можуть. У них змінюється «прицільна планка» — вона вже працює на механізми влади. Тому слід подивитися й на другий прошарок інтелігенції — на експертів. У ідеалі експерти повинні ставати експертократами — йти у владу, але з боку інтересів суспільства. А ось тут явно не вистачає структурної самоорганізації. Коли ми говоримо про те, що інтелігенції треба допомагати, треба її якось надихати — це все абсурд, бо поки інтелігенція сама не намацає форми організації, вона нічого не зробить і для громадянського суспільства, яке було б противагою владі. Поки цього немає, перехід до демократії лише декларативний.

І нарешті, третій прошарок інтелігенції — культова, творча інтелігенція, яка створює «героя нашого часу». Без цих людей не можна жити. Але вона сьогодні дезорієнтована. Не знаю, представником якого прошарку інтелігенції я зараз є.

Лариса ІВШИНА:

— А «білим» чи «червоним»? У нас інтелігенція зараз усе-таки не по загонах, а по певних векторах політичного спектра.

В’ячеслав ЧЕРЕПАНОВ:

— Не думаю. Вся інтелігенція зараз дуже сильно прикривається лівацькими поглядами, як, загалом-то, й політики.

Я б зараз звернув увагу на експертну аналітичну інтелігенцію, яка сьогодні не стільки потребує допомоги, скільки власних форм організації. Наведу паралель: комуністичний Китай сьогодні — немає ніяких переходів до демократії, а триває успішний розвиток. Там є одна форма організації експертно-аналітичної інтелігенції, яка мені дуже сподобалася. Класично жодна з партій не робить вибір розвитку суспільства. Цю функцію виникнення ідей розвитку суспільства здійснює в Китаї Консультативна рада, яку раніше очолював Ден Сяо Пін. Але він там не був головним, тобто його думка нікого не придушувала. Йшов творчий пошук. І цей пошук через ЗМІ нав’язувався експертократам, технократам. І вони, використовуючи цей механізм, намагалися якось розвиватися. Після смерті Ден Сяо Піна до Китаю почали приїздити делегації з Америки. Це стара, ще рузвельтівська політика: в січні 1933 року він послав своїх радників до Радянського Союзу для збору матеріалу — чому ця країна не гине? Й ті понавозили йому купу цікавих ідей, які потім доопрацювали в США. Тобто експерти, аналітики повинні працювати над формами організації суспільства, але не вступати у владу, бо тоді це буде вже менеджмент, управління, а не мислення, не демократія...

Америка — це вершина технократизму в здатності організації та управління процесом. У тому числі й «запозиченими» мізками. А що буде, коли імпорт мізків закінчиться? Значить, мізки повинні навчитися самоорганізовуватися на місці. Й це необхідність для всіх суспільств.

Лариса ІВШИНА:

— У нас буде дуже відповідальний рік. Багато хто вважає, що це останній, третій шанс для України. Один із наших шанованих авторів, філософ Сергій Борисович Кримський, на моє запитання: «Чому так мало інтелігентних людей, знаючих, розумних, із авторитетом, бере участь у політичному житті?» — відповів, що це в нас тягнеться ще з 30-х років. У нього тоді був знайомий, який телефонував Йосифу Віссаріоновичу з найдрібнішого приводу й прикидався дурником, щоб той пояснив йому, що означає те чи це. Страх в країні відтоді не дуже змінився. Розумні забилися в щілини, й бажання вийти звідти не з’явилося. А час підходить такий, що треба не просто тішитися своїми знаннями, красномовством, а впливати, осмислювати, пропонувати...

Іван ЦЕХМІСТРО, доктор філософських наук, Харківський державний університет:

— Дійсно, цікава ситуація. Років 7-8 тому вулиці Харкова було обклеєно афішами, на яких було написано, що згідно з оцінками західних дослідницьких центрів Україна має хороші перспективи. Але в нас немає того, що є в прибалтів, чехів, поляків тощо — немає необхідного рівня національної самосвідомості. Тому в нас у політиці може бути все що завгодно. Це майстерно використовується для того, щоб роз’єднати виборців, зіштовхнути різні партії, напрямки. Й саме преса, радіо, телебачення можуть із цього незрозумілого народу, який ще не оформився, виробити такий соціально-політичний організм, який буде спроможний закликати до відповідальності політиків.

ОПУДАЛО МАСОВОЇ ПІДСВІДОМОСТІ — «ЛЯГТИ» ПІД ВЛАДУ ЧИ ЗАБИТИСЯ В ЩІЛИНУ?

Володимир ФЕСЕНКО, кандидат філософських наук, Харківський державний університет:

— Одна з найбільших наших проблем — це міфологізація інтелігенції та її месіанської ролі в суспільстві. Ця месіанська роль особливо активно проявилась у роки перебудови. Пригадаймо блискучу плеяду публіцистів того часу. Де вони зараз, який їхній вплив на суспільство? Більше того, зараз ми спостерігаємо прямо протилежну крайність поведінки загалом-то не останніх представників інтелігенції — це готовність «лягти», вибачте за грубе слово, під владу.

Тут згадувалося про те, що інтелігенція пішла в політичну еліту. Дозволю собі навести приклад. Кілька років тому на сторінках журналу «Політичне життя» велася дуже активна дискусія про те, що в Україні немає політичної еліти. Одним із головних ініціаторів цієї дискусії був відомий політолог, головний редактор цього часопису, який тоді дуже активно критикував режим. Зараз, гадаю, багато хто з учасників «круглого столу» знає, де він, який пост посідає в адміністрації Президента, й яке нині його ставлення до цієї влади. Позиції різко змінилися. Тому що змінилося місце в «системі координат». Це стосується, до речі, дуже багатьох представників нашої інтелігенції.

Я думаю, що в Україні інтелігенції як єдиного цілісного соціального інституту просто не існує. Різні групи інтелігенції існують у різних інформаційних полях, різних традиціях, у різних груп різні авторитети, різні ідеали. Пригадайте спробу скликати Конгрес української інтелігенції — він закінчився провалом, тому що збиралася одна, національно орієнтована частина інтелігенції.

Якщо говорити про вибори, що наближаються, то, мені здається, вплив інтелігенції буде незначним. Можливо, він буде надто малим внаслідок вказаних причин. Проблема ще й у тому, що інтелігенція сама практично пішла з політики. Ми зараз спостерігаємо настрій тотальної фрустрації (пригніченість, невпевненість тощо. — Ред.). І значною мірою це виявилося в політичній поведінці інтелігенції: від цілковитого відходу від політики (остання розглядається як абсолютне зло) до готовності «лягти» під владу. Хоча не думаю, що варто надто драматизувати ситуацію. Йде природний процес дуже важкого перетворення інтелігенції із соціального прошарку з месіанськими претензіями на інтелектуальний клас, який повинен усвідомити себе й виробляти раціональні стратегії, моделі й технології. Цей процес, вочевидь, буде тривалим. Наш інтелектуальний клас, що переоформлюється, повинен певною мірою повторити шлях аналогічного західного: пройти крізь політичне й соціально-економічне горнило, поки саморозвиток суспільства не запропонує йому нові форми існування. Напевно, має прийти нове покоління, яке не буде вважати себе інтелігенцією, а буде «інтелектуальним кланом» і підходитиме до розв’язання багатьох проблем без претензії на месіанську роль.

У нас, з об’єктивних і суб’єктивних причин, склалася ситуація, яку умовно можна назвати «горе від розуму». Нещодавно я був на зустрічі з Євгеном Марчуком. І коли я побачив цю людину, послухав її, я пригадав відомого класичного героя російської літератури — Чацького з грибоєдовського «Горя від розуму». Марчук, на мою думку, — це Чацький в українській політиці, а фраза «горе від розуму» — слоган нашої нинішньої політичної ситуації.

Лариса ІВШИНА:

— А ви вважаєте, що наш народ не дозрів до розумного президента і йому треба говорити усіляку політичну попсу?

Володимир ФЕСЕНКО:

— До речі, про розумних президентів. Є дослідження й оцінки громадської думки у США, згідно з якими розумних президентів в Америці налічують не більше двох-трьох. Найпопулярніший президент другої половини ХХ століття — Рейган — не відрізнявся високим інтелектом.

Тепер про виборців. Масовий виборець здійснює своєрідну психологічну селекцію. Він відкидає дуже розумних і дуже, скажімо, нерозумних. А вибирає той тип, який найбільше відповідає уявленням середнього обивателя. Ще один момент: у теперiшній соціально-психологічній ситуації в масовій свідомості існують дві реакції. Перша — на стабільність, друга — не на розум, а на носіїв енергії та сили. Тут не випадково пригадали Вітренко. Тому що в масовій підсвідомості цей образ присутній як своєрідне поєднання трьох відомих політичних персонажів: Тетчер, Жириновського й Лукашенка. Ці три політики втілюють дуже сильний енергетичний заряд, і виборець, який вагається, може піти саме за таким типом лідера. У цьому трагедія нашої нинішньої ситуації.

Олена ЯКУБА:

— Я хочу заперечити щодо міфологізації інтелігенції. Уся біда в тому, що для нашої країни вже дуже давно характерне зневажливе ставлення до інтелігенції. Це триває у нас ще з 30-х років. І ця зневага позначається на стані науки та освіти в країні.

І ще: інтелігенція впливає на вибори. Впливає хоча б тим, що майбутня інтелігенція — студенти — пробойкотують вибори, а люди старшого віку будуть поводитись нейтрально й не приймуть розумного рішення.

Лариса ІВШИНА:

— Коли інтелігенції боляче, вона, крім свого болю, практично нічого не відчуває...

Вадим КАРАСЬОВ, Харківська філія Національного інституту стратегічних досліджень:

— Я хочу повернутись до проблеми: розумна політика й розумні політики. Ми наводили тут приклад стабільних західних демократій, де політичному лідерові не обов’язково бути інтелектуалом. Там функціонує ефективне інституційне середовище, яке в автоматичному режимі видає правильні рішення. І, зрештою, відповідно до виборного циклу відбувається корекція або політики, або політиків.

Що ж до нашої ситуації, то проблема «горя від розуму» в політиці потребує уточнення. Адже ми живемо в країні нестабільних політичних та економічних інституцій, і, відповідно, нестабільних політиків. І як свідчить досвід перехідних демократій, почасти цей інституційний дефіцит компенсувався сильними лідерськими якостями. Нам зараз необхідний не тільки один розумний політик, а розумні стратегічно далекоглядні політики. Тут ми підходимо до іншої проблеми: що таке розумний політик та як може бути забезпечена розумна політика в ситуації, коли механізми конституційної політичної системи не працюють і навіть, більше того, посилюють ситуацію? Розумна політика нині полягає передусім у стратегічній далекоглядності, вмінні підібрати команду й правильно обрати передвиборну стратегію. Сьогодні, щоб бути сильним лідером, необхідно мати сильні команди. Тут ми повертаємося до розмови про те, на якому рівні політичного знання перебуває зараз наша експертна спільнота. Експертократія в нашому суспільстві неможлива. Є конкуруючі групи експертів, і виграє той, у кого група буде сильнішою. Й тут велика відповідальність лежить не на інтелігенції, тому що інтелігенція — це більше з радянсько-російського комплексу: «влада — народ, а між ними інтелігенція».

Що ж до експертів, то ми сьогодні зобов’язані формувати не просто громадську думку, а експертну громадську думку. Як зробила, наприклад, ваша газета перед прийняттям закону про парламентські вибори. Це була хороша стратегія: в день обговорення цього закону 24 вересня 1997 року в «Дні» четверту шпальту всуціль було присвячено тому, яка погана мажоритарна та яка хороша пропорційна система. Депутат сидить у залі, вагається, а потім читає вашу газету й вирішує. Щоправда, ніхто не передбачив того, що з прийняттям закону виникнуть нові проблеми — структурування парламенту тощо.

Тому експертна спільнота не повинна захоплюватися конкретними фігурами й ставати чітко на позицію тієї чи іншої політичної партії. Завдання експертів — об’єктивно розібратися й дати аналіз, а політики, виборці нехай вибирають із аргументів.

Лариса ІВШИНА:

— Я, в принципі, з усім згодна. Тільки іноді здається, що те, про що ви говорите, не завжди має вiдношення до України. Невже ви вважаєте, що в нас у країні всі мають право висловлювати свою точку зору?

Вадим КАРАСЬОВ:

— А ваша газета?

Лариса ІВШИНА:

— Наша газета служить у цьому сенсі індикатором для європейського співтовариства — ось, в Україні нібито є демократія.

Наша дійсність вносить «поправки» в загальноприйнятні речі. Наведу приклад: після візиту до Харкова Євгена Марчука одна дуже солідна «експертна» газета видрукувала матеріал, в якому журналістка назвала всіх людей, які сприяли Євгену Кириловичу в Харкові. Можливо, в нормальному суспільстві це й нормальна журналiстська робота, а в Україні це може бути розцінено як доносительство.

Орієнтування на те суспільство, в якому ми живемо, вкрай необхідне. Ми ж говоримо про розумного лідера в нетрадиційній ситуації. Що було б, якби де Голль тоді не прийняв виклику часу й не посадив відомого філософа писати йому програму й не оголосив себе президентом усіх французів?.. Рузвельт або де Голль не відразу стали такими — це суспільство, його елітні шари та інтелігенція, давши їм карт-бланш, дозволили реалізувати себе.

«ВПЛИВАТИ» ЧИ «НЕ ВПЛИВАТИ», ПАСИВНО СПРИЙМАТИ ЧИ АКТИВНО АНАЛІЗУВАТИ?

Валерій РУБАН, заступник начальника управління з питань внутрішньої політики Харківської облдержадміністрації:

— Глибоко переконаний у тому, що інтелігенція не здатна жодним чином вплинути на майбутні президентські вибори. Треба на цьому поставити хрест і забути. Я професійно займався багатопартійністю. Повірте, мінімум у 50 програмах політичних партій написано, що вони спираються на інтелігенцію, на «середній клас», на підприємців. Навіть у лівих, соціалістів ви знайдете лозунги на підтримку «середнього класу», малого бізнесу. Все це красиві слова, що не мають реального підгрунтя. А критична маса «середнього класу», яка дозволяла б спиратися на нього, — мінімум 2—2,5 мільйона людей. У нас цього немає. Вісім років даремно. Для прикладу наведу Лужкова, який створив 250 тисяч малих фірм у Москві й має підтримку на рівні 90% на останніх виборах. Ось де «середній клас»! У Харкові — 160 тисяч, але це «човники», торговці тощо. До речі, 70% — із вищою освітою, половина — з дипломами кандидатів і докторів наук. Коли виникає питання про те, чим годувати дітей, диплом просто викидається й людина стає елементарним «човником». Це реальність. І вони ні за кого не хочуть голосувати, тому що їх соціальні права також ніхто не захищає. Ось ми можемо створити партію — Партія соціального захисту маргіналізуючої інтелігенції. Хто в неї піде й хто її буде підтримувати?

А тепер усе-таки про типи політичної свідомості. У виборчих технологіях існує дві моделі. Перша — соціально-економічна, або класична, що визначає соціальну структуру, виходячи з економічних інтересів. Але оскільки інтерес цей зараз розмитий і соціальна структура ледве мерехтить, то ця модель сьогодні не тільки не описує результати минулих парламентських виборів, а й не дозволяє спрогнозувати, що ж чекає нас далі.

Московські соціологи запропонували другу модель — голосування за позитивний досвід. Ось як вони розклали типи громадської свідомості: люди, які дотримуються лівих переконань — 30%; люди, які підтримують сильних особистостей — 22%; ті, які вірять в особистість, за плечима котрої є якесь «чудо», — 12%; партія влади — 10%; ті, котрі не визначились, рухливий електорат — 15%; і ті, які голосують проти всіх — 5%. Якщо ми візьмемо цю модель і спробуємо спроектувати на нашу політичну реальність, то побачимо, що сьогодні ніхто із тих, хто виступає тільки на одному полі, перемогти не може. Виникла ситуація, коли необхідно домовлятися, йти на компроміс і формувати своє власне електоральне поле, можливо, навіть дещо несподіване. Виходить це чи ні? З моєї точки зору — ні в кого не виходить. Усе на рівні 30 — 35%. Отже, якщо в найближчі півтора місяця ті чи інші політичні лідери не зроблять сильних, несподіваних ходів, які дозволять залучити хоча б частину лівого електорату, прихильників сильної особистості, які вірять у «чудо», частину рухливого електорату, доти реальних шансів практично ні в кого немає.

У зв’язку із цим, я б хотів підтримати своїх колег у тому, що вибирають не найрозумнішого. На жаль, є стереотипи, і є ще почуття людської заздрості. І людина, коли визначається, думає: «Ти подивися, який він розумний! Прийшов нас сюди повчати! А ми ось тобі! « І все. Усі, хто займався торік виборами, пам’ятають — приходила старенька голосувати й запитує: «Де тут список комуністів?» Вона навіть не задумується — в неї спрацював стереотип «як раніше». Раніше було добре. Ви подивіться: ми сьогодні до всіх соціальних груп можемо застосувати одну характеристику — приниженість, зневажуваність почуттів і нестерпність соціальних умов життя. За винятком, можливо, дуже вузької групи людей. І плюс амбівалентність суспільної свідомості. За партійними списками старенька проголосувала за лівих, а за територіальним списком — за бізнесмена.

Вадим КАРАСЬОВ:

— Тому що він приватизував соціальну функцію держави.

Валерій РУБАН:

— Абсолютно правильно. Так, він награбував, накрав, якщо слухати лівих. Але він єдиний, хто дав кілограм цукру, кілограм крупи тощо. Склалася ситуація, коли сьогодні соціальної допомоги потребує 2/3 населення. На Заході існує теорія про те, що соціальну допомогу можна надавати тільки одній третині. 2/3 живуть багато, але розуміють, що завжди є скривджені Богом і їм треба надавати соціальну допомогу. Але ми сьогодні опинилися в ситуації, коли соціальну допомогу треба надавати двом третинам населення. Ми підрахували, якщо з 1 квітня вводяться нові тарифи на комунальні послуги, то до 300 тисяч сімей, які звернулися за субсидіями, приєднається ще 300 тисяч. У результаті вийде, що з 800 тисяч сімей у Харкові 600 тисяч потребує соціальної допомоги.

Лариса ІВШИНА:

— Мені не дуже подобається, коли люди кажуть: від нас нічого не залежить, інтелігенція не відіграватиме жодної ролі. Ніхто нікому не пропонує повернути річки назад, але самоусуватися — така позиція нині по-громадянському дуже «складно» виглядає.

Не думаю, що всі вже забули, яку роль зіграла інтелігенція в Росії. Уявіть собі, як усе виглядало б, якби не авторитетні люди, котрі говорили про Єльцина позитивно. Але тут постає питання про моральну відповідальність за те, що ми говоримо й робимо. Ті, хто голосував за Єльцина, носив коробки з-під ксерокса сюди-туди, мають тепер привід для серйозних роздумів: і про власну відповідальність, і вибір, який тоді був.

Ірина ГОЛОВНЬОВА, кандидат психологічних наук, Харківський гуманітарний інститут «Народна Українська Академія»:

— Цілком правльно говорилося про тотальну фрустрованість. Стан невідомості й необхідність самостійного вибору надто стресогенні для нашого суспільства. Це й призводить до зниження рівня складності інформації, яка поглинається. Тому не даремно ми всі починаємо читати щось менш важке, звертаємося до полегшених варіантів подачі інформації. З приводу лідерів... Так, будь-який лідер повинен вирізнятися високим інтелектом. Але в соціальній психології є гарне зауваження із цього приводу: в нього має бути інтелект вищий середнього в тій групі, яку він очолює. Тобто які ми — такі в нас і лідери.

Я повністю згодна з тим, що на наші реалії західний досвід абсолютно непереносний. Адже чимало виборчих кампанії зазнали краху саме тому, що дуже грамотно й послідовно скористалися напрацюваннями західних іміджмейкерів. Імідж політика завжди внутрішньо суперечливий, тому що, з одного боку, він має бути таким, як ми, бути одним із нас, а з другого — ми його вибираємо, отже, він має бути за якимись параметрами відмінним від нас. Не секрет, що у виборчій кампанії минулого року момент заможності кандидатів старанно маскувався, тому що в нас він сприймається, м’яко кажучи, неоднозначно.

Є стандартні набори якостей у лідерів, які викликають позитивну реакцію виборців. Але це західні набори. Я проводила торік дослідження, які показали, що наш набір абсолютно протилежний, і ті якості, які з успіхом демонструють західні політики, в наших людей викликають роздратування. Взяти хоча б таку обов’язкову для будь-якого лідера якість, як упевненість у собі. У нас упевненість дуже сильно плутають із агресивністю, невпевненістю, і значна кількість політиків просто не можуть професіонально в тих же ЗМІ висловити цю впевненість, показати себе.

Тому ЗМІ повинні донести інформацію, на яку люди могли б покластися. Інакше ми можемо прийти до ситуації, коли за відсутності орієнтирів люди взагалі не прийдуть на виборчі дільниці. Вони не знають, їм не підказали... Це реальність, і з цією реальністю треба працювати.

Низка іміджевих кампаній, які проводилися з чистою душею й бажанням добре показати кандидата, зіграли абсолютно негативну роль. Чимало прекрасних і гідних людей були так продемонстровані під час виборчої кампанії, що не набрали й мінімуму голосів. Посилений був компонент інтелігентності, і він зіграв проти них. Отже, іноді й інтелігентністю необхідно поступитися, щоб досягти результату.

Євген ЗАХАРОВ, Харківська правозахисна група:

— Ми живемо в такий час, коли на будь-яке запитання можна відповісти й так, і ні та навести дуже переконливу аргументацію. На мій погляд, говорити про перетворення інтелігенції в маргінальний шар неправильно. Тому що інтелігенція — це не цілісність, вона не була нею й раніше. Після того, як почалася перебудова, люди одержали можливість не брехати й не підлаштовуватися, і робити те, що вони хочуть. І те, що чимало хто з інтелігенції пішов у бізнес, цілком природно: раніше в них такої можливості не було. За моїми спостереженнями, дуже чимала кількість учених, інженерів робили кар’єру в своїх галузях саме тому, що тоді там можна було досягти успіху. А коли з’явилася можливість реалізувати себе іншим шляхом, вони використали її, і нерідко цілком успішно.

Тут багато мовилося про виборчі технології і т. ін. Мені взагалі здається, що політичними методами обдурити реальність не можна, а якщо можна, то ненадовго. Здебільшого такий обман дуже дорого коштує. Тому треба розуміти, яка реальність і які процеси в ній відбуваються, і вже виходячи із цього вирішувати: як треба впливати і чи треба впливати взагалі. Якщо говорити тільки про виборчі технології, то будь-який вплив є ні що інше, як маніпулювання з метою досягнути влади. І якщо інтелігенція цим займається, то вона вже такою не є.

Лариса ІВШИНА:

— Чому, а хіба не можна досягти влади й використати її в соціально прийнятних цілях?

Євген ЗАХАРОВ:

— Можна намагатися. Але давайте подивимось, яка все-таки наша реальність. Чому, як тут говорили, розумні люди або «лягають» під владу, або кажуть, що політика — брудна справа? Чому чимало перспективних політиків на виборах зазнають повної поразки? Чому партії в нас не відбулися, і, як показують дослідження, до думок партій люди мало прислухаються? Мені близька думка Мирослава Мариновича про те, що зміни політичні, економічні можуть настати тільки тоді, коли будуть зміни духовні, а для цього має закінчитися розруха в головах. У нас же ця розруха в головах триває, люди дезорієнтовані, їм дуже важко зрозуміти, що в нас взагалі відбувається. Тому все це буде тривати ще дуже довго. І якщо розуміння процесів, які відбуваються, не буде досягнуте хоч би соціально активним прошарком людей, то ми приречені на стагнацію, на відтворення існуючої ситуації.

Політичні настрої в нашому суспільстві можна собі уявити як розкладання вектора на дві осі. Одна вісь — це ставлення до ліберальних цінностей: від повного патерналізму до крайнього лібералізму; а інша вісь — це ставлення до незалежності України. Якщо говорити про харків’ян, то в їхніх політичних настроях спочатку переважала тенденція надії на демократичні зміни, на економічні реформи — це 1989—91 роки. Підтримка лідерів, які відстоювали демократичні цінності, у місті була дуже сильною. Водночас ставлення до того, що СРСР розпався й Україна стала незалежною державою, було менш позитивним, аніж навіть тепер. І якби нині провести референдум про союз України, Росії і Білорусі, то за такий союз у Харкові голосувало б значно менше людей, ніж 5-6 років тому. У той же час надії на ринкові реформи явно затихли, і на другій осі спостерігається очевидний рух ліворуч, дуже сильне розчарування, відсутність надій на те, що життя швидко зміниться на краще.

Лариса ІВШИНА:

— Але це не всі зміни. Зміну настроїв у суспільстві ми відчуваємо за характером читацької пошти в газету. Люди пишуть не тому, що «кран тече», а тому, що хочуть заявити про свою громадянську позицію: з приводу виборів, подій у Югославії, «союзу» з Росією і Білоруссю. Особливо вирізняються листи юних читачів — зовсім не дитячою відповідальністю та патріотизмом, енергійним прагматизмом.

Олена ЗЕЛЕНІНА, газета «Время» (Харків):

— Виборець сьогодні вже відчуває свою здатність змінити або вплинути на що-небудь. Але він ще вагається, йому потрібна порада. Мені як журналістові неприємно ним маніпулювати. Все, що говорилося тут про інтелігенцію, підводить мене до однієї думки: інтелігенції «не відкрутитися» від маніпуляцій суспільною свідомістю, інакше їй же і буде гірше. Часто навіть звучить така фраза: «Засоби масової інформації повинні...» Нещодавно я розмовляла з одним із наших читачів, він питав поради — за кого голосувати? Говорив, що, на його думку, найкраще за Вітренко. До речі, її партія значну частину своїх голосів здобула саме на Харківщині. Я порадила своєму читачеві не голосувати за когось конкретно, а спочатку подумати: навіщо він піде на виборчу дільницю і за що він буде голосувати. Думаю, роль інтелігенції і полягає не в маніпулюванні, а в постановці таких запитань: «навіщо?» і «за що?». А в політиці це означає, що потрібен лідер, здатний відповісти на виклик нинішнього часу, а точніше — на виклик теперішнього «безвременья». Йдеться про політика, здатного запропонувати серйозну, європейського рівня стратегію. Така стратегія й могла б вирішити проблему роздвоєння національної ментальності. Або, якщо використати поширені штампи, об’єднати «совків» Сходу і «бандерівців» Заходу. Та поки що реальна політика дуже далека від проблем стратегії суспільства. Вона більше скидається на сьогочасну й хаотичну торгівлю, бізнес.

Лариса ІВШИНА:

— Національна ідея вимагає національної роботи, а не політичного «прикриття» нинішнього стану речей. 1994 року українське суспільство виглядало дуже обнадійливо. Проте коли одні крадуть, а інші забезпечують їм політичний «дах», про яку національну ідею може йти мова? В умовах нинішньої деградації суспільства ми навмисно опублікували опитування політиків: «за» і «проти» Кучми». Сьогодні треба бути дуже метким, щоб знайти аргументи «за». І нехай через десять років люди, які знайшли такі аргументи, або їхні діти відкриють архіви і подивляться, що вони казали.

Андрій КАПУСТІН, журналіст, депутат Харківської міськради:

— На мою думку, інтелігенція сьогодні не здатна впливати на громадянський вибір. Як такої її сьогодні просто немає. Можна вести мову про інтелектуальну еліту. Із другого боку, відбувається значна люмпенізація суспільства, і вона, так само, як поділ на Захід і Схід, дуже зручна для діючої влади. У цих умовах пошук національної ідеї може тривати невизначено довго. Тим більше в державі, де влада і народ існують самі по собі, а слова, які в будь-якому демократичному суспільстві є стимулом, — «президент», «депутат», «бізнесмен», «банкір», — у нас є лайками. І так буде доти, доки не з’явиться Мойсей, який «поводить пустелею» народ, давши можливість позбутися комунізму в головах і робити цю країну країною, а не уламком посткомуністичного простору.

Що стосується інтелігенції в її радянському розумінні, то всі ми пам’ятаємо 1989 рік: ажіотаж у Харкові та обрання Коротича і Євтушенка у Верховну Раду СРСР. Результат — обпеклися. Потім — вибори Гриньова. Те ж саме. Адже ці люди асоціювалися з інтелігенцією. Тому в умовах нинішньої люмпенізації зміщення масової уваги на Вітренко закономірне. Цей політик є ідеальним люмпен-рупором. Відбулося масове розчарування в інтелігенції. Вітренко ж не асоціюється з інтелігенцією: за необхідності вона легко зможе «перевести стрілки» — на «буржуазію, «комуністів», кого завгодно.

Лариса ІВШИНА:

— Часто можна почути думку, мовляв, треба дати лівим іще раз оволодіти країною, нехай вони остаточно дискредитують себе. Як у Болгарії. Насправді ж, «болгарський варіант» у нас уже відбувається — тільки в повзучій формі. Формально Президент у нас ідеологічно не забарвлений, його риторика ні про що не свідчить. По суті ж, влада проводить ліву, а не реформаторську або ліберальну політику. Ми постійно забуваємо про одну річ: нібито для того, щоб завоювати виборця, його треба грубо обдурити. При цьому чомусь вважається, що політика не може бути прозорою «грою за правилами». Можливо, роль і ЗМІ, й інтелігенції полягає в тому, щоб «розшифровувати» ці речі. Я проти маніпуляції, але подивіться на наше медіа-поле. Думаю, регіональні ЗМІ тут у більш виграшній ситуації, оскільки, незважаючи на «свої» центри тиску, вони менше заражені інфекцією, що поширюється з Банкової. Крім того, чому в людей складається така думка про самих себе? Чи не тому, що ТБ повністю підцензурне і там немає яскравих особистостей, і навіть немає мотивів для різних точок зору? Вітренко допустили на екран тому, що, чим темніша ніч, тим яскравіший Кучма. На моє переконання, цю ситуацію треба не пасивно сприймати, а активно аналізувати. Тим більше, що країна живе абсолютно іншими настроями, а не київськими рейтингами.

Андрій КАПУСТІН:

— Так, у нинішній ситуації регіональні ЗМІ вільніші щодо об’єктивного інформування про події в столиці. Інша річ, якби Київ приділяв більше уваги проблемам регіонів...

Лариса ІВШИНА:

— Столиця себе настільки добре почуває, що їй не до регіонів. Це відносно сите місто, не схоже на іншу Україну. Зростання тиражів регіональних газет якраз і відобразило тенденцію «партизанського сепаратизму»: регіони замкнулися на своїх проблемах. І це серйозний докір усій владі.

Оксана РЕДЬКО, Харківський гуманітарний інститут «Народна Українська Академія», кандидат соціологічних наук:

— Причина нинішньої соціальної депресії і поведінкової невизначеності криється в розпаді системи цінностей на макрорівні. Через те люди шукають ціннісну стабільність сьогодні переважно на мікрорівні. І політичні програми, орієнтовані на особистісні цінності, можуть мати успіх. Важлива також форма їх подачі. Як приклад вдалої подачі можна навести відому соціальну рекламу на ГРТ. У цій особливості соціального сприйняття криється як перевага, так і небезпека. У нинішній ситуації, скоріше, все-таки небезпека. Використання нестійкості і пригніченості масової свідомості з антигуманістичних позицій може призвести до різних соціальних катаклізмів. У будь-якому випадку, ціннісний елемент, на мою думку, виходить сьогодні на перший план.

Олена ЯКУБА:

— На закінчення підкреслю, що інтелігенція — це частина серединних класових утворень, а зовсім не еліта. І той факт, що політичні лідери та політичні еліти себе компрометують, ніяк не применшує достоїнства інтелігенції. Інтелігенція та інтелектуали — то не одне і те ж. Останні — це групи, характерні для постіндустріальних суспільств. Проте, в будь-якому випадку, інтелігенція є носієм майбуття суспільства. І якраз ця частина суспільства сьогодні є найбільш незахищеною.

Лариса ІВШИНА:

— І інтелігенція також є частиною протестного електорату, який, однак, не зводиться тільки до «гримлячих каструль»...

Вадим КАРАСЬОВ:

— Основний проблемний сюжет сьогодні, на мою думку, полягає в етичній дилемі вибору, а точніше — в етичній дилемі демократичної опозиції. У Росії, свого часу, ця дилема виявилася повною мірою: або Єльцин із Чечнею, або Зюганов із профілем Макашова. Як голосувати — за першим почуттям чи, як кажуть політологи, за схемою «лицемірного», «досвідченого» вибору? За найбільш прийнятного кандидата чи за того, хто може запобігти перемозі найбільш неприйнятного? Ми пам’ятаємо, що російська інтелігенція зробила вимушений вибір на користь представника влади. У нас поки що інша ситуація, точніше, вона поки що може бути іншою. Тепер усе залежить від того, як реалізують свою передвиборчу кампанію кандидати. І якщо вибори в другому турі таки підуть за жорсткою біполярною схемою «ліві — діюча влада», то українська інтелігенція також опиниться в ситуації важкого й етично суперечливого вибору. Поки що така схема не склалася, але ймовірність її дуже висока. Марчук здатний перемогти будь-кого в другому турі. Чи вийде він у другий тур? Тут усе залежатиме від ефективності кампаній усіх кандидатів. А дилема дуже серйозна: з одного боку, демократично мислячі інтелектуали не можуть погодитися з нинішнім станом речей. Із другого — на грунті своєї щирості можна привести до влади ще гірший «варіант».

В’ячеслав ЧЕРЕПАНОВ:

— Я все ж вважаю, що право бути інтелігентним політиком у нашій країні не заборонене. І нова людина все ж може прийти. Адже прийшов у США після демагога Гувера нормальний, розсудливий організатор Рузвельт. Якщо Президент «організовує» Кабінет Міністрів двісті днів, то про яке держуправління можна вести мову? А «тиснуть» на нас сьогодні не ліві, а старше покоління, що вважає себе лівим і що сповідує жорсткий державно-консервативний стиль мислення.

Ірина ГОЛОВНЬОВА:

— Контакти політиків із народом через ЗМІ завжди передбачають маніпуляцію. І якщо інтелігентний політик займає позицію — «нехай інші здогадаються, який я хороший і правильний» — програємо ми всі. Не варто боятися слів, вони ж просто неминучі.

Катерина АСТАХОВА, Харківський гуманітарний інститут «Народна Українська Академія», доктор історичних наук:

— Будь-хто із присутніх, заходячи в навчальну аудиторію або контактуючи з масовою аудиторією, не тільки обговорює нинішні соціальні тенденції, а й формує їх. Тому казати про зменшення ролi інтелігенції я б сьогодні не ризикнула.

P.S. У вас інша думка з приводу проблем, що обговорювалися на «круглому столі»? Ви можете висловити її, надіславши звичайною або скориставшись електронною (адреса: socium@day.kiev.ua) поштою.