Все менше друзів-ліквідаторів приїжджає відвідати мене в Києві. «Мирний» атом невблаганно робить свою чорну справу. Зустрічаючись, ми мовчки поминаємо тих, кого вже з нами немає, і, як притаманно живим, говоримо про нелегке життя, дітей, про 30-кілометрову «зону».

...До Чорнобиля я потрапила через рік після катастрофи, завідувала там готелем «Прип’ять», де зупинялися проектувальники АЕС, зварювальники й бурильники, які відсікали комунікації між третім і четвертим енергоблоками, а з 88-го року працювала безпосередньо в Прип’яті, де від комендатури до станції по прямій — один кілометр. Зруйнований блок ми називали «годувальником». Ще б пак! У обмін на здоров’я і життя нам платили потрійні оклади.

У Прип’яті працювали біологи з Москви й Києва, радіологи з Ленінграда. У місті постійно звучав метроном, як під час ленінградської блокади. А ввечері радіо кричало, що називається, на всю котушку...

Восени 1989 року я відчула, що мені погано й навіть дуже погано. У Чорнобилі я бачила сибірського кота без хвоста й подушечок на передніх лапах. Дивлячись, як ця нещасна тварина шкутильгає запорошеною дорогою, я похмуро відзначила, що й на нас, двоногих, чекають безповоротні процеси. Моєю сусідкою була киянка Валюша Зоріна, яка обожнює всіх тварин: два коти, собака, якого вона «привела» з вертолітного майданчика, а кролика вона ласкаво називала «Зая, собачка мій». Увійшовши до кухні, щоб зробити каву, я остовпіла. Під столом сидів кролик, точив морквину й нявкав. «Все! Час іти з «зони», це ж «дах їде»!» — з жахом подумала я, відчуваючи, що волосся на голові підіймається. «Що, пригадала Булгакова?», — почула голос Валентини. Вона взяла кролика на руки, а з душника в підлозі вилетів невдоволений кіт: під будинком був величезний підвал, де водилися миші.

...Хочу до Прип’яті, але боюся, бо не хочеться бачити це місто, що стало мені рідним, зруйнованим.