Легенда «ВВ»

«У СЕРЕДИНІ 90-х Я ОЧІКУВАВ БУМУ НА ВСЕ УКРАЇНСЬКЕ. АЛЕ ОЧЕВИДНО НЕПРАВИЛЬНО ВІДЧУВ СУСПІЛЬСТВО»

— Олегу, ви довго навчали французьких музикантів співати «Весну»?

— Французький культурний центр запропонував «ВВ» виступити разом з їхньою групою «Bіkini Machine» у рамках проекту «Французька весна в Україні». Ми мали дві години репетиції напередоднi концерту. Я знав, що вони вийдуть і точно так, як розучували, заспівають. Французи дуже організовані. Вони з пошаною ставляться до своєї культури і водночас відкриті до інших, особливо — слов’янських. «Весну» співали із захопленням!

— А кажуть, що французи такі легковажні?

— Це — нація професіоналів. Легковажні вони, може, у романтичних стосунках. Але то радше імідж. Французи вміють працювати над власним іміджем — парфуми, косметика, одяг pret-a-porter і заробляти на цьому гроші.

— То чому ви звідти повернулися? Буваєте тепер там з концертами?

— Уявляєте, 1988 рік... На фестивалі в Москві до нас підійшли французькі продюсери з пропозицією виступати в Парижі. Ми посміялися, а через два роки вже грали у французькій столиці. Приїжджаємо туди з України початку 90- х, де немає світла навіть на Хрещатику, відсутність транспорту, дефіцит пального. А там — вечірній, нічний Париж весь у вогні, насичене культурне життя. Відкриваю каталог концертів: бразильська, аргентинська, італійська музика... До «ВВ» як до групи з Радянського Союзу було велике зацікавлення: концерти, радіо та телеефіри, пропозиції випустити альбоми, зустрічі, прийоми з шампанським...Тоді загравали з Горбачовим — політиком з людським обличчям. Впала Берлінська стіна. Був дух романтизму. А коли СРСР розпався, потепління у стосунках закінчилося. І всі, хто звідти, стали асоціюватися з кримінальними елементами, мафією. Альбом так і не змогли випустити, хоча він був вже готовим. Група записала його власним коштом і з ним повернулася в Україну. А тут все змінилося... І мені здалося, що саме зараз мав початися бум на все своє, українське. Але я неправильно відчув суспільство. Про це розказую тому, що ніби ми про політику не співаємо, але культура завжди з нею тісно пов’язана. Відтоді «ВВ» не їздить виступати у Францію. Щоб там грати, треба постійно бути присутнім у їхніх радіо- чи телеефірах, брати участь у концертах. А вже цих «Bіkini Machine» ми не знали — то нова хвиля.

— На наш погляд, українська мова стає все популярнiшою на естраді і серед молодих слухачів. Така тенденція зумовлена часом?

— Одні починають співати українською, інші навпаки — переходять на російську. В «українізації» естради «ВВ», без зайвої скромності, відіграє свою роль. Ми вперто співаємо українською мовою навіть у Москві і залишаємося популярними. Інші дивляться на нас і пробують собі. Але існує проблема професійного рівня музикантів. Творити українською треба неабияк, у сотий раз переспівавши «Червону руту» чи інші хіти в ресторанному стилі. Українська культура жодного стосунку до ресторанної субкультури немає. Тому треба обов’язково подумати про саунд, ритми, поспілкуватися з носіями цієї культури.

— Завжди так виходило, що українська культура, попри свою високість, була представлена у скромних формах. Як ви вважаєте, може, час презентувати її в дорогому оформленні, і тоді вона сподобається більшій кількості людей.

— Один наш кобзар, який співає стародавні канти, народні пісні, виконує власні твори розповідав мені про фольклорний фестиваль у Латвії, в якому брав участь. На закритті президент країни вийшла у справжньому народному вбранні і заспівала пісню ХVI чи то ХVII століття.

Угорщина, наприклад, була теж в такому стані, як Україна, та ще й без моря, вугілля, золота, діамантів... А яке там шанобливе ставлення до власної культури. Зараз відбувається розвиток театру, проходять найрізноманітніші фольклорні фестивалі, найпотужніший в Європі рок-фестиваль, куди ми скоро поїдемо. Це така філігранна робота над своїм надбанням. Багато іноземців їдуть саме туди на ці заходи, і угорці заробляють на цьому гроші. А наші люди знають про неповагу і незацікавленість офіціозу рідною культурою.

— Зрозуміло, що процес виходу з шоку, який у нас був, і летаргія ще тривають. А чи зможемо цей темп наростити, щоб ще застати ознаки нового нормального життя?

— Мені доводиться спілкуватися зі спонсорами. Є серед них і свідомі. Зрозуміло, вони занурені в бізнес і культуру мало знають. Тому підтримують всілякі дитячі конкурси, карооке, початківцям дають гроші на випуск перших альбомів, у кращому випадку — працюють з українською естрадою, бо в них, бачиш, такий бізнес, що їм підходить підтримувати поп-культуру, а не народну. Я кажу, треба допомогти професіоналам, ті часто бідують. А працюючи з непрофесіоналами, культивуються низькі стандарти. Адже є українці, які творять на європейському, світовому рівнях, наприклад, ансамбль «Древо», Роман Гриньків, який грав навіть з Пітером Габріелем, Енвером Ізмайловим.

«ХОЛОДНА ВІЙНА» У СТОСУНКАХ З РОСІЄЮ ВІДЧУВАЄТЬСЯ НА РІВНІ АНЕКДОТІВ»

— Олегу, яким був механізм розкрутки «ВВ» у Москві?

— По-перше, ми були пострадянською командою і нас там вважали за «своїх». Тоді відчувалася сильна ностальгія за українцями — «братніми, рідними», які від’єдналися від Росії, але це все сприймалося як щось тимчасове. Зараз ностальгійне ставлення змінилося. По-друге, із Франції ми привезли конкурентоспроможний матеріал. А тоді альтернативна музика ні в Росії, ні в Україні не мала грошей на якісний продукт, та й досі немає. Тому з нами дуже скоро підписали контракт. Нині «ВВ» непросто конкурувати з російською, та й з українською естрадами. Вони працюють за значно більші гонорари, серйозні кошти вкладають у запис альбомів, кліпи, радіо- та телеефіри. Ми ж принципово не платимо за ефір. І якщо «ВВ» крутять, то це тому, що намагаємося робити якісно свою музику.

— Олегу, ви сказали, що тепер ставлення росіян до українців змінилося?

— Я стежу за тим, як подається інформація про українців у російських новинах, друкованій пресі. І розумію, що побудувався образ ворога. За кілька років ми з таких смішних, добрих, недоумкуватих перетворилися у злих, хитрих, які свого не упустять, та ще й до того грабують газ і збивають літаки. Пригадую, якось прогулювався алеєю в Москві. І радіо віщує: спершу співає Кіркоров, потім, ніби між іншим, розповідають, що на півдні Італії жінкам забороняється носити короткі спідниці, а у Львові росіян б’ють за російську мову... «Холодна війна» у наших стосунках відчувається на рівні анекдотів, жартів, бувальщин...

От для мене Москва — місце неправильного фен-шуя. Нью-Йорк, Лондон, Санк-Петербург побудовані у значно кращих місцях.

— А як пояснити шалений успіх Вєрки Сердючки в Росiї?

— Зараз у Росії якась дивна популярність гумористів. Як приклад: їхній комік Євдокимов став губернатором Алтайського краю. Відбувається зниження інтелектуального рівня. Поетичні тексти пісень не актуальні. В Україні цей процес теж відбувається, але не настільки! Також може бути і негативне ставлення до українців — дурні, примітивні. А у Сердючки цей спрощений український елемент присутній.

— А чому Софія Ротару збирає повні зали, стадіони в Росії?

— Це якраз феномен самої Ротару. У неї зараз ренесанс: видала якісний продукт, зняла дорогі кліпи, створила красивий образ зрілої жінки. Це не зробили ні Алла Пугачова, ні Лариса Доліна, у яких зараз творчий спад.

«НАША ПРОБЛЕМА НЕ З ПІРАТАМИ, А ЗІ СВІДОМІСТЮ»

— Олегу, у вас є досвід боротьби за авторські права в Росії. А яка ситуація з дотриманням авторських прав в Україні?

— Нещодавно ми виграли суд з компанією «Gala Records». Вони не виконували умови контракту і впродовж багатьох років не сплачували нам грошей за продаж альбомів. Неможливо порахувати, скільки їх продали, а відповідно — і гроші. Знаємо, що «Танці» та «Весна» «Gala Records» продавала великими тиражами. І поки ми два-три роки судилися, фірма, користуючись авторським правом, продовжувала заробляти немалі гроші на нашій продукції. А група далі залишалася без повернених коштів, які могла вкласти у концерти, виробництво кліпів. За рішенням суду «ВВ» виплатили якісь копійки. Але той факт, що ми перемогли, говорить, що, необхідно боротися за свої права.

Вважаю, що в Україні зараз проблема не з дотриманням авторських прав, не з піратами, а зi свідомiстю людей. Владні чи шоу-бізнесові структури, що стоять за артистами, є значимiшими, ніж самі виконавці. Фінанси стали важливішими за творчість. І по телебаченню бачимо все більше артистів, які необов’язково гарно співають, але обов’язково мають інший бізнес поряд з музичним і можуть вкладати в себе гроші.

— На Заході виконавці заробляють з продажу альбомів, а концерти проводять як презентації. А ви могли б добротно жити за ті гроші, які, за ідеєю, повинні отримувати з продажу компакт-дисків?

— У тієї ж «Gala Records» два офіси, службові машини. Працівники отримують зарплату, їздять відпочивати за кордон. А в них з-поміж інших одна ведуча група — «ВВ». Гадаю, у студії дійсно є немалі гроші, частково зароблені на нас.

Ми мусимо постійно грати концерти, щоб вкладати кошти в кліпи, запис альбомів, бо самі продані диски не повертають цих грошей. І весь час на такому рівні.

— Це вже не перше десятиліття відбувається... Що можна змінити у даній ситуації?

— Зміни відбудуться з часом. Ми досить сильно відстаємо від Заходу. У 1988 році, коли ми вперше поїхали до Польщі, тоді там відбувалися такi ж процеси, що зараз в Україні.

Але можна сказати, що український шоу-бізнес стає професійнішим. Багато людей на ньому професійно заробляють гроші. І наша естрада виросла, хоча вона розвивається у не дуже вигідних умовах у порівнянні з російською: без частих радіо- і телеефірів, державної підтримки... Українці мають сателітну залежність від Європи і, зокрема Росії у мас-медіальному просторі. Але наші співаки дають собі раду: знаходять кошти у друзів чи у багатих чоловіків, записують альбоми, знімають не гірші за російські кліпи...

ПРОЩАВАЙ, АНДЕГРАУНД?

— На вашу думку, нові цікаві виконавці з’являються?

— Груп цікавих дуже багато. Ми — музична культурна нація. Але реально потрапити в ефір без чийогось впливу і фінансової підтримки вони не можуть. Музикант має шанс пробитися, якщо поруч нього професійний продюсер. Наприклад, у «ВВ» є менеджер, адміністратор, прес-секретар і Олег Скрипка як продюсер. Ми граємо дуже специфічну музику. А якщо взяти естрадного продюсера, тоді група перетвориться на естрадну, і ми рекламуватимемо пральні порошки, платитимемо за обкладинки у глянцевих журналах і співатимемо під фонограму на концертах, організованих політичними партіями.

— До речі, ви брали участь у політичних заходах?

— Таке траплялося через непорозумiння. «ВВ» говорять, що виступатимуть на святі міста у Дніпропетровську, наприклад, організованому для людей безплатно міською газетою. Приїжджаємо, виходимо на сцену і з’ясовується, що концерт фінансує хтось з політичних олігархів. І що нам — iти зі сцени?..

— Олегу, як ви оцінюєте проект «Борщ»? У певній мірі — це копія «ВВ»?

— Саша Піпа бере участь у цьому проекті, як я чи Женя у своїх сольних. У нас же не «Фабрика зірок», ми не пов’язані жорсткими умовами контракту і кожен себе проявляє. Шурик може одночасно займатися музикою, продавати нафту і працювати в цирку. Думаю, йому цікавий тільки рок, а «ВВ» з андеграундної групи стала більш публічною, залишивши роковий саунд. Українська публіка не зовсім готова до рок-музики, рок- концертів. А Шурик саме відчуває ностальгію за андеграундною клубною тусовкою. Я ж можу грати і рок, і розкішний джаз, і фольк, і, напевно, приніс у команду якусь театральність, можливо, трохи витіснивши рок.

Та мусить пройти трохи часу, щоб «Борщ» побудував власну історію. А поки їх ще згадуватимуть у контексті «ВВ».

— Ви зараз особливо захоплюєтеся фольклором, етнікою. Здається, воно у вас давно жило? Один режисер сказав, що Олег Скрипка на сцені випускає бісів, чортів, і всі вони — українського походження.

— Красиво сказано — гоголівщина.

Я народився в Таджикистані в сім’ї українців, а в село на Полтавщину їздив до діда. Перші пісні, написані українською мовою, були якраз на теми спогадів дитинства. На баяні почав грати у музичній школі. Приїхав до діда, мені відразу знайшли інструмент і показали кілька нот «Ти ж мене підманула». Ну, тут і гульки почалися! Мав багато друзів — разом куліш варили, гриби збирали, корови пасли.

— А ви знаєте реакцію жителів того села, звідки ваші батьки, на музику Олега Скрипки?

— Я знаю реакцію мешканців села Вороньки, що за п’ять кілометрів від мого. Бо коли складав пісню «Були на селі», написав «Були у Вороньках», — рідні Гільці не підходили за ритмом. Завжди з Гільців їздив такий загадковий пазик у Вороньки — це звучало так романтично. Сам я там ніколи не був. І ось одного разу Вороньківський хор запросили на телебачення і він заспівав «Були у Вороньках» у народному аранжуванні, під баян. Голова сільради запросив мене на своє срібне весілля цього літа. Я обіцяв приїхати. А ще запланував з друзями-фольклористами з’їздити у фольклорну експедицію тими краями. У Миргороді ми вже були, але зібраного матеріалу замало для випуску компакт-диску.

І «Горіла сосна, палала» теж має свою історію. У Франції я грав у виставі хореографа Філіпа де Куфле — одночасно був актором, музикантом і танцюристом. В одній цікавій сцені вилазив на гору і грав на трубі, а потім звучав живий оркестр і дівчата довкола мене танцювали і співали. Ми розучили з парижанками ніжний вальс «Горіла сосна» — я писав їм транскрипцію, розповідав про Україну. І вони дуже гарно заспівали з таким французьким пом’якшеним «л», як співають на Полтавщині. І коли я записував альбом, пісня вже була аранжована. Фольклористи, слухаючи його, донедавна думали, що це виконують українки. Один мій приятель-барабанщик недавно сказав, що в Бретонії зараз грають «Горіла сосна» на весіллях — вона стала майже французькою народною піснею.

«ХОЧУ ПРОВЕСТИ ФОЛЬКЛОРНИЙ ФЕСТИВАЛЬ В ЛІТКУ НА СПІВОЧОМУ ПОЛІ В КИЄВІ»

— Пригадайте, як народилися «Танці»?

— Тоді я працював у Київському науковому об’єднанні «Квант». У час обідньої перерви йшов вулицею Червоноармійською і під крок виходив такий відбій — та-та-та-танці! Це, напевно, єдина пісня, яку без інструмента придумав. І не сподівався, що вона буде настільки популярною! Коли її виконали вперше, публіка так бурхливо сприйняла! І вже наступнього дня «ВВ» грало «Танці» як хіт. Траплялося, на концертах не грали пісню, то по закінченнi підходили обурені глядачі: «Артисти ви нормальні, але совісті не маєте — «Танці» ж не граєте». Зараз без «Танців» і «Весни» не обходиться жодний концерт. Ми використовуємо феномен японського традиційного театру «Но», — щоразу намагаємося співати хіти свіжо, по-новому, емоційно.

До речі, ні на «Весну», ні на «День народження» такої спонтанної позитивної реакції не було. Аж доки не відзняли кліпи, слухачі їх не зрозуміли. Зараз здебільшого кліп витягує пісню.

— Як ви збираєтеся використати свій магнетичний вплив на публіку?

— Особливо зараз відчуваю великий потенціал української народної музики — вона безцінна, багата, добре збережена. Але треба звернути увагу суспільства на неї. Бо поки до народної творчості причетне невелике коло митців, фахівців. Відбуваються фольклорні фестивалі в Пироговому, в Карпатах, але вони закриті для публіки, телебачення, офіціозу. Тому я хочу провести фольклорний фестиваль влітку на Співочому полі у Києві.

— Для того, щоб цей пласт культури зараз підняти, потрібно не тільки добрий музичний культурний рівень, а й той рівень внутрішньої свободи, який одразу відчувається, коли людина береться за своє з абсолютним осмисленням. Хто, як і ви, звернувшись до етнічної музики, може підняти її до таких висот, щоб за вами й інші стали вільнішими?

— Є чимало артистів, професіоналів. На вечорницях, що ми проводимо, з’явилася група «Карпатці», куди увійшли музиканти з різних команд. Публіка їх сприймала фантастично!

На наші вечорниці може приходити будь-хто в українському вбранні — це єдина умова. Хочемо подивитися, наскільки люди готові сприйняти своє. Приємно, що приходять у справжніх старовинних вишиванках і строях. Перед Великоднем запросили писанкарів. Раніше проводили майстер-клас з танців — училися, як треба танцювати сільські танці. У травні відбуватимуться вечорницi на гірці неподалік Андріївського узвозу, де вони історично проходили.

Ми робили і вечір української салонної музики — барокко. Хочемо випустити альбом українських романсів.

— Молодь, яка є публікою «ВВ», готова це сприйняти?

— Так, ми переконалися. Згодом українські фольклорні фестивалі будуть популярні, як в усьому світі. На них з’їжджатимуться звідусіль. Наш фестиваль триватиме два-три дні. І ми зробимо такі великі багаті вечорниці!

— У нас завжди було всього вдосталь, тому часом з легкістю забуваємо цілі напрямки, жанри культури. Може, вже прийшла пора не розпорошуватися і у всьому пам’ятати про головне: хто, як не ми, можемо відділити зерно від полови.

— У 70 — 80-х роках переспівувалися українською мовою хіти «The Beatles», «Deep Purple», Челентано. Тоді пісню «Каліфорнія/California» групи «Eagles» я грав у гуртожитку, але раніше я б ніколи не включив її в концерт. Мені здається, саме час зібрати ту міську субкультуру — вона своєрідна і цікава.

Концептуально кліп «Каліфорнія» — міський романс. До пісня дописав ще один куплет, бо ті три забулися з часом. Вперше я був співавтором сценарію разом з Олегом Лебедем та співрежисером Михайлом Шеліповим.