Розшифрувати смисли історії
І ось «День» нарешті у Чернігівському державному педагогічному університеті імені Тараса Шевченка (ЧДПУ). Тутешнє студентство формується в умовах величезної історичної ваги чернігівської землі, яка свого часу була культурним центром Київської Русі.
— Мандруючи Україною, я часто бачу, як у різних регіонах святкують десятиліття заснування області. Хоча варто відзначати тисячоліття історії українських міст. Чернігів — це і є історія. Історія дуже давня, дуже велична, дуже драматична, яку ще належить осягнути всій Україні, — зазначила Лариса Івшина у вступному слові перед студентською аудиторією.
Спасо-Преображенський собор XI сторіччя, Єлецький Успенський монастир також XI сторіччя, П’ятницька церква XII століття та інші численні давні святині Чернігова створюють неповторний дух міста й надихають дослідити історію свого краю. Про це свідчить і стабільний читацький інтерес місцевої публіки до газети «День», яка вже давно зажила слави «історичного» видання. До речі, 2005 року саме Чернігівщина своєрідно відгукнулася на видавничий проект газети «День» «Україна Incognita». За ініціативи Віктора Тканка у видавництві «Чернігівські обереги» побачив світ історико-краєзнавчий альманах «Чернігівщина incognita» — як відповідь-підтримка нашому виданню.
Місцеві засоби масової інформації також включаються в чернігівський історичний дискурс. Володимир Коваль, редактор Чернігівської обласної державної телерадіокомпанії, працює над декількома тематичними радіопрограмами, присвяченими минулому Чернігівщини. Зокрема, над рубрикою «Події. Факти. Імена» та «Історичним календарем Чернігівщини».
— Ми розповідаємо про цікаві особистості, які за радянських часів потрапили у забуття, про події, які свого часу приховувалися системою, — уточнює пан Володимир. — Працюємо з архівами, запрошуємо на наші програми науковців, краєзнавців, цікавих гостей, які приїздять до Чернігова. Звичайно, працюємо з літературою. Завдяки державній книговидавничій програмі у нас постійно з’являються краєзнавчі книжки. І загалом книговидавнича програма саме на Чернігівщині реалізується дуже добре, навіть попри мізерні кошти, які на це виділяються.
А «Дню» випала цінна нагода прислухатися до думок найпрогресивнішої частини суспільства Чернігівщини — студентства.
2006 року Чернігівський державний педагогічний інститут імені Тараса Шевченка відсвяткував своє 90-річчя. Заснований 1916 року як вчительський інститут, він більшу частину своєї історії «прожив» у Радянському Союзі. У 1950-х роках вища школа отримала новий корпус, у якому працює й нині.
— Університетом ми стали у 1998 році. Сьогодні маємо вісім факультетів, наймолодший із яких — філологічний. Але традиційно наш університет був потужним у точних дисциплінах, — короткий екскурс в історію чернігівського осередку педагогічної освіти нам влаштував проректор із виховної роботи Анатолій Тимошенко. — Знаковою фігурою для нашого навчального закладу був Віктор Миколайович Костарчук, який протягом майже 30-ти років був тут ректором. Ця людина створила надзвичайно потужну школу математики. Без зайвого пафосу скажу, що у 1960—1970-ті роки наш заклад мав одну з найпотужніших шкіл математики у СРСР (якщо брати до уваги педагогічні ВНЗ навчального характеру). Тоді ми гриміли на весь Союз. Чи знають про це студенти? Принаймні фізмат — точно знає. Щоправда, у 1980-х ми, на жаль, дещо розгубили цей потенціал...
Викладачі Чернігівського університету долучилися до розробки загальноукраїнських стандартів для переходу на Болонську освітню систему. Анатолій Тимошенко розповідає, що ще з початку 1980-х років на хіміко-біологічному факультеті було запроваджено кредитно-модульну систему (звичайно, у авторській трансформації), що, по суті, є основою Болонської системи. Тож тутешніх викладачів можна вважати освітянами-новаторами. Важливо, що до обговорення деталей переходу на європейську освітню систему залучаються студенти. За словами третьокурсниці Ірини Бринзи, яка входить до складу студентського парламенту, самоврядування важить багато.
Одним словом, університет живе своїм життям. Сюди часто заїжджають цікаві гості різного, так би мовити, «калібру»: від поетів до перших леді (свого часу тут побувала Катерина Ющенко). Усіх гостей тут приймає світла та простора читальна зала університетської бібліотеки. Її директор Ганна Макарова розповіла «Дню», що на базі бібліотеки невдовзі буде створено регіональний екологічний інформаційний центр. Уже сьогодні тут є доволі велика база спеціалізованої літератури та періодики. До того ж, керівництво закладу часто запрошує на зустрічі зі студентами місцевих екологів. А відтепер студенти щодня можуть «зустрічатися» тут із найкращими авторами, фотокореспондентами та карикатуристами «Дня», а також із Оксаною Пахльовською, Іваном Дзюбою та Анатолієм Свідзинським — адже під час зустрічі Лариса Івшина подарувала університетській бібліотеці повний комплект «Бібліотеки газети «День», а також книги «Ave, Europa!», «Спогади і роздуми на фінішній прямій», «Синергетична концепція культури».
У читальному залі було ніде ступити. Сюди з’їхалися викладачі та студенти трьох вищих шкіл Чернігівщини. Окрім Чернігівського педагогічного університету — також Чернігівський державний інститут економіки та управління та Чернігівський державний технічний університет заповнили залу вщерть. А часовий проміжок у майже три години був наповнений змістовними й цікавими запитаннями як від студентів, так і від викладачів.
Для «Дня» важливо, що в багатьох регіонах країни він має своїх ідейних партнерів і багаторічних авторів. Тамара Павлівна Демченко, кандидат історичних наук, доцент кафедри історії та археології України ЧДПУ — одна з них.
— Мені здається, що газета і її бібліотечний проект — речі унікальні у словниковому значенні цього слова, себто це рідкісне, виняткове, єдине в своєму роді явище, — тепло звернулася до аудиторії Тамара Павлівна. — Цій газеті притаманна системність у висвітленні важливих явищ нашого минулого, сьогодення, нашого духовного життя. Ці теми порушуються не заради палички у звіті та красного слівця. Вони розвиваються із номера в номер. Зокрема, тема Голодомору, яку за газетою «День» можна вивчати. Дуже добре, що Лариса Івшина не стала чекати, доки мине десять, двадцять, сто двадцять років, доки ці матеріали почнуть використовувати для написання дисертацій та різних збірників, а сама вирішила зібрати їх і видати такими ошатними книгами.
Серед аудиторії виявилися навіть ті, хто пам’ятає представлення книги «Україна Incognita» — яка дала і початок, і ім’я серії «Бібліотека газети «День». Людмила Зіневич, завідувач кафедри українознавства Чернігівського державного інституту економіки та управління, згадує 2002 рік:
— Тоді я була ще аспіранткою, і для мене прочитання книги «Україна Incognita» стало розширенням світогляду і погляду на нашу історію. Як мовник я вдячна газеті «День» за те, що вона стала одним із найперших україномовних інтелектуальних видань.
Мабуть, невипадково студентська читацька конференція «Дня» «Формування історичної пам’яті молоді» відбулася в день, коли народився Іван Мазепа. «День» спільно з Музеєм історії України оголосив 2009 рік Роком гетьмана, а 20 березня у храмах та церквах Чернігівщини молилися за гетьмана Мазепу.
— Ми є свідками великих зрушень у суспільній свідомості, — вважає Лариса Івшина. — Адже не так давно Івана Мазепу згадували в контексті анафеми.
Навчити молодь правильно тлумачити історію та пов’язувати її з процесами сьогодення — завдання не для «дубових» шкільних підручників. Більше того, вони, на жаль, часто викликають у молоді відторгнення. Йдеться про потребу в більш «мобільному» підході до історичних знань.
— Актуалізована історія нікого не залишає байдужим, — зазначила Лариса Івшина у вступному слові під час зустрічі. — Не можна сприймати історію виключно як архівні знання. Тому «Бібліотека газети «День» — це «швидка кавалерія», яка приходить до читача з відповідями на найактуальніші запитання.
Спілкування у форматі «запитання — відповідь» із чернігівським студентством і викладачами довело, що актуалізованою нашу історію найперше робить наша сучасність і цікавість до глибинних причин наших перемог і поразок. А газета «День» та серія «Україна Incognita» виконують важливу місію, прослідковуючи та підкреслюючи цей зв’язок, роблять його видимим і відчутним.
Правом на перше запитання до головного редактора «Дня» Лариси Івшиної студенти поступилися декану філологічного факультету ЧДПУ Станіславу Пономаревському.
— Усупереч відомій тезі, в Україні завжди були свої пророки. Чому, на вашу думку, щодо страшної теми Голодомору мертві обрали Джеймса Мейса, американського пророка? Чому свого не знайшлося?
— Я думаю, що в цьому нам не потрібно надмірно себе картати, — відповіла Лариса Івшина. — Хоча особиста історія Джеймса — це тема для дуже цікавого фільму, який в Україні поки що ніхто не зняв. У Джеймса за його життя не було навіть жодного повноцінного ефіру на українському телебаченні. А Чернігів, до речі, був одним із тих небагатьох міст, куди його запрошували і де він мав трибуну. Незважаючи на влади та режими, завжди є люди совісті та вчинку, які роблять свою справу. Приїхавши до України, Джеймс одразу поставив діагноз нашому суспільству: постгеноцидність, що, зокрема, означає глибоку психічну травмованість. Україна була страшенно вражена. Дехто писав про це вже тоді (достатньо згадати Івана Багряного і Василя Барку), але на той час не виросло покоління, готове зрозуміти фактори, що призвели до цієї трагедії. Країна тоді жила в зовсім іншому вимірі. Постгеноцидність треба лікувати — любов’ю, теплом, терпінням, зусиллями, соціальним благополуччям. А цього в державі майже немає. Тому боротьба за уми та правду триває. Для того, аби перемогла правда, потрібні серйозні політичні успіхи держави, яка зараз перебуває в дуже складному становищі. Совісна частина суспільства любить свою державу і в поразці, і в успіху, а от обиватель, як правило, любить дуже успішні держави... Тому за свій успіх також треба боротися. Джеймс зрозумів такі речі, до яких нам нині треба дуже швидко дорости — аби виховувати хороших істориків, філософів і просто хороших громадян. Якщо ми самі про себе не подбаємо, то жодні добрі люди з іншої частини світу цього не зроблять. Ніхто, окрім нас.
Тема Голодомору звучала і в студентських запитаннях. Святослав Черненко, студент четвертого курсу фізико-математичного факультету, запитав:
— З кінця 1990-х років ми говоримо про зміну індустріального суспільства на інформаційне. Для нас інформація є настільки ж важливою, наскільки вода, повітря, їжа. Чому в засобах масової інформації сьогодні так мало хороших новин? Ми говоримо про Голодомор. Але чи може ця тема підняти наш національний дух? Невже немає гарних новин, які для нас були добрими мотивом і допомагали нам рости?
— Теми Голодомору ми не можемо уникнути, бо це буде нашою зрадою пам’яті тих мільйонів, які загинули під час штучно організованого голоду, — констатувала Лариса Івшина. — Питання тільки в тому, як про це говорити. Під час меморіальних днів у листопаді минулого року я наполягала на тому, що найдоцільнішим було б вести дискусію передусім про причини, які призвели до тієї катастрофи. Яких помилок припустилися тодішні політики? Національну історію можна засвоювати різними дозами. Звичайно, для людей, які не можуть одразу «підняти» всієї правди, треба заготувати меншу вагу.
На жаль, у нашій історії є забагато тем і питань, які можна назвати непростими і відповідь на які не може бути однозначною. Чому Україна не пішла шляхом Польщі після 1991 року? Цей аспект швидше внутрішньої, ніж зовнішньої політики України зацікавив студента четвертого курсу філологічного факультету Ярослава Гладкого. Він вважає, що українська культура насправді завжди була дуже близькою до польської, а тому українське відставання йому видається не зовсім логічним.
— Перший посол Польщі в незалежній Україні Єжи Бар сказав, що, на його думку, Україна була значно ближчою до «центру ураження», ніж його країна. Поляки об’єдналися навколо Пілсудського за одним дуже простим принципом: усі вони — поляки. Тому Будьонний зупинився на Віслі. А Україна натомість отримала два Голодомори. У наших західних сусідів — єдина церква, єдина мова, і в 1990-х вони мали надзвичайно високий авторитет — Івана Павла II. В Україні ж політичні лідери, які вийшли з таборів, були не готові до викликів, що постали перед молодою українською державністю. Для України шлях Польщі був реальним. Власне, він реальний і сьогодні. Але для того, щоб іти ним, потрібно докласти дуже багато зусиль, бо є таке відчуття, що ми досі не вирвалися з «червоного кола».
Сподіваємося, книжка «Війни і мир, або Українці — поляки: брати/вороги, сусіди...», подарована Ярославу головним редактором «Дня», дасть студенту вичерпну відповідь на це запитання.
Тема, актуальність якої Дамокловим мечем висить у повітрі, — це відносини з Росією. Запитання «То ми союзники чи суперники?», сформульоване студенткою-першокурсницею Марією Гребенюк, цікавить багатьох українців. Принаймні тих із нас, хто ставить глобальні запитання собі. Звичайно, однозначність ніколи не була притаманна російсько-українським відносинам...
— Ми з Росією виступаємо в різних образах. Звичайно, ми — сусіди. Ми дуже близькі етнічно, хоча ментально між нами небагато спільного, — пояснила Лариса Івшина. — Зараз ми йдемо різними шляхами, що зумовлено історично. Пригадайте, що українські міста мали Магдебурзьке право — основу впорядкування, яке характерне для Європи. І кордони Магдебурзького права — це кордон України й Росії. Ми всі добре розуміємо, що традиція царизму — корінна для наших сусідів. Можна сказати, що ми праві у своїх історичних переконаннях, але чи достатньо ми ефективні? За останнє десятиріччя телебачення і преса «розгодувала» (у сенсі уваги) політиків до небачених розмірів. Не суспільні інтереси обговорюються у ефірі, не проблеми реформи землі і сільської медицини. Поки ми проїдаємо час і робимо помилки, Росія не дрімає. Ми не тільки сусіди, ми ще й конкуренти.
Людмила Зіневич запитала про доцільність формування національно-патріотичних міфів для виховання молоді. «Сьогодні серед істориків триває дискусія: чи потрібно ідеологізувати історію? Чи варто формувати національно-патріотичні міфи для виховання нашої молоді? А як ви вважаєте?»
— Я справді хочу, щоб українська історія стала поживним середовищем для життя і розвитку українців. Адже в нашій історії ми можемо віднайти приклади не тільки мужності, а й висоти духу, інтелекту, характеру, краси. Нам треба усвідомити причини наших катастроф. А солодкі міфи з’являються від недостатньої мужності, — розмірковує Лариса Івшина. — Треба зрозуміти найгірші риси власної національної вдачі. І з цим розумінням орієнтуватися на ту частину суспільства, яка рухається попереду. У минулому сторіччі ми втратили величезну частину розумового і духовного потенціалу. Але подивіться, як швидко Україна показує ознаки життя! Тому рецептів три: час, терпіння, а головне — зусилля.
Запитання, що є, до речі, наслідком існування історичних міфів, поставив студент третього курсу психолого-педагогічного факультету Євген Витвицький:
— Ви згадували відомих людей із нашого минулого, які пов’язані з історією України. Чому ми забуваємо про часи Київської Русі, про наших князів? Невже слово «Русь» настільки лякає нас, що ми забуваємо про цю частину історії?
— А чому це слово повинно нас лякати? Навпаки, воно повинно нас дуже радувати, тому що Русь — це ми. Хоча Русь — це не тільки українці, але саме наш народ є її серцевиною, — запевнила студента Лариса Івашина. — Так глибоко поринати — це розкіш для істориків та науковців. Хоча актуалізована історія неодмінно повинна використовувати і ці знання. Історична пам’ять — це колективний продукт. Зусилля істориків повинні бути об’єднані із зусиллями державотворців. Бо часто історики заміняють нам державотворців. Сприймати історію і пишатися нею значно легше, коли для тебе в будь-який момент відкриті двері у гостинну й чисту лікарню... Олег Скрипка, адаптуючи принципи фен-шуй до нашої дійсності, радить: аби впорядкувати хаос у країні, найперше елементарне правило — треба прибрати. Бо всі місця, де творилася наша велика історія, засипані сміттям. Ми можемо пишатися Київською Руссю чи будь-яким іншим історичним періодом, але наше сміття прибирати нам. І жодний Мономахович це за нас не зробить. Не може бути велика історія і задрипана країна.
Усі ці запитання можуть бути підводкою до головного (принаймні, у цій переважно студентській аудиторії) — запитання четвертокурсниці Інни Шклярової:
— Що ви вкладаєте в поняття «втрачене покоління»? Чи можна сучасну українську молодь вважати втраченою?
— Ті покоління, які ставлять перед собою амбітні цілі, але з якихось причин не можуть їх досягти, вже не можуть називатися втраченими, — переконана Лариса Івшина. — Втрачене покоління — це те, яке нічого не хоче або спокушається дешевим, із точки зору цінностей, способом життя. Чи буде молоде покоління втраченим, залежить найперше від суспільства, яке в нашому випадку — дезорієнтоване. Автоматично молодь іншою не стане — якщо вона кипить у цьому часто отруйному вариві. Втім, якщо ви не маєте розумного співрозмовника, це не означає, що ви, зайшовши до бібліотеки, не можете «поговорити» з Чаадаєвим чи Франком. А це вже залежить виключно від вас і ваших особистих, індивідуальних зусиль.
Підтвердженням цих слів може бути історія Лариса Івшиної, якою вона поділилася у відповідь на запитання «до творчої особистості: звідки ви черпаєте своє натхнення?» (Ігор Хоменко, третій курс історичного факультету):
— На кожному етапі мого шляху мені зустрічалися фантастичні люди. По суті я — одинак, індивідуал. Я була дитиною, яка ридала, коли її намагалися затягнути в дитсадок, відмовлялася туди ходити. Колективні форми «творчості» мене не цікавили, — поділилася спогадами головний редактор «Дня». — Мої дід і баба були людьми, які виховували своїх шістьох дітей через війни, розруху і людські страждання так, щоб вони мінімально залежали від держави. Це перший і дуже важливий урок: ви повинні бути виховані, як «морські піхотинці»: хоч би де ви були, мусите вміти самі собі дати раду. По-друге, у мене була чудова школа, в якій нас любили. Свою першу вчительку я згадую дуже вдячно. Поліна Федорівна Аксьонова (на жаль, покійна) страшенно мною пишалася. Після школи я ще два роки попрацювала на будівництві муляром-штукатуром, при тому, що школу закінчила із золотою медаллю. Я абсолютно спокійно це сприймала, бо, попри свою роботу, дуже багато читала і росла. А в нашій шкільній бібліотеці, на щастя, історична література була. Я перечитала всього Старицького. Що характерно, коли я була маленькою, мене тягло до великих книг. Пам’ятаю, як брала в бібліотеці величезне і товстезне видання Шекспіра. І коли притягала його додому — розгортала і дивилася історичні хроніки. Я практично нічого не розуміла, але точно чула, що це щось дуже велике, чим захоплюється весь світ. Це називається побудова здорової системи координат. Неважливо, якщо ви чогось зараз не розумієте. Але якщо світ визнав, що це «щось» — дуже важливе (адже цивілізація — це і є засвоєний досвід найкращого), то до його розуміння треба прагнути.
Наприкінці зустрічі Лариса Івшина озвучила дуже оригінальну формулу — «для особистого».
— Усі дівчата мріють... Хто про кого — про принца на білому коні, Ромео... Можливо, сьогодні мрії більш приземлені чи конкретні, але в будь-якому випадку просто мріяти — мало. Треба розвиватися. Можна вивести для себе таку формулу: коли Він прийде, я маю бути готова...
КОМЕНТАРІ
Інна ШКЛЯРОВА, студентка психолого-педагогічного факультету, 4 курс:
— Проблеми невизначеності молодого покоління, як на мене, дуже актуальні. Спостерігаючи за тим, як молодь вирішує питання свого майбутнього, я можу погодитися з Ларисою Івшиною, яка сказала, що кожен мусить відповідати за своє майбутнє сам. Як і за те, чи буде він «втраченим». Як на мене, такі розмови зі студентами дуже важливі. Зараз серед молоді є низка поширених міфів щодо історії, які потрібно зруйнувати. Сьогоднішня молодь, зростаючи, сприймала викривлену, заміфізовану, заідеологізовану історію. Такі зустрічі дають можливість відкрити щось нове, переглянути і переосмислити певні сторінки історії. Пригадую, раніше я не дуже любила історію, мені складно було її вчити, але з часом, протягом останнього року, вона мене дуже зацікавила. Я хочу розшифрувати для себе смисли історії — без міфів, накладених на неї. Людина в суспільстві може сама вирішити питання своєї «втраченості».
Тамара ДЕМЧЕНКО, кандидат історичних наук, доцент кафедри історії та археології України ЧДПУ, автор газети «День»:
— Я викладаю історію XX сторіччя. Абсолютна більшість больових точок історії належить до цього періоду. Перша революція, друга революція — поразки. Проголошення чотирьох українських держав, кожна з яких також зазнала поразки. Проголошення УРСР і знову — включення її до складу СРСР. Далі — крах націонал-комунізму, Голодомор, колективізація. Як сказала мені одна наша студентка, «ваша історія дуже страшна», на що я відповіла: я її не вигадую, а тільки інтерпретую, бо ми, історики, своїм фаховим обов’язком покликані інтерпретувати. Іноді в нашій історії цього болю, крові, жаху, дійсно, здається, забагато. Але зустрічаються і яскраві моменти. Одна з моїх улюблених книг із «Бібліотеки газети «День» — це «Апокрифи Клари Гудзик». Вона складена з насичених смислом мініатюр, які нагадують середньовічні. Я не великий шанувальник церковної історії, але у цій книзі стільки постатей, стільки історій, такий гумор! Усі ваші книги вкупі з газетою «День» вчать боротися, не чекаючи, поки вода потече під камінь, не чекаючи доброго пана.
Олена ГРИНЬ, кандидат історичних наук, викладач кафедри історії та археології України ЧДПУ:
— Такі зустрічі розширюють студентські горизонти, вони дозволяють відчувати, що історія — це важливо і актуально (а не мертво, не щось, що вони вивчають лише заради оцінок), що все це має відлуння в нашому сьогоденні, адже без знання історії ми не можемо налагодити й наше сучасне життя. Я маю кілька видань газети «День». Мене приваблює в них погляд публіцистичний і водночас історичний на багато знакових постатей нашої сучасності.
Андрій СКРИПЧЕНКО, фізико-математичний факультет, 5 курс:
— Я вивчаю точні дисципліни, але для мене питання, які обговорювалися, були актуальними. Ваші видання мені потрібні як свідомому громадянину, який цікавиться своєю історією та своїм корінням.
Людмила ЗІНЕВИЧ, завідувач кафедри українознавства Чернігівського державного інституту економіки та управління:
— Таке живе спілкування орієнтує наших студентів у нинішньому, дещо сюрреалістичному, світі, ставить моральні й духовні орієнтири. Це путівник по національних цінностях: кого варто читати, що варто знати, які проблеми є актуальними в сьогоднішньому суспільстві. Мене вразили студенти — тим, як вони відчувають і якими вони бачать проблеми сучасної України.
Ігор ХОМЕНКО, історичний факультет, 3 курс:
— Такі розмови дуже важливі, адже сьогодні ми переживаємо той етап, коли молодь зобов’язана знати свою історію, усвідомити нове її тлумачення і сформувати власне бачення та власну громадянську позицію.
Ірина БРИНЗА, психолого-педагогічний факультет, 3 курс:
— На відміну від телебачення, яке все подає більш-менш однобоко, зустрічі з цікавими людьми — це зовсім інше. Їх треба влаштовувати не раз на півроку, а зробити регулярними.
Марія ГРЕБЕНЮК, філологічний факультет, 1 курс:
— Я ніколи не замислювалася над такими глобальними питаннями... Відтепер українська історія стала для мене значно цікавішою.
Своїми роздумами, запитаннями і вмотивованою позицією студенти вже доводять, що їхнє покоління не є втраченим. Це може звучати пафосно, але саме це твердження можна «прочитати поміж рядками» більшості українських студентських аудиторій. Що-що, а розуміти їх «День» вже навчився... Ми переконані, що часова інвестиція в такі роздуми і дискусії (саме так називає зустрічі зі студентами Лариса Івшина) обов’язково нагадає про себе в майбутньому — значними дивідендами суспільних змін.
P.S. Цього ж дня, 20 березня, у місцевій чернігівській галереї «Пласт-Арт» відкрилася фотовиставка газети «День». Репортаж із відкриття читайте в наступних випусках «Дня».
