«Щоб збагнути українців, треба побачити Україну...»

Дмитро КЛОЧКО — фотограф. Його провідна тема у фотомистецтві — українці та Україна. Сюжети, часом кульмінаційні, знаходить скрізь: на заході і сході, півдні і півночі країни. Більшість тих місць досі залишаються маловідомими, а то й взагалі незнаними для багатьох.

Друг газети кобзар Тарас Компаниченко привів фотохудожника до нас у редакцію. Свій візит аргументував просто: Дмитрові роботи — це органічне продовження газетної рубрики і книжкової серії «Дня» «Україна Incognita».

— Дмитре, що для вас фотографія? Розкажіть трохи про себе...

— Я народився у сім’ї археологів у Києві. З дитинства разом з батьками їздив у різноманітні експедиції. В юнацькі роки почав цікавитися історією. Десь тоді захопився і фотографією. Вступивши на факультет журналістики Національного університету імені Тараса Шевченка, після перших років зрозумів, що то не моє. Навіть пишучи дипломну роботу, обрав тему, яка більше стосувалася історії. Журналістикою, фактично, так і не займався. Фотографія для мене — це, власне, довготривале захоплення і професія. Серед моїх основних тем — українці та Україна — країна надзвичайно цікава і невідома. Не треба вистоювати черги у посольства, щоб полетіти, наприклад, у Сирію подивитися замки хрестоносців. Можна сісти в машину, від’їхати триста кілометрів від Києва і знайти дивовижну пам’ятку архітектури...

Я бував у багатьох країнах Європи: Італії, Франції, Швейцарії, Ліхтенштейні, Хорватії, Словенії, Чехії... Порівнювати різні народи, різні місця — завідомо справа невдячна. Але, сказати б, про англійський Stonehenge — гору друїдського каміння знає увесь світ. Дослідники стверджують, що це начебто зоряний календар. Однак речей, що можуть вражати, багато й у нас. Наприклад, на території України знаходяться мегалітичні споруди, тобто дуже древні кам’яні величезні пам’ятки. Недавно на Луганщині неподалік від міста Алчевська експедиція місцевого клубу любителів археології під керівництвом шкільного вчителя-пенсіонера Володимира Парамонова знайшла мегаліт доскіфського періоду. Він був засипаний землею. Існують здогади, що це був храм чи святилище, тому що зовсім поруч розкопали вироби із металу та кераміки доскіфської та скіфської епох. Якщо знайдеться фінансування, цього року повинно розпочатися його дослідження. Відомо, що аналог нашої пам’ятки є на території Середньої Азії.

Наведу ще приклад. У місті Остер Чернігівської області знаходиться найдавніша в Україні пам’ятка часів Київської Русі. Це так звана Юріївська божниця, ровесниця Десятинної церкви у Києві. Судячи з усього, одна її частина зсунулася в яр, інша, занедбана, — стоїть на самому березі Десни. Храм, зруйнований ще у ХII—ХIII століттях, після того ніколи не добудовувався чи перебудовувався, як, приміром, Свята Софія. Ось вам і живі Х—ХI століття, до яких можна доторкнутися! І це всьго-на-всього за тридцять кілометрів від столиці! Там, серед тих руїн, я відчував якийсь священний щем.

— А про неї можна дізнатися з туристичних довідників?

— Споруда, звичайно, має статус пам’ятки архітектури. Щоправда, охоронної таблички немає. Про Юріївську божницю написано у довідниках Чернігівщини. А от у путівниках по Україні згадок про неї не знаходив.

— Дмитре, ви давно практикуєте такі фотографічні вояжі?

— Я давно подорожую Україною. Але цілеспрямовано з фотоапаратом почав їздити з 2002 го. Майже увесь позаминулий рік мандрував, заїжджаючи у Київ тільки проявити плівки. Торік у мене народився син, тому не випадало побувати у нових місцях.

Пригадую, моя перша поїздка була у Переяслав-Хмельницький на Київщині. Туди подалися удвох з Тарасом Компаниченком. До речі, Тарас заодно у місцевій музичній школі зіграв концерт. У місті вісімнадцять музеїв (!), але ми не стали по них ходити. Передусім хотілося побувати на кладовищі, якому вже ні мало ні багато — тисяча років! Біля нього курганний могильник Х століття! Звідти привіз оригінальний знімок — вряд стоять чотири хрести: два — середини ХIХ століття, один — початку, а інший — кінця ХХ. Всі разом — як родичі. Цікаво так... Тамтешні жителі розповіли, що один козацький суддя за його заповітом покоїться під порогом місцевої Михайлівської церкви.

Взагалі мене вразив дух самого містечка — патріархальний, архаїчний. Початок березня. Люди палять бадилля на городі. Той дим має незвичайний запах. Пів-Переяслава традиційно зранку на базарі. Базари у райцентрах — це унікальне явище. Боже, як там торгуються! Можна такі архетипи знайти! Це «Сорочинський ярмарок» Гоголя і «Кайдашева сім’я» Нечуя-Левицького!

Щоб збагнути українців, треба побачити Україну. Каміння, звичайно, промовисте саме по собі. Але воно увібрало дух тих, хто будував споруди, штурмував їх, хто в них зраджував, любив, молився...

— Ваші тематичні фото «Українські родини», «Українці» дуже нагадують листівки початку 1900-х років «Виды и типы Малороссии»...

— Це і є досить вдала, на мою думку, стилізація під цю серію. Такі постановочні фотографії ми задумали створити спеціально для фольклорного колективу «Гуртоправці». Етнографами описано, як українці одягалися колись, якою була конструкція їхньої хати. Але таких хат вже ніхто не будує. А в тих, що збереглися, майже ніхто не живе, хіба, може, дехто доживає свій вік.

У книжках записані різні рецептури, наприклад, борщу, залежно від регіонів. Днями я задумався над поняттям «київська кухня». Адже кулінарія також елемент національної ідентичності. Столиця завжди була полінаціональною. І суто київська кухня складається з цікавого симбіозу в основному української та єврейської кухонь.

Мені дуже хочеться пізнати всі премудрості українських старожитностей.

Зауважу, що частина цих фото робилася апаратурою ще довоєнного випуску. Я колекціоную стару фототехніку. Більшість експонатів, до речі, у справному стані, придбав на Сінному ринку в Києві. Тільки деякі з них довелося реставрувати.

— Дмитре, чому такі мальовничі краєвиди знімаєте на чорно-білу плівку?

— На мій погляд, чорно-біла фотографія більш придатна для фіксації часу і перенесення у ньому. Крім цього, мені імпонує гра світла і тіні, відтінків, напіввідтінків, тонів, напівтонів. Сказати б, навіщо колір на фото з козацькими могилами. Сам камінний хрест графічний та фактурний. Він у центрі уваги, а поза ним — німота. Хтось вловить у тій німоті завивання вітру, хтось дофантазує кінське іржання... Така історична пауза серед життєвої суєти час від часу потрібна. Колір дуже виграшний для передачі настрою, стану природи. Колись я взагалі зациклювався на чорно-білій фотографії.

— Яке ставлення місцевих жителів до архітектурних пам’яток ви побачили?

— Це як де. У Кременці на Тернопільщині, наприклад, шанобливе. Там побачити місто зі всією його архітектурною особливістю приїжджає багато іноземців. А спорудам, розташованим на немагістральних шляхах, і не включеним у туристичні каталоги, звичайно, не поталанило. На їх території місцеві мешканці випасають худобу, а приїжджі розкладають вогнище на шашлики, розпивають спиртне, залишаючи пляшки...

Хоча українці ще донедавна обороняли свої святинi. Якось я почув розповідь жительки села Гарбузин Корсунь-Шевченківського району Черкаської області про те, як комсомольці збиралися руйнувати їхню стару дерев’яну церкву. Було це ще до Великої Вітчизняної війни. І от церковний староста напоїв горілкою хлопців так, що вони й забули за чим прийшли. Згадали аж на третій день, коли протверезіли. А як мали прийти вдруге, голова наказав у храм складати пшеницю й жито, мовляв, хто ж зерно підпалюватиме... Так церкву і відстояли гуртом. Технології опору свого народу ми теж повинні досліджувати і знати.

Мені по селах бабусі й дідусі розказували, що найстрашнішим для українських дерев’яних церков вважався 1962 рік — час правління Микити Хрущова. Тоді ці пам’ятки масово спалювали. Часто люди, аби запобігти такому цілеспрямованому знищенню, перетворювали храми на склади... А що тепер сталося з нашою історично пам’яттю?

Зауважте, Київ все менше і менше стає українським. Це не добре, не погано, просто данність часові. Так само про Варшаву складно сказати, що то польське місто. Мені вона архітектурно і за духом більше Америку нагадує, принаймні, її частина. Всі мегаполіси, в принципі, між собою дуже схожі. Українські родзинки у столиці є, але вони значною мірою трансформовані. А первісний, правдивий дух київських русичів, козаків, українських шляхтичів та аристократів можна відчути саме у селах, селищах, містечках України.

— Куди ви збираєтеся навідатись найближчим часом?

— Переважно відбувається так: я заздалегідь знаю, куди їду, але мені дорогою трапляється багато цікавих місць і людей. Якось, повертаючись з Волині, випадково у селі Тригір’я Житомирської області натрапили на маєток, що належав відомій родині Терещенків. Споруда збудована у стилі модерн на початку минулого століття. У будівництві застосовано сучасні техно логії: цементна кладка, поштукатурено цементним розчином, до речі, він набагато якісніший, ніж той, що виробляють тепер. Споруджена вежа, в якій, очевидно, була обсерваторія. Він зруйнований під час Другої світової війни. Я так і не зібрався більше про нього дізнатися. Якось треба буде ще туди заїхати i розповiсти читачам «Дня».