Три дні на подолання бар’єру

Напередодні 15-річчя Загальноукраїнського референдуму в Одесі зібралися студенти з Острогу, Харкова та Києва, щоб обговорити непросту тему: «Національна єдність і цивілізаційний вибір України». «День» вже публікував репортаж із зустрічі та результати обговорення (див. «День» №210 та №215). Сьогодні на закінчення ми пропонуємо вашій увазі ще кілька думок учасників дискусії на цю, безперечно, важливу тему. Яким шляхом вони будуть об’єднувати, нашу країну в найближчому майбутньому? До речі самим учасникам форуму, мешканцям різних міст, за їхнім власним зізнанням, на подолання «регіональних» протиріч знадобилося три дні.

Іван КАПСАМУН, студент IV курсу відділення політології Інституту соціальних наук Одеського національного університету ім. І. І. Мечникова:

— Думаю, що почати треба спочатку. Як пізніше це назвав наш викладач, професор В.В. Попков: «Це була громадянська ініціатива, ініціатива знизу». Це, дійсно, так, ідея проведення круглого столу виникла ще під час перебування студентів-політологів ОНУ ім. І. І. Мечникова в Острозькій академії на викладацько-студентській конференції «Дні науки» 16— 17 травня 2006 р. Після приїзду до Одеси ми вийшли з пропозицією до директора Інституту соціальних наук І. М. Ковалю, на що отримали згоду й уже в листопаді 2006 р. це стало реальністю. Організувати круглий стіл було нелегко, але, можливо, головне, що є результат, супутні труднощі завжди загартовують людину. Адже організувати щось взагалі легко — це означає не пережити тягар і відповідальність організації, саме в таких випадках з’являється досвід, який надалі додає впевненості людині, якої дуже бракує спочатку. Ми спробували поєднати інтелектуальний захід зі святом. Інституту соціальних наук (ІСН) виповнилося 12 років, й це було дуже добрим приводом. День ІСН — це завжди велике свято не лише для інституту, а й для всього університету, він залучає дуже багатьох студентів, викладачів, батьків та інших бажаючих відвідати святковий концерт.

А тепер можна перейти до найголовнішого — це, власне, те, для чого ми зібралися в Одесі, а зібралися ми для того, щоб провести дискусію на тему: «Національна єдність і цивілізаційний вибір України». Ця тема є дуже складною й вимагає проведення не одного круглого столу, але це не свідчить про те, що ми маємо уникати її, на жаль, цього не розуміє керівництво нашої країни. Слід сказати, що проводиться багато різних круглих столів, конференцій, де обговорюються проблемні питання суспільства й держави, але все так і залишається на словах і в аудиторіях. Чому? Я бачу проблему в тому, що в нас держава й суспільство живуть різним життям і абсолютно не чують один одного, особливо це стосується наших політиків, яких не цікавить суспільство. Здавалося б, держава мусить реагувати на запити суспільства, а в нас виходить так, що до нього звертаються тільки тоді, коли їм це необхідно на особисто-груповому рівні. Суспільство не чує державу тому, що нічого слухати, а держава не чує тому, що вона не хоче слухати. І слова Лариси Івшиної є яскравим підтвердженням цього: «Політики налаштовані на розв’язання власних політичних і економічних проблем, а не проблем суспільства». Хоча, з другого боку, можна сказати, що зв’язок все-таки є й влада впливає на суспільство, але тільки з позиції інтересів людей, які перебувають при владі, як і суспільство впливає на державу настільки, наскільки це йому дозволяє сама влада, тоді зв’язок виходить уявним. Нам намагаються нав’язати стереотипи, яких просто не існує, хоча відмінності в суспільстві є, але не до такої міри, з якою нам їх підносять. І хочу зауважити, що на нашому круглому столі це було видно, хлопці з різних регіонів країни намагалися говорити словами наших сучасних політиків, що розжарювало обстановку в аудиторії, й це вже є результатом вищесказаного. Але відрізняємося ми, молоде покоління, від наших політиків тим, що через дві-три години консенсус між нами був знайдений, а через три дні проведених разом про суперечки взагалі забули. Так, я згоден, сьогодні багато відмінностей між північчю й півднем, заходом і сходом, але не більше, ніж схожості. Навіщо ж робити акцент на відмінностях, на негативному боці, адже ніколи не вдасться розбудувати сильну державу, роблячи ставку саме на це. Так історично склалося, що територія сучасної України була розчленована протягом багатьох століть, але це не означає, що в нас у країні на сучасному етапі історії існує розкол. Це свідчить про те, що наша країна — полікультурна. У нас в країні намагаються зосередити увагу на «протистоянні» двох найбільших етнічних складових нашого суспільства (українці, росіяни), але при цьому абсолютно обходять увагою інші етноси. Але ж це дуже погано, коли країна не цікавиться життям таких великих етносів, як кримські татари або болгари, менш великих, як гагаузи, і зникаючих, як караїми або кримчаки. Але ще гірше, коли студенти повторюють ту саму помилку держави, тут уже виникає проблема для всієї країни. Тому влада у своїй стратегії розвитку держави повинна використати ті спільні, позитивні якості, які властиві багатокультурному суспільству України, й робити все для того, щоб люди більше знали один про одного, хоч би якої національності вони були.

Сучасна людська цивілізація розвивається дедалі динамічніше, й це призводить до більш жорсткої й сильної конкуренції у світі. Україна не витримає цієї конкуренції, якщо в країні не буде єдності. А єдність неможлива, якщо люди, які живуть в одній частині країни, не знають, що робиться в іншій. «Якщо країна сама себе не чує, вона не має шансів саму себе полюбити», — стверджує Лариса Івшина. І я дуже радий, що моє питання про національну ідею в Одеській державній науковій бібліотеці ім. М. Горького, поставлене Ларисі Олексіївні, і її запрошення на конференцію до Острогу, стали початком зустрічі студентів із різних регіонів України. Пізніше, вже в Острозької академії, з’явилася ідея, подана Ларисою Івшиною, яка отримала назву «Острозький клуб». Одеський круглий стіл — це вже нове практичне підтвердження тих слів і побажань, які були висловлені в Острозі, враховуючи те, що коло наших друзів розширилося за рахунок запрошених студентів із Харкова. Таким чином, головним завданням наших зустрічей є «внутриукраїнська інтеграція», саме так назвала це Л. Івшина: «Одеса в доброму сенсі космополітична, вона замішана на любові до свободи та національної терпимості. При цьому інші регіони України відрізняються своїми власними особливостями. Тому дуже актуальною темою сьогодні є внутриукраїнська інтеграція», або інше висловлювання: «Ми самі не знаємо, де живемо, не знаємо, чим живуть регіони, про що там думають люди, які в них проблеми, а без цього ніякого об’єднання не вийде, досить роздумувати про інтеграцію з ЄС або Росією, час подумати про інтеграцію внутрішню». Ми не повинні йти на поводі в сучасних політиків, які не в змозі об’єднати нашу країну. Але є велика надія — це молоде покоління нашої країни, це ми, студенти, які, незважаючи на всі труднощі, доводять можливість стирання штучних кордонів усередині країни.

Що стосується тієї частини круглого столу, де велася дискусія про цивілізаційний вибір України, тут важливо зазначити таке. Ця тема нерозривно пов’язана з темою національної єдності. Тому що від національної єдності залежить зовнішня політика країни, її чіткі орієнтири й визначеність. До того ж, велику роль грає географічне положення України, її історична спадщина, а також держави, що мають спільний з нею кордон. Відтоді як Україна стала незалежною, безперервно ведуться дискусії про зовнішній вибір країни, й постійно ставиться руба питання, що треба куди- небудь вступити. Тут я, завжди згадую Михайла Задорнова, який говорив про Росію: «Якщо Росія увійде до НАТО, то по саму Ірландію». У нас чомусь, коли говорять, що треба кудись вступити, то це просто вступити й усе. Складається таке враження, що наші політики не розуміють значення цього слова. Адже не говорять про те, що треба мобілізувати всі ресурси (інтелектуальні, економічні, політичні й інші), щоб зробити ривок у цілісному розвитку країни. У такому разі можна буде вибирати хоча б тому, що буде вибір тих країн, де нас хочуть бачити (розвинені країни), сьогодні такого вибору немає. Будь-яка держава в світі є унікальною у своєму розвитку, й ті з них, які йдуть у ногу зі змінами, досягненнями у світі, при цьому зберігаючи власні традиції, історію, мають шанс бути серед провідних держав світу. Доказом є країни Південно-Східної Азії (Японія, Китай, Індія), що виходять за економічними показниками на провідні позиції у світі, нарівні з Північною Америкою й Західною Європою. Україні, перш ніж робити цивілізаційний вибір, а не говорити про нього, треба вивчити власну історію, особливо нашим політикам. Держава насамперед має вкладати величезні кошти в освіту, науку, тоді в нас з’явиться шанс вийти з кризи невизначеності й ідентичності. Я вважаю, що сьогодні головним пріоритетом для України має бути розвиток усіх сфер життя, передусім, розвиток економічний, незалежно від національності людини, регіону проживання, соціального статусу тощо. Не може народ, де понад 50% людей живуть за межею бідності, думати про вищі цінності, враховуючи те, що влада про них не подумає, поки вони самі про себе не потурбуються. Тому на сучасному етапі поки зарано говорити про якусь інтеграцію взагалі. Треба бути прагматиками, а не ідеалістами, тоді ми зможемо вижити у світовій конкуренції.

Якщо розглядати з наукового погляду задану проблематику, то складається така ситуація. За роки незалежності формально в Україні бачимо розвиток демократичних інституцій: президентська влада, парламент, Конституційний Cуд, багатопартійна система й т. ін. Але в умовах наростаючого соціально-майнового розшарування, прірви в якості життя та фактичних правах між купкою олігархів і убогою більшістю говорити про демократизацію нашого суспільства неправомірно. Подолання уявлень про те, що в Україні здійснюється конституціоналізм в перехідній українській державі можливо на шляхах гармонії у взаємодіях держави й інститутів громадянського суспільства як життєво вирішальної необхідності. Забезпечення еволюційного характеру функціонування українського суспільства після декількох століть його розвитку в умовах постійних воєн, стресів, насильства потребує культурно-ціннісного забезпечення. Останнє має здійснюватися відповідно до потреб суспільних перетворень і орієнтуватися на прагматичну, багаторівневу «ідеологію модернізації», яка, з одного боку, не повинна відроджувати досвід ідеологічного обгрунтування «реального соціалізму» і, з другого — однозначно орієнтуватися на ліберальну ідеологію західного зразка. Нарівні з плюралістичною спрямованістю «ідеологія модернізації» повинна орієнтуватися на базові й динамічні цінності, що склалися в українській ментальності, здатні консолідувати суспільство.

Загалом, підбиваючи підсумок, можна сказати, що, незважаючи на всі труднощі в організації, круглий стіл вдався. Хлопці й дівчата приїхали досить підготовленими, тому дискусії на круглому столі були дуже палкими, що доводить зацікавленість сучасної молоді в нагальних проблемах держави. Про це вже говорилося в попередніх статтях — такі зустрічі допомагають нам пізнавати краще один одного й саме тут знімається багато проблемних питань, а може й виникають? Звісно, виникають, й саме тому ставиться завдання організовувати якомога більше таких зустрічей і мобілізувати якомога більше людей, аби довести всім — національна єдність можлива. А я, у свою чергу, хочу, ще раз висловити велику подяку всім, хто брав участь в організації й проведенні нашого заходу: студентам, викладачам, гостям і, безумовно, головному редакторові щоденної всеукраїнської газети «День» — Ларисі Івшиній. А студентам хочу сказати, хоч би що говорила сучасна влада, за нами майбутнє.

Анастасія МІЛЮКОВА, студентка IV курсу відділення політології ОНУ ім. Мечникова:

— Психологи стверджують, що в житті кожної людини на певних етапах бувають кризові періоди. І перша криза (так звана криза юності) полягає в тому, що людина намагається зрозуміти себе, зрозуміти, хто вона, яка вона, як ставиться до світу і т.ін.

На мій погляд, те саме можна сказати й про нашу молоду українську державу.

Інтеграційні, глобалізаційні процеси й проблеми сучасності примушують нас замислюватися, хто ми, які ми, чого ми хочемо і як бачимо наш завтрашній день. Суверенна, сучасна держава, активний суб’єкт міжнародних відносин чи тільки ринок збуту, пішак на «шахівниці» Європи?.. Адже без усвідомлення цього подальший успішний розвиток України неможливий.

Досі, ось уже 15 років незалежності, ми так до кінця й не визначилися в наших геополітичних орієнтаціях. Більше того, з’ясовується, що ми багато говоримо про зовнішньополітичну інтеграцію, хоча ні про яку внутрішню єдність не йдеться. А чи це не запорука процвітання й розвитку для будь-якої країни?.. Різні регіони бачать образ майбутнього країни по-різному, не вироблена єдина послідовна стратегія розвитку, прийнятна для всіх.

Проблеми національної ідеї та національної єдності, єднання, зовнішньополітичного вибору є одними з найактуальніших для України в сучасному, швидкозмінному, динамічному світі.

Саме для обговорення цих важливих проблем, обміну думками з представниками різних регіонів країни й було прийнято рішення провести в ОНУ ім. І. І. Мечникова круглий стіл «Національна єдність і цивілізаційний вибір України».

Під час круглого столу було проведено анкетування з питань, що стосуються теми дискусії.

За результатами були зроблені наступні висновки: сучасне становище України характеризується відсутністю національної ідеї, але більшість учасників наголосили на її необхідності й важливості для країни. Основними відмінностями регіонів були названі духовно-культурні. Серед необхідних складових національної ідеї виділено патріотизм. Пріоритетними напрямками геополітичної співпраці учасники назвали вступ до Євросоюзу та співпрацю з країнами СНД.

Ми дякуємо за участь нашим колегам з Острогу, Харкова та Києва й запрошуємо до співпраці студентів, викладачів, а також усіх, кому небайдужа доля України.

Юлія СЕРБІНА, студентка V курсу ІСН, відділення політології:

— Акція газети «День» в Одеському університет продемонструвала зразок взаємодії таких важливих складових громадянського суспільства, як сучасна журналістика і політологія. А кумулятивним ефектом стали запитання, які не потребують негайної відповіді, а залишають можливість вести тривалий діалог (ідея толерантності, моралі в українській політиці, професійної етики журналіст в політології, «європейськості» українських громадян). Проте такий діалог повинен базуватись не лише на розлогих дискусіях, але й на конкретних практичних кроках.

Зокрема, не можна оминути увагою ідею «внутрішньої інтеграції», втілення якої доцільно починати саме з освітнього простору. Попри зростаючий рівень інформованості українського суспільства, ми не так багато знаємо один про одного і не слід очікувати, що всі розбіжності навіть між сучасним українським студентством будуть подолані одразу. Подібні заходи тим цікаві, що не ставлять крапку, а дають можливість продовжувати дискусії, наскільки різними аргументами вони б не підкріплювались.