«В українській історії є сюжети на кілька десятків таких фільмів, як «Хоробре серце» з Мелом Гібсоном...»
Сашко Положинський, лідер гурту «Тартак»,— помітна постать у сучасній українській молодіжній культурі. Його авторська телепрограма «Свіжа кров» — це популяризація оригінальних маловідомих, а то й зовсім незнаних вітчизняних виконавців. А громадська акція «Не будь байдужим!» — привернення уваги українців до проблем рідної мови, культури та історії. Кілька місяців тому захід під гаслом «Ні Малоросії! Зробимо країну Україною!» стартував у Костополі на Рівненщині та в Яготині на Київщині. Наступний маршрут: Лубни — Миргород — Умань — Фастів.
Існують певні стереотипи про те, що сучасна молода людина є морально й національно невизначеною. Втім, це не про Положинського. Наразі він перебуває у пошуку чітко означених пріоритетів у погляді на українську історію, культуру... Для цього фронтмен «Тартака» багато читає історичної літератури, цікавиться фольклором і, як журналісти «Дня», мандрує малими-великими містами і селами України. Як писав Микола Вінграновський: «Прийшла дорога дорога до нас: до тебе і до мене».
КОСТОПІЛЬ, ЯГОТИН...
— Сашко, ви один із співорганізаторів акції «Не будь байдужим!». Як виникла ця ідея? Чому розпочали саме з малих містечок і райцентрів?
— Ідея виникла спонтанно. Безпосереднім поштовхом до цього стала вечірка, присвячена дню мого народження. Туди я запросив дев’ять гуртів, серед яких: «Мотор’ролла», «Димна суміш», «Гуцул Каліпсо», «Фарбований лис» та інші. Тоді й спало на думку започаткувати такий проект. Показово, що всі, хто бере участь у акції, рік тому стояли на Майдані. Музиканти, як і народ, сподівалися, що нова влада докорінно змінить ситуацію в країні. Вже влітку стало очевидно, що нічого особливо не змінюється. Влада не виправдала сподівань багатьох, викликавши у декого навіть апатію. Відтак головний акцент «Не будь байдужим!» — на самоорганізацію.
А щодо того, чому було обрано маленькі міста й райцентри, то, вважаю, в них глибше збереглася українська традиція, яка тепер потребує більш сучасного прочитання. Наш подальший маршрут пролягатиме містами: Лубни — Миргород — Умань — Фастів...
— Як зустріли акцію в Яготині?
— Загалом, атмосфера була позитивною. Хоча, відверто кажучи, ми боялися, що людей буде замало. Адже Яготин — не Мекка для туристів. А приїхали з довколишніх містечок і сіл, навіть — із сусідніх областей. Втім, для нас важлива не кількість, а якість. До речі, фінансування акції проходить за рахунок бізнесменів. Показово, що вони не хочуть оприлюднювати свої імена.
— Як ви вважаєте, останнім часом кількість таких бізнесменів збільшується, чи досі залишається доволі незначною?
— Це перші люди, які, допомагаючи нам, не вимагають за це нічого. Їм важливо, аби популяризувалася українська музика і культура загалом.
— Сашко, що ви відчули, подивившись фільм про українського мецената Євгена Чикаленка, презентація якого нещодавно відбулася?
— Євген Чикаленко дуже сильно вплинув на історію України минулого століття. Після перегляду фільму у мене ще більше закріпилась думка, що за все українське в Україні треба боротися. Я вже давно цікавлюсь історією: знайомлюся з науковими історичними працями і художньою літературою. Мушу сказати, що мені набагато приємніше читати про те, що українці були переможцями і завойовниками, аніж людьми, які або плакалися, або, воюючи один із одним, не могли дати відсіч ворогам.
«ТАКІ МОМЕНТИ ВСЕЛЯЮТЬ ВІРУ...»
— Коли стало відомо про результати другого туру президентських виборів, «Тартак» прийшов на Майдан. Сашко, на вашу думку, які саме зміни відбулися тоді в громадянській свідомості?
— Це було величезне відкриття. У перші дні я був приємно здивований, по-перше, кількістю людей, а по-друге, якістю. Через те, що я — людина публічна, некомфортно почуваюся у натовпі. Але на Майдані постійно перебував серед людей, не відчуваючи найменшого дискомфорту. Такого позитиву, щирості, ввічливості і відкритості один до одного ніколи не спостерігав. Пригадую, в центрі Києва, на Хрещатику, сидів дідусь і пригощав усіх яблуками. Такі моменти вселяють віру в те, що ми — народ.
— Як ви ставитеся до офіціозу відзначення річниці помаранчевих подій?
— Мені здається, що було б добре, якби цю подію український народ відзначив неофіційно: вийшовши на вулиці, при чому так, як виходив рік тому, — без примусу, з власноруч намальованими транспорантами. Сказати б, минулого року ми стали очевидцями масового вибуху народної творчості. Пригадую, «Тартаку» приносили тексти пісень і віршів. Було б добре, якби цього року народ знову проявив свою творчість. А щодо офіціозу, то якщо нас запросять і заплатять нормальний гонорар, то ми, звичайно, вийдемо на сцену Майдану. Бо минулого року ми виступали там із власної ініціативи. Адже, думаю, те, що зараз відбувається в політиці, схоже більше на трагікомедію, ніж на впровадження в життя обіцянок Майдану. То ж хай платять.
«ЧИМ БІЛЬШЕ МАНДРУЮ УКРАЇНОЮ, ТИМ БІЛЬШЕ РОЗУМІЮ, ЩО НЕ ЗНАЮ СВОЄЇ КРАЇНИ»
— Сашко, ваші підказки перших п’яти кроків людині, яка приходить на акцію «Не будь байдужим!».
— Перший і найважливіший крок — перейти на українську мову спілкування у посякденному житті. А далі — відстоювати свої права, зазначені в 10-й статті Конституції України, а саме: протестувати проти засилля іншомовної літератури в Україні, російськомовного українського телебачення, зокрема ганебного титрування української мовою фільмів російського виробництва, і загалом адаптації американських та європейських художніх стрічок російською. А також — проти того, що переважна більшість ЗМІ — російськомовні.
— А може, краще підтримувати українські видання гривнею?
— Протестувати — це значить і підтримувати гривнею. Гадаю, два перші кроки дуже важливі і їх вистачить нам на кілька десятиліть.
Можна говорити й про те, щоб обов’язково ходити на вибори. І робити свій вибір не тому, що цей політик — симпатичний, а інший — не дуже... А вибирати згідно з тим, чи відповідає програма політика чи політичної партії-блоку твоїм власним інтересам. Звичайно, ми маємо підтримувати розвиток рідної культури, зокрема історичної думки. Мені здається, що наша історія досі вповні не є українською за суттю. Вона створювалася або з погляду Росії, або з погляду Польщі чи інших впливових сусідів. Хочеться мати історію, написану на неупереджених дослідженнях українських науковців.
Власне, до тих найнеобхідніших кроків належить і вивчення історії свого народу. Наприклад, мені нещодавно порекомендували ознайомитися із книжкою «Полковник Петро Болбачан. Трагедія українського державника». Вона виявилася однією із тих найвагоміших, які прочитав. У ній є кілька листів самого Петра Болбачана й та політичного мислителя В’ячеслава Липинського, написані вже після розстрілу полковника. Цей епістолярій можна перенести у наше сучасне життя і він, на жаль, буде актуальним.
Знову ж таки, якщо в твоєму місті є історичний музей, треба його відвідати. Мені, наприклад, складно ходити в історичні музеї. Ще зовсім юним захоплювався українським козацтвом, овіяним міфами й легендами. Мабуть, козаки — герої кожного нормального хлопця. Я завжди мріяв побувати на Хортиці. А потрапивши туди, звісно, не міг не зайти в Музей українського козацтва. І що там побачив? Уявіть, п’ять із дев’яти панорам присвячені темі українсько-російських відносин: бояри приїхали в гості до козаків, будівництво Дніпрогесу, форсування Дніпра під час Великої Вітчизняної війни... Вони створювалися ще тоді, коли Україна була у складі Радянського Союзу. Я вийшов звідтіля не те, що незадоволеним, а обуреним! Відтоді бажання відвідувати будь-які історичні музеї відпало.
— Зрештою, ви самі сказали, що проводите акцію «Не будь байдужим!», тому що люди ще знаходяться в полоні пострадянських стереотипів у пізнанні історії, культури... Коли ми побували на Хортиці, було вражаюче відчуття величі й катастрофи.
— Я був на Хортиці цього літа вже після того, коли йшлося про те, щоб приділяти заповіднику велику увагу. І побачив перші зовнішні прояви тієї уваги: алейка, де через кожні кілька метрів стоїть камінь. На кожному — викарбувані цитати з Шевченка. Як на мене, алея зроблена без смаку, до того ж вона псує ландшафт. В іншому місці натрапив на будівництво козацького Діснейленду. Це все мені не сподобалася. Хортиця сама по собі дуже енергетичне місце (щоразу, буваючи у Запоріжжі, не можу туди не заїхати), тому і прояви людської творчості повинні йому відповідати.
— Подорожуючи Україною, які місця вас найбільше здивували?
— Я ще мало що бачив. Мене дивують люди, які планують подорожі за кордон. Я мандрівку Україною планую багато років: Гуляй Поле, Чигирин, Холодний Яр, Кам’яна Могила... Цього року викроїв собі час для міні-подорожі Карпатами: Космач, Косів, Ворохта, Коломия. Потім вирушив у малий похід Ворсклою. І був зачарований! Чим більше мандрую Україною, тим більше розумію, що не знаю своєї країни.
У Карпати їздив ще з однією метою — познайомитися із сотником УПА Мирославом Симчичем на псевдо Кривоніс. Принагідно познайомився й з іншими. Зараз для мене одним із найцікавіших періодів в історії України є діяльність Української Повстанської Армії. Я — з Луцька. Двоюрідна сестра мого дідуся була зв’язковою українських повстанців. Думаю, на Західній Україні чимало родин, історія яких так чи інакше була пов’язана з цим рухом опору.
Зараз Мирославу Симчичу понад 80 років. 32 (!) з них він провів у радянських тюрмах і таборах! Однак нині це ще доволі фізично сильна людина, не кажу вже про силу волі чи духу. Про таких говорять: «Нескорений!»
Я заходив і в приміщення Волинського братства вояків УПА, де познайомився й з іншими колишніми упівцями. Вони — жива історія.
Свого часу мене захопив фільм «Хоробре серце» з Мелом Гібсоном у головній ролі. Думаю, в українській історії є сюжети на кілька десятків таких фільмів!
— Якщо б вас запитали з погляду ідентифікації: «Ви хто?», щоб на це відповіли?
— Скажу: «Українець!», виходячи з того, навколо яких тем точиться наша розмова. Якщо на якомусь концерті перепитають: «Ви хто?», відповім: «Музикант гурту «Тартак»...
ФОРМАТ І «НЕФОРМАТ»
— Сашко, ви оголосили неформальну опіку українськими молодими виконавцями. З цією метою створена програма «Свіжа кров» на телеканалі М1. Крім цього, ви співпрацюєте з FM-радіо «Люкс». Як ви долаєте усталене твердження, що українська музика — неформат?
— Досвід фестивалю «Таврійські ігри» (маю на увазі вручення премій «Золота жар- птиця»), показує, що впродовж багатьох років одні і ті ж музиканти нагороджуються як найпопулярніші. Чому так відбувається? Тому що немає талантів? Ні! Не існує структур, які б займалися пошуком перспективних виконавців і їх «розкруткою». Наприклад, добре було б, щоб в Україні існувало бодай сто клубів, де гурти постійно могли грати наживо і роз’їзджати цією клубною мережею (не обов’язково єдиною). А поки для талановитої молоді є мінімальний шанс, приміром, опинитися серед переможців якогось фестивалю. Тому хтось же повинен турбуватися про те, щоб незнані артисти, які професійно творять класну музику, стали популярними і, власне, музикою заробляли собі на життя.
— І ви вирішили, що це будете ви?
— Я — один із тих небагатьох, кому пощастило свого часу. Перемігши на «Червоній руті’97», потрапив у структуру шоу-бізнесу, де зміг себе зарекомендувати ще як сценарист, ведучий, телеведучий. На радіо-, телеефіри, концерти із собою брав і «Тартака». Зрештою, у процесі становлення мені багато хто допомагав.
— Поіменно, будь ласка. Це ще одне заперечення стереотипу, бо прийнято вважати, що українці не допомагають один одному.
— Можна згадувати і згадувати. Це — Тарас Грималюк і увесь «Арт-Велес»; Микола Остапчук, Петро Качанов і Богдан Субоцький — агентство «Бревіс»; Стас Кушпітовський і «Zinteco»; Олег Репецький і «Комора»; Юрко Зелений і ФДР, «Таврійські ігри», Лілія Пустовіт і багато інших.
І, власне, коли я відчув, що сам здатен допомагати, почав це робити. Когось порекомендував організаторам концертів, комусь дав добру пораду, іншому допоміг знайти контакти зі студією чи з кліпмейкерами, а ще іншого — порекомендував або сам поставив у ефір.
У жовтні минулого року я запропонував М1 програму «Свіжа кров». Тоді, як, зрештою, і зараз, канал був на таких позиціях — принесіть якісний український відеокліп і він стоятиме в жорсткій ротації. На даний момент вийшло в ефір 16 програм, тобто 16 українських маловідомих, а то й для багатьох зовсім невідомих, виконавців мали змогу себе показати. Це групи, які здалися цікавими для нас і для потенційного слухача.
— Чия творчість вам подобається?
— Це гурт «Фактично самі», який грає своєрідну альтернативну музику; «Мотор’ролла» — вже достатньо популярна команда, але не настільки, як вона того варта; «Крихітка Цахес», «Перкалаба», «Димна суміш», «Гуцул Каліпсо», «Бажана». З нетерпінням чекаю альбому гурту «Sky», думаю, він стане запитаним.
Мені вигідно відстоювати інтереси українських молодих виконавців. Роблячи це, я тисну на інтереси закордонних: російських, американських, європейських і таким чином дещо відвойовую український ринок. Це значить, що мені як представнику української музичної культури, яка дедалі стає популярною в Україні, завжди знайдеться можливість заробити на життя, і завжди знайдеться певна кількість слухачів і глядачів, яким буде цікаво те, що роблю.
