Від «стратегії» конфліктності — до культури діалогу

Спочатку молоді інтелектуали з’їхалися в містечко Острог на Рівненщині, де сама древність наукової традиції та віддаленість від мирської суєти наводить на глибокі роздуми про історичну долю і майбуття рідного народу. Вирішили, що варто зустрічатися й надалі. Так студенти, аспіранти, молоді викладачі й науковці вищих шкіл України згуртувалися в «Острозький клуб» вільного інтелектуального спілкування молоді. Подальші диспути за участю студентів з Одеського, Донецького, Запорізького університетів, Острозької академії проходили в Одесі, Донецьку...

І от настала черга Харкова, де вирішено провести вже четвертий круглий стіл із далекосяжно сформульованою темою: «Українська нація: пошук алгоритмів конкурентоспроможності». Базою для бесіди став Молодіжний політологічний клуб, який діє в Харківському національному університеті імені Василя Каразіна та поєднав свої зусилля з «Острозьким клубом». Тон дискусії задали ректор університету Віль БАКІРОВ, головний редактор газети «День» Лариса ІВШИНА, доцент університетської кафедри політології Олексій КРИСЕНКО.

Лариса ІВШИНА:

— Наші стосунки з Харківським національним університетом надзвичайно динамічно розвиваються. Ще й місяця не минуло відтоді, як ми тут представляли свою бібліотеку.

Сьогоднішній день для мене особливо знаменний тим, що поєдналися, на мій погляд — гармонійно, два крила інтелектуального пошуку. З Одеси, Запоріжжя, Донецька, Острога приїхали всі ті, хто з самого початку підтримав ідею «Острозького клубу». Можу сказати коротко, як ця ідея виникла.

Я так само представляла нашу бібліотеку в Одесі, в науковій бібліотеці. І уявіть собі: прийшли на цю зустріч студенти, а один із них — який у подальшому і «зчинив усю ту колотнечу» — запитав мене про національну ідею. Я сказала: «Звичайно, якесь своє бачення можу запропонувати, проте, цікавіше, буде поїхати в Острог і там, в інтер’єрі відродженої Острозької академії, одного з найстаріших вищих навчальних закладів Європи XVI століття, поговорити про те, якою ми бачимо майбутню Україну».

Замість теоретизування про «об’єднавчі лінії» треба більше робити практичних кроків! Треба їхати з Одеси в Острог; з Острога, Одеси й Запоріжжя — до Харкова, тут зустрітися в чудовому університеті, відчути його дивовижну історію. Вона мене настільки надихнула, що після відвідання університетського музею я всім розповідаю: в Україні варто (за прикладом військових) окреслити навчальні округи і за університетами закріпити місіонерську роль. Але для цього — звичайно ж, надати їм автономії, дати їм самоврядність, більше фінансів для здійснення просвітницької місії.

Чесно кажучи, я більше не бачу в сьогоднішній ситуації, на кого ще можна покладати глобальні надії на виведення України до нового рівня конкурентоздатності.

Ольга РЕШЕТИЛОВА , студентка факультету політико- інформаційного менеджменту Національного університету «Острозька академія», координатор «Острозького клубу» вільного інтелектуального спілкування молоді:

— Тему свого виступу я попередньо оголосила так: «Університет як основа формування конкурентоспроможної нації». Гадаю, варто було би розповісти, яким ми бачимо подальше формування оцієї самої конкурентоспроможної нації. Саме в університетах найбільше зосереджений інтелектуальний потенціал, який у нас в Україні в даний час повною мірою чомусь не задіюється і не доходить до тих владних структур, до яких мав би дійти. Подолання цієї розбіжності є метою нашого клубу. Наскільки університетська молодь — майбутня еліта — могла би дійти до владних структур і донести свої ідеї, подолавши відчуження, яке нині маємо? Це теж може бути предметом дискусії.

А загалом — у чому ще полягає проблема нинішніх університетів? Вбачаю її і в тому, що університети Національні за статусом на сьогодні дуже часто не є національними за своєю суттю. Не говорю вже про таку проблему, як мова в університеті, — це можна досліджувати дуже довго. Говорю про виховання, яке провадиться в університеті. Передусім — університетська молодь не виховується на засадах патріотизму. Якщо в університеті розвинена наукова праця, то там занепадає навчально-виховний процес, як правило. І через те науковець не формується комплексно: він може розвиватися як дослідник і не бути націленим на користь суспільству.

Отже, «Острозький клуб» має на меті також комплексне виховання студентської молоді: щоб при цьому враховувалися як наукові підходи, так і наші національні цінності, які б об’єднували цілу Україну.

Іван КАПСАМУН, студент відділення політології Інституту соціальних наук Одеського національного університету імені Іллі Мечникова:

— Які чинники характеризують еліту? Щонайперше — її інтелектуальний рівень, по-друге — матеріальна забезпеченість і по-третє — соціальний статус, або формальне лідерство. Усі ці чинники історик-етнолог Лев Гумільов об’єднав одним словом: пасіонарність. Але відтоді як наша країна знову здобула незалежність, усебічного розвитку вона так і не зазнала. Проблему я вбачаю в тому, що немає конкурентоспроможної політичної еліти, і за останні півтора десятиліття вона так і не сформувалася. Звідси — численні труднощі в різних сферах розвитку країни: політичній, соціальній, економічній, культурній тощо. Наші політики так і не навчилися діяти стратегічно — діють лише з тактичних міркувань: задля того, аби тільки залишитися при владі.

Але якщо копнути глибше в нашу історію, то виявляться декілька чинників, які характеризують проблеми формування еліти в Україні. По-перше — наявність родючих земель, на яких українець може самотужки себе забезпечити, підживлює надмірний індивідуалізм та анархізм. По-друге — Україна розташована на перетині магістральних шляхів між географічними реґіонами. І по-третє — територія України перебувала під різними владарюваннями, через що еліта українська зазнавала асиміляційних впливів звідусіль. Усі ці історичні чинники відгукуються нам і тепер.

Які вбачаються шляхи виходу? Треба приділяти якнайбільше уваги освіті молоді, вкладати кошти в науку, щоб розвивалася наша інтелігенція, створити умови для її нормального життя та праці. Поряд із національною елітою в демократичній країні має бути і контреліта, яка, конкуруючи з першою, постійно тримала б її в тонусі. А втім, годилося би тимчасово уникати самого слова «еліта» в застосуванні до наших політиків: настільки вони дискредитували себе.

І насамкінець: еліта нації — це творча меншість, яка є ініціатором культурних новацій. Тож, конкурентоспроможність нації визначається конкурентністю сегментів національної еліти. Коли ми матимемо конкурентоспроможну у світі національну політичну еліту — тоді й матимемо конкурентоспроможну у світі націю. Не обов’язково національна еліта має бути національною за етнічним складом, але неодмінно мусить бути національною за духом.

Максим ЧЕРКАШИН , стажист управління забезпечення міжпарламентських зв’язків апарату Верховної Ради України:

— На сьогоднішній день, вважаю, освіта молоді поліпшується якісно, їй приділяється велика увага. Відкриваються нові вищі школи, принаймні в Західній Україні, тому що великі капітали надходять від заробітчан. Що ж до створення умов для праці й життя молоді, то пригадуються слова народного депутата Андрія Шевченка, голови парламентського комітету з питань свободи слова та інформації: якщо створювати молоді тепличні умови, то вона не буде розвиватися конкурентоспроможною.

Запитання до Івана: хто має здійснювати названі вами пункти?

Іван КАПСАМУН:

— Вважаю відповідь очевидною: молодь! Такі організації, як «Острозький клуб», і подібні. Що ж до тепличних умов — то в нашій країні цього можна не боятися.

Віль БАКІРОВ , ректор Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна:

—...Але... є тема, дуже гарно сформульована! Чи українська нація конкурентоспроможна? Мабуть, ні — зараз. І чи вона буде колись конкурентоспроможною, чи ніколи не буде? А якщо буде — то завдяки чому? Оце питання!

Катерина СІРІНЬОК, студентка факультету журналістики Запорізького національного університету:

— Маю запитання до науковців, поважних господарів цього навчального закладу, зокрема до пана ректора. Йшлося про те, що наша освіта українська дуже теоретична. На Заході вона більш зорієнтована на практику. І от ми активно входимо до Болонського процесу. Тож, який поступ зробить українська освіта, зокрема університетська освіта, щоб зробити конкурентоспроможнішою спочатку молодь, а потім і націю?

Віль БАКІРОВ:

— Я скажу несподівану і, може, крамольну річ: марно покладатися на те, що хтось нам цю освіту зробить. Є речі, які важко контролювати і змінювати цілеспрямовано. Є речі, які взагалі важко піддаються будь- якому впливові. І мріяти, що колись прийдуть такий розумний міністр, такий розумний прем’єр-міністр, і вони нам цю освіту зроблять, перероблять, що ми вмить станемо конкурентоспроможними на ґлобальних ринках праці, — це утопія.

Безумовно, від якості освіти залежить багато що. І все ж таки, я думаю, що не в якості освіти треба шукати коріння проблем...

От, я хочу запитати: що, поляки якісь інші, ніж ми? Чи угорці? Чи італійці? Чому є нації успішні та неуспішні? Поряд — Естонія і Псковська область Російської Федерації. Те ж саме повітря, однакові ґрунти. А життя абсолютно різне! Мабуть, існують відмінності в загальнокультурній ментальності. І в менш успішних націй ця ментальність, мабуть, у чомусь дефектна?

Іноді ми нарікаємо: була би краща еліта — було би краще жити. Я вам видам таємницю: еліта піклується тільки про себе. Я не пам’ятаю в історії часів, коли б еліта піклувалася про маси, про народ. Так було, є так і буде. Еліта — більш потужні, більш динамічні, а отже, й більш еґоїстичні індивіди.

Катерина СІРІНЬОК:

— А що ж Василь Каразін, який дав гроші на заснування цього університету? Він був елітою. Він турбувався не лише про себе, він турбувався про всіх нас — щоб ми тут сиділи сьогодні обговорювали важливі питання! Як ви це прокоментуєте? Можливо, він просто хотів, щоб його ім’я було у віках, але я не певна...

Віль БАКІРОВ:

— Сам по собі Каразін — це не еліта. Каразін — це яскрава, пасіонарна особистість. І, безумовно, в історії багато прикладів, коли окремі особистості щось робили для руху вперед.

Але еліта — це прошарок, це соціальна верства. І ось я, безумовно, знаю, що були й будуть індивідууми, які заслуговують на повагу, вдячний їм, — але повірте мені: я скептично ставлюся до якихось креативних, шляхетних інтенцій еліти як такої.

Я запитував видатного філософа Мирослав Поповича: що очікує Україну в XXI столітті? Довго він відповідав, і відповідь була дуже невизначеною... Чіткого прогнозу, чіткого оптимістичного сценарію майбутнього поки ніхто не бачить.

Лариса ІВШИНА:

— Вілю Савбановичу, а ви погоджуєтеся, що можна не бачити чіткого майбутнього, але треба мати чіткий план дій? Щоб це майбутнє створювати максимально наближеним до того, якими би ми хотіли його бачити.

Віль БАКІРОВ:

— Безумовно! Але в тім-то й річ, що і плану дій немає!

Лариса ІВШИНА:

— Ми щоразу здійснюємо свої практичні мікрокроки й кажемо: ми не можемо відповідати за цілу країну, ми не можемо відповідати за весь уряд, — але кожен із нас може відповідати за себе. І думати: де мені сьогодні бути — в пивному барі чи в інтелектуальному клубі? А в інтелектуальному клубі — для чого? Щоб обмінятися ідеями, зрозуміти: що наступного разу сказати, що наступного разу зробити і якнайточніше діяти.

Віль БАКІРОВ:

— Ларисо Олексіївно, я от згадав філософа Карла Поппера. Він застерігав від сподівання, ніби можна здійснити якийсь великий соціальний проект, перебудувати якусь країну, завдяки певним планам, стратегіям. Усі спроби переробити суспільство накраще завдяки цілеспрямованій стратегії — марна справа. А от маленькі кроки до кращого — це справді реально. Можливо, нам не варто закликати себе й інших до якогось гігантського проекту під назвою «Щаслива Україна», а просто кожному робити на своєму місці те, що він повинен робити.

Не дуже переконливо? Але щиро!

Олексій КРИСЕНКО:

— Вілю Савбановичу, а от ті громадяни, які зараз пішли на Майдан брати участь у «Народній самообороні», — може, для них оці маленькі кроки саме з того й починаються?

Лариса ІВШИНА:

— Є жорстке і м’яке реаґування — одне другому не заважає: хто натисне, хто допоможе порадою...

Олександр БОЙКО , аспірант соціологічного факультету Харківського національного університету імені Василя Каразіна:

— Так от, тут прозвучали декілька положень, які засадничо заважають нам аналізувати заявлену тему. Те, про що говорив Віль Савбанович, — «дефектна нація». Чи не здається вам, що це звучить якось остаточно діагностично?

Віль БАКІРОВ:

— Чи дефектна нація? А яка ще нація сотні тисяч дітей залишає без батьків?! Сиротинці переповнені! Діти живуть у тяжких умовах... Американці кожну дитину, навіть хвору, беруть і плекають. А в нас — на вулицю, на вулицю! У дитячий будинок!..

Олександр БОЙКО:

— Так то нація чи суспільство? От ми говоримо про нібито дефектність нації — а чи стосуються нації існуючі умови життя, економічний рівень, норми, цінності? Це все атрибути саме суспільства.

Ми говоримо нібито про націю і використовуємо терміни: «безуспішність», «конкурентоспроможність», «бідність», «еліта», «страти»... Панове, це все категорії соціологічного аналізу — і якраз аналізу суспільства! Тобто в даному разі ми говоримо про конкурентоспроможність суспільства, а не нації.

Лариса ІВШИНА:

— Краще не протиставляти це, а разом розмірковувати.

Олексій КРИСЕНКО:

— Олександре, щоб не перетворювати наш круглий стіл у теоретико-методологічний семінар, я просто скажу, що нація — це дуже складна, дуже широка категорія. Немає однозначних міркувань, що вважати нацією, народом, народністю, етносом... Існують десятки парадигм сучасної соціології, які по-різному дивляться на націю, на суспільство.

Знайдімо зараз те єдине, що ми розуміємо під нацією.

Микола САЗОНОВ , завідувач кафедри політології Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна:

— Звичайно ж, тут не йдеться про теоретичні розвідки, що таке нація. Є багато монографій: в Україні, в Харкові, і на кафедрі у нас є... Ми сьогодні говоримо про інше: про конкурентоспроможність, по суті, України, й зокрема — про конкурентоспроможність нації.

Певний час тому в цій же залі, коли було дуже жарко й невідомо, чим закінчаться президентські вибори, і так далі, — але на той час був Майдан, — і я виступав із цього місця та казав: на наших очах відбувається завершення формування української політичної нації. Адже Майдан — то було щось таке, чого ми в Україні досі не бачили, навіть на початку 90-х років.

Сплив час... І чи можемо ми сказати, що той, розпочатий Майданом процес завершення формування української політичної нації, зрушив куди- небудь бодай на крок чи два кроки вперед? Аж ніяк.

Михайло Бахарєв, головний редактор газети «Крымская правда», говорячи про мови, про необхідність другої державної мови — російської, заодно заперечував існування української нації, ставив під сумнів майбутнє Української держави та вимагав поставити заслін українізації. Це що — окреме висловлювання простої людини, яка живе у Криму і має проросійські настрої? Ні, це головний редактор газети...

А конкурентоспроможність України — вона, по суті, сьогодні може бути національною ідеєю. Можна було б цікаво обговорювати й це питання: чи може конкурентоспроможність розглядатися як національна ідея?

Катерина СІРІНЬОК:

— Саму тему, як на мене, сконструйовано з двох начал: гуманітарного та економічного. Гуманітарне — це нація. Економічне — це конкурентоспроможність. Як гуманітарій, вбачаю шляхи до конкурентоспроможності нації в деяких гуманітарних аспектах. Це — національний туризм, налагоджування зв’язків між усіма частинами України. Як журналіст, хочу сказати, що немає в нас жодного телепродукту, та й друкованого продукту, який би показував усі частини України всій Україні. Маємо телеґіди по інших країнах — і не знаємо, які є на нашій же території міста, села: куди поїхати, що побачити?..

Лариса ІВШИНА:

— Одне із завдань, для чого ми, власне, збираємося в «Острозькому клубі», — це відновити правила спілкування, які радикально відрізнялися б від того, як часом спілкується — даруйте — наше старше покоління, як спілкуються наші політики, що їх ми бачимо по телевізору.

Для мене ця ідея «Острозького клубу» дуже важлива. На тлі помпезних заходів, полум’яних промов та інколи навіть дуже цікавих лекцій це може видаватися крихітною справою. Але в цій крихітній справі є живе зерно. Уже вчетверте ці молоді люди приходять і слухають одне одного. І не всюди було таке піднесення, що всі з першого разу одне одного розуміли. Інколи доходило до дуже емоційних сутичок! А це ж люди одного віку, однієї країни, студенти університетів! І тому це неоцiненний, цікавий практичний досвід.

Максим ПОЛУНЄЄВ , голова Студентського наукового товариства Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна:

— Не про еліту мова, взагалі-то... Є окремі люди, які крок за кроком роблять свою справу. Кожен на своєму місці. Але! Найголовніша проблема в тому, що ці люди, які представляють різні реґіони України, не мають єдиного бачення. У нас у державі немає діалогу — є радше конфлікт. Ми мусимо відійти від ворожнечі всередині країни.

Ми не будемо конкурентоспроможними, якщо не зможемо розібратися із собою всередині України, всередині єдиної держави. Тільки-но ми зможемо забути конфліктну стратегію як таку — ми зуміємо вийти на новий етап. Бо в умовах конкурентного середовища, яке є у світі, більшість націй виступає як єдиний моноліт. Тому варто говорити не про одного лідера, не про верству еліти, а про все суспільство, яке розуміє культуру діалогу.