«Засвоєна історія — це становий хребет нації»

«Я намагаюся стежити за публікаціями під рубриками «Історія та «Я» й «Україна Incognita» у «Дні». Бо як професійний історик (історичними дослідженнями та викладанням у вищій школі займаюся вже 20 років) використовую їх у власній роботі. Високо оцінюю книжковий проект газети. Вважаю справою надзвичайної ваги — донести до широкої громадськості науковий образ нашої минувшини», — це відповідь проректора Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького Віталія Масненка на запитання нашої новорічної анкети. Таких поважних і відданих читачів газета має чимало повсюди. Від них надходять матеріали, відгуки, листи... Вони, зрештою, співтворці «Дня». Розуміючи, що ніщо так не зміцнює стосунки, як особисті відвідини, нещодавно ми побували у Черкаському університеті. Три роки тому головний редактор Лариса Івшина представляла там першу книжку проекту — «Україна Inсognita». Відтоді у цьому навчальному закладі відчувається постійний інтерес до нашого видання. А студенти філологічного факультету, зокрема, кафедр журналістики і видавничої справи та редагування щороку стажуються у нашій Школі журналістської майстерності, куди з’їжджаються також студенти з Острозької академії, Запорізького і Дніпропетровського університетів.

На презентації п’яти книжок із серії «Бібліотека газети «День»: «Україна Incognita», «Дві Русі», «Війни і мир», «День і вічність Джеймса Мейса» та «Апокрифи Клари Гудзик» зібралися студенти філологічного й історико-юридично-філософського факультетів, викладачі, редактори та журналісти місцевих газет. Ввважається, що такі зустрічі здебільшого відвідують гуманітарії, проте на нашу прийшли й «технарі» із Черкаського інституту пожежної безпеки. Презентацію розпочав ректор університету Володимир Поліщук. Вона пройшла у формі динамічного діалогу. Студенти, професори, журналісти ставили багато цікавих й актуальних запитань, тому відзначити п’ятитомником авторів трьох найкращих, як це зазвичай робимо, було б несправедливо. Як заохочувальні призи, дарувалися новинки книжкового проекту та електронна версія газети за 1996—1999 роки. Потім листи із запитаннями навіть надходили інтернетом нам навздогін. «Протягом зустрічі у мене виникало ряд запитань, та черга до мого останнього ряду не дійшла», — написав викладач кафедри історії України Назар Лавріненко. Звичайно, це знайде свій відгук на шпальтах газети, як і матеріал про Максима Залізняка, надісланий Назаром Петровичем. Зокрема, і таким чином у «Дня» з’являються нові читачі та автори.

Пропонуємо найцікавіші виступи, відзначені призами запитання та відповіді на них, а також враження.

Лариса ІВШИНА, головний редактор «Дня»:

— Наша бібліотека заснована у 2002 році. Зараз вона налічує п’ять книжок. Перша — «Україна Incognita» — спроба позаказати не архівну історію, а таку, яка потрібна сучасним людям. Ці люди, потрапляючи в компанію з іншими європейцями, відчувають, якого вони походження, і знають своїх героїв. До речі, розпочинається книжка статтею «Кожен українець повинен хоч раз побувати в Чигирині». Ось чому Черкащина займає особливе місце в моєму серці. Де тільки буваю, щоразу популяризую цей край. Наступна — «Дві Русі» — про дуже непрості та драматичні, не позбавлені гостороти й донині українсько-російські відносини: від ХI—XII століть, часів Київської Русі й Московського царства і аж до кінця ХХ ст. У нашій великій країні повсюди різне розуміння гостроти історичних проблем. Сказати б, на Сході чи в Центрі болюче реагують на непорозуміння з росіянами, а на Заході, особливо на Волині, так сприймають історичні відносини з поляками. Третя книжка — «Війни і мир» — саме про наші взаємини з Польщею. Четверта — «День і вічність Джеймса Мейса» — збірка матеріалів американського вченого і спогадів про нього. Джеймс Мейс — дослідник українського Голодомору. Наприкінці 80-х років він разом із Робертом Конквестом, автором відомої праці «Жнива скорботи», доповідали Конгресу США про те, що голод в Україні був спланованим актом геноциду. Окрім його численних наукових досліджень, унікальним є кількатомне видання «Oral History/Усна історія» (Вашингтон, 1990 р.) — свідчення тих, хто пережив цю трагедію. Між іншим, книжку досі не перекладено українською мовою і не перевидано у нас. На початку 90 хДжеймс переїхав жити до Києва. А з 1997 по 2004 рік працював консультантом англомовної версії газети «День». Треба сказати, що, продовжуючи досліджувати цю тему в Україні, він не отримував відчутної підтримки від держави. Ще й досі навколо цього питання точиться політична боротьба. Звичайно, минулорічне вшанування пам’яті жертв Голодомору і політичних репресій пройшло на якісно іншому рівні, ніж попередні. Але ми в газеті про проблеми нашого постгеноцидного суспільства, як діагностував Мейс, писали давно. Однак книжка «День і вічність...» по-своєму оптимістична. Коли ми працювали над нею, то свідомо не хотіли, щоб вона була своєрідним розчухуванням ран, натомість — дієвою пам’ятю і застереженням. Адже на початку і в середині ХХ століття в Європі, як і в Америці, стільки говорилося про демократію, а десять мільйонів жертв Голодоморів в Україні не були помічені ніким!.. Це жорстокий висновок, що справа виживання кожного народу — передусім його особиста справа! «Апокрифи Клари Гудзик» завершують наш «п’ятикнижник». Клара Пилипівна знається на мистецтві, володіє кількома західноєвропейськими та слов’янськими мовами... Її читають в «Дні» такі видатні вчені, як Іван Дзюба, Микола Жулинський, Станіслав Кульчицький, Мирослав Попович, які говорять про неї як явище. Бо ніхто з вітчизняних журналістів так глибоко, зі знанням теми, не пише про проблеми церковного життя. Невипадково вона була удостоєна особистої аудієнції Папи Івана Павла II. Вважаю, що Клара Гудзик — справжня зірка української журналістики. На жаль, у нас часто уявлення про зірок далекі від еталона. Зараз всеосяжна «попса» добряче псує людям смак. Продертися через усю цю мішуру до справжніх цінностей і до якісної журналістики можна саме за допомогою таких книжок, як «Апокрифи».

Ми повинні знати свою історію, бо це — становий хребет нації та основа її претензій на місце у світі. Ті, що не мають ідентичності, позбавлені перспективи і можуть бути хіба що ринком робочої сили. Життя — конкурентне. Ми повинні про це пам’ятати, якщо хочемо вписатися в інший глобальний порядок.

Володимир ПОЛІЩУК, ректор Черкаського університету:

— Не так давно Президент Віктор Ющенко висунув ідею створення Інституту національної пам’яті. Зараз на Черкащині виходить друком черверта із п’яти книжок реабілітованої історії, де представлена інформація про майже половину жертв політичних репресій краю (за даними обласної СБУ, — про 19 із 36 тисяч осіб). Також є напрацювання і на тему Голодомору, зокрема, в нашому університеті. Ми надумали відкрити регіональне відділення — Інститут національної пам’яті у Черкасах. А вже тоді будемо координувати дії з Києвом. Хоча гадали, що, може, така співпраця розвиватиметься за іншим напрямом — від столиці до регіонів? Можливо, ви, Ларисо Олексіївно, володієте повнішою інформацією щодо реалізації цієї президентської ідеї?

Л.І. : — Напрям від регіонів до столиці, судячи з усього, буде більш життєздатним.

Хоч як це прикро, ще у 1994 році Мейс, виступаючи на зборах Спілки письменників України, наголошував на тому, що нам обов’язково потрібен Інститут геноциду. Тоді ідея отримала велику словесну підтримку, але так і не була реалізована. У книжці «День і вічність...» вперше опубліковано лист Олеся Гончара до Джеймса Мейса, в якому письменник сподівається, що новостворений інститут буде інституцією великої історичної правди.

Я спостерігаю вже не один рік, що ідеї висловлюються. І не можу зрозуміти причину, чому у нас так погано з практичними кроками. Якщо все залишається на рівні слів, то закрадаються великі сумніви, що ті слова щирі. До речі, у нас ще не написано багатотомну історію свідчень жертв політичних репресій. А знання мають бути доступними. Бо якщо молодим людям їх ніхто не подасть, то надалі вони будуть тільки вузькою справою науки.

Інститут національної пам’яті потрібен не тільки тому, що він є у наших сусідів. Зокрема, у поляків такі проекти мають державну підтримку. А в Росії разом зі всіма атрибутами новітньої наддержави дуже активно обговорюють пріоритети політики в сфері історичної науки. Філософ Сергій Кримський, один із найсвітліших умів сучасності, зауважив, що зараз насправді мова йде не про конкуренцію лише за ресурси, а найперше ведеться жорстка боротьба за місце в історії. Що тут можна додати? Карта світу має приклади багатьох нереалізованих проектів. Достатньо поглянути на африканський континент: скільки було претензій і як вони провалилися. Одні країни поряд постали, а інші — ні. І це має безпосереднє відношення і до національної пам’яті й до Інституту національної пам’яті.

Назар ВІВЧАРИК, студент 3-го курсу філологічного факультету:

— У передмові до книжки «Дві Русі» ви написали, що «історія сьогодні потрібна українцям не менше, а може, більше, ніж поточна політика». Це був 2003 рік. З часу видання книжки сталося чимало подій в українсько-російських відносинах. Зараз ви теж так вважаєте?

Л. І. : — Моя знайома — журналістка за фахом, яка працювала ще в газеті «Час» В’ячеслава Чорновола, а згодом поїхала за кордон і тепер сюди навідується, одного разу, після ознайомлення із книжкою «Дві Русі», запитала, чи я сама інколи читаю те, що пишу? Вона мала на увазі, яким життям живуть потім висловлені свого часу думки. У згаданій вже передмові десь за рік до помаранчевого Майдану я зазначала: Україна може допомогти Росії тим, що твердо вирішить бути європейською державою. Переконана, що всі події, які потім розгорталися, показували, що ми справді маємо багато в чому різні уявлення про цінності. І газовий конфлікт, що стався, звичайно, не без вини українців, говорить про спробу повернутися до того, як це вирішувалося в історичному минулому. На мою думку, не кожен відповів собі на запитання: чому в нас, близьких сусідів, часом таке жорстоке несприйняття одне одного? А тому, що у нашій країні ще не відбулося засвоєння азів історичної пам’яті! Якось у «Дні» була публікація про те, чому Володимир Винниченко більш затребуваний, ніж Симон Петлюра, що викликала бурхливу реакцію. Це запитання можна поставити підготовленій аудиторії. А якщо вийти на вулиці Черкас і поставити його десятку перехожих, з’ясується, що воно, хоча й архіважливе, проте мало кого обходить. А й насправді, за що багато хто так люто ненавидів Петлюру? І чому для багатьох росіян він і досі в ряду з Мазепою та іншими українцями є персонажами для проклять, образ і ярликів?

Ігор ВОЛОШИН, студент 5-го курсу історико-юридично-філософського факультету, головний редактор «Серйозної студентської газети»:

— Чи контактуєте з іншими газетами? Ви видали книжки про українсько-російські та українсько-польські відносини. Про відносини України з якою країною буде наступна?

Л. І. : — У нас взаємини з іншими газетами, на жаль, не такі, як того б хотілося. Усі ми можемо входити до різних політичних таборів, мати різні форми власності, але обов’язково повинні належати до однієї спільноти — українського прошарку мислячих людей, які створюють нові смисли, зокрема історичні, де вже все-таки набутий певний досвід. Я скажу, що домогтися від колег рядка про те, що вийшла нова книжка, видається чимсь неймовірним. Це ота неготовність визнати, що хтось щось робить. Вона якраз показує «неметені кутки» нашої хати, в яких ніби незручно признаватися, але, втім, вони є. Книжка «День і вічність Джеймса Мейса» англійською мовою була передана до більшості іноземних посольств в Україні. І майже звідусіль відповіли вдячним листом... На презентації наших новинок «День і вічність...» та «Апокрифи Клари Гудзик» на Форумі видавців у Львові письменниця Марія Матіос запитала, чи скоро у нас з’являться конкуренти, які б також взялися за створення бібліотек. Очевидно, добре було б, якби вони постали у свій час. Але тепер про конкурентів не йдеться, а в гіршому разі — про плагіаторів, в ліпшому — про послідовників, які, я б дуже хотіла, щоб були. Адже ми не можемо все охопити. А такий виклад історії дуже необхідний саме тепер, особливо для вчителів районних містечок і сіл. Вони спілкуються з дітьми, які формують свій світогляд.

Щодо іншого запитання, то в мене був намір зробити книжку про непрості відносини України з Туреччиною. На жаль, є дуже мало спеціалістів, які б могли цікаво і сучасно висвітлити цю проблему. У наших попередніх книжках брали участь кращі у своїй сфері фахівці. Тому поки що цей проект залишається нереалізованим. Можливо, за деякий час ми знову повернемося до нього. Цікаво згадати, що саме тут, на Черкащині, колись союз з Туреччиною дуже серйозно розглядався людьми, близькими до Богдана Хмельницького. Історією зафіксована ця «цивілізаційна суперечка» Максима Кривоноса й Івана Богуна. Кривоніс говорив про союз з єдинокровними братами, що й, зрештою, сталося. Натомість Богун наполягав на союзі з Туреччиною, «бо там народ здавна до війська прихильний». Це перегукується з тим, що зробив для Туреччини Ататюрк, коли з фундаменталістської країна все- таки постала відносно світська держава. Однієї такої думки достатньо, щоб замислитися над тим, що насправді важливіше — близькість по крові чи цивілізаційна близькість?

Василь МОЙСІЄНКО, декан історико-юридично-філософського факультету:

— На вашу думку, чому часто в книжках деперсоналізують історію? Виходить, ми знову повертаємося до колишньої проблеми, що народ творить історію. Знову — народ, натовп і, врешті-решт, Майдан.

Л. І. : — Я вже говорила в Острозькій академії про те, що нація не може розвиватися від бунтів до бунтів, навіть якщо вони називаються Майданом. Я з великою повагою ставлюся до цього виявлення волі та гідності. Ми з самого початку намагалися проаналізувати в газеті, що це було? Революція, як багато хто говорив й досі так вважає? Чи, може, щось інше, що потребує визначення? Мені ж здалося, що — гейзер, який пробив із глибин. Наш народ завжди хотів волі й у різні століття її по-різному відчував. Той «гейзер» піднявся високо і знову через деякий час пішов в пісок і там розчинився. Тоді мої думки виглядали дуже крамольно, мовляв, «вже постало громадянське суспільство і нові політики»... Через кілька місяців усі побачили: де вони? Наскільки глибоко в’їлися старі проблеми. Недавно прозвучала цікава думка, що Майдан — це справді багато в чому нове суспільство, але не нові політики. Перед президентськими виборами я написала, що в 1999 році був лідер, а не було народу. А в 2004 му —був народ, а не було лідера. Отож Україні ще належить усвідомити велику різницю між ватажками селянських повстань і державними діячами. Невипадково великий поет писав: «Від Богдана до Івана не було гетьмана». Очевидно, він мав на увазі інший стандарт щодо тогочасних «польових командирів». В українській історії були видатні, недослідженні й навіть незручні сьогодні особистості. У нашому книжковому проекті ми говоримо про них. І зараз є видатні українці. Запит на інтелект має бути сформований всіма силами. Це аксіома.

Ніна ЗРАЖЕВСЬКА, доцент кафедри видавничої справи та редагування:

— Вже три роки як наші студенти їздять у «День» на практику. Ваші думки з приводу їхньої підготовки, пропозиції та побажання. І наступне запитання — зміни, що відбулися в державі, позначилися на журналістиці?

Л. І. : — Я хочу сказати, що у вас дуже хороші студенти, принаймні ті, які приїжджають у «День». Вони — активні: не лінуються знятися з місця, сісти у мікроавтобус і приїхати до Києва, де на них чекає непроста робота в редакції. Це — нові знайомства, нова інформація, яку треба швидко засвоїти і опрацювати. Я вважаю, що з року в рік їхні спроби в журналстиці стають все впевненішими. Таке прагнення пізнавати і вдосконалюватися треба у собі культивувати.

А що стосується концептуального питання про сучасну журналістику, то скажу так: при відчутно більшій свободі одразу в той же час розгорнулася криза журналістики. Ці дві речі існують одномоментно. Криза журналістики полягає у відсутності шкіл. Зокрема, її вияв в тому, що про дріб’язкове говориться дуже багато, а про важливе для країни та її громадян — мало. Я вже кілька разів зауважувала, що люди пішли з Майдану і розчинилися на телебаченні. Згадайте цю жінку з Черкащини, яка розповідала, що порізала усіх гусей і качок, сусіди її спорядили і вона приїхала бусиком до Києва. Тоді всі канали показали сюжет про неї. Тепер показують тільки бабу Параску... Але я маю на увазі, сказати б, глибинні інтереси малого бізнесу, інформацію про те, як повелися нові керівники на місцях, які часом виявилися ще гіршими за старих тощо. А виходить, що ця частина журналістів, яка звикла співати хвалебні оди, легко включилася у свою роботу, інші паплюжать тих, кого недавно прославляли, а решта намагається активно вдавати великий плюралізм. Але табуйовані теми і фігури як були, так і залишилися. Якщо за часів «темників» багато хто боявся — то було хоч якесь виправдання. Але якщо нині це робиться просто так, тоді це ще драматичніше.

Сергій ШАМАРА, аспірант кафедри історії України:

— Я часто їжджу по регіонах і спостерігаю, що в деяких відчувається криза ідентичності. Там є не тільки люди-русофіли, а й такі, що досі залишаються радянськими, серед яких, на диво, багато й молодих. Очевидно, все це веде до сепаратистських тенденцій. Як ви ставитеся до цього?

Л. І. : — До сепаратистських тенденцій веде перш за все поразка національного проекту.

Люди не хочуть себе ідентифікувати з неуспішними! Таких стійких, які в горі, біді, приниженні й ганьбі називають себе українцями — тільки певна частина. У передмові до «України Incognita» я згадувала розповідь своєї мами. Вона розказувала, що у нашому селищі на Волині було багато тих, які за поляків — перші католики, а за радянської влади — перші комуністи. І така тенденція в суспільстві є завжди. Отож глибина проблеми полягає в тому, що українці досі не змогли розімкнути ряди, сказати б, посередніх і випустити на арену першорядних політиків, які можуть забезпечити високу якість втілення української справи. А це першочергове завдання! Серед важливих завдань також має бути державна гуманітарна та інформаційна програми. Ми давно почали програвати інформаційний простір. Проблема сепаратизму, вважаю, із цим пов’язана. Коли я була в університеті Донецька, бачила, що багато молодих людей хотіли б бути іншими, мати інші запити, але в них не завжди є можливості. Вони ставили запитання, які, як мені видається, при елементарній інформаційній політиці в державі можна просто забезпечити. Я рада, що торік з’явилися історичні проекти на кількох телеканалах. Здавалося б, п’ятнадцять років країні, а щойно тепер говорять про Миколу Садовського, Марію Заньковецьку...

Оксана ПОЗИНЕНКО, студентка 4-го курсу філологічного факультету:

— Я вже двічі (на 2-му і 3-му курсах) була на практиці у «Дні». Мабуть, назвати наше навчання практикою —надто буденно. Це, очевидно, стажування у так званій Школі журналістської майстерності, що діє при газеті. Провчитися в ній — рівнозначно отриманню сертифікату якості, до якого додається документ з переліком прослуханих предметів на зразок: оригінальне мислення, композиційне бачення, швидке опрацювання інформації... Гадаю, потім ті набутки стануть відправною точкою на початку моєї професійної кар’єри.

Назар ВІВЧАРИК, студент 3-го курсу філологічного факультету:

— У будні я намагаюся стати раніше, щоб піти на центральну пошту міста і там купити «День». Бо в кіосках мого мікрорайону його не завжди застанеш. Цю газету читаємо усією родиною. Й не тільки читаємо — мій батько (Олександр Вівчарик. — Ред. ) її постійний автор. Перші три книжки серії також є у нашій великій сімейній бібліотеці.

Якось з місцевими журналістами розмірковували над тим, яка з українських газет заслуговує на статус загальнонаціональної? Як і я, більшість назвали «День» за її аналітичність, об’єктивність, виваженість... А для мене це ще й газета, в якій народжуються неймовірно цікаві думки!

Ігор ЧИКАЛЕНКО, редактор газети «Місто»:

— Книжки цієї серії не просто відкривають історію, а й формують суспільну свідомість. У нас довгий час культивувалося, що нові покоління ростуть без спадщини і мудрість життєвого досвіду вони здобувають заново. А має бути так — із кожного покоління відбирається все краще, переноситься в інше і примножується. Це цивілізаційний процес існування народу. Вважаю, що черкаським журналістам треба брати приклад з колег «Дня» й писати про відомих діячів краю. Це не лише Богдан Хмельницький, Іван Байда-Вишневецький, Тарас Шевченко. Тут жили і видатний український богатир-борець Іван Піддубний, і відомий військовий діяч генерал Іван Черняхівський та інші. І, дивись, назбирається матеріалів на книжку «Черкащина Incognita».

Віталій МАСНЕНКО, проректор Черкаського університету:

— Ця зустріч була як інформаційною, так і прагматичною. Я читаю цикл лекцій «Формування української нації» студентам другого і третього курсів, а також «Українська історична наука в контексті світової» — для магістрів. Можу сказати, що й ті й інші користуються книжками із серії «Бібліотека газети «День» у підготовці до семінарів, для написання рефератів, курсових і магістерських робіт. Видаючи книжковий проект, газета робить важливу справу — адаптує академічну історію для більш широкого кола читачів.