Форум видавців: післяслово

Грандіозною подією минулого тижня, а можна сказати, й навіть цілого року, став львівський Форум видавців. Тільки у цей час можна побачити братів Капранових у магазині, а Івана Драча переходячи вулицю; почати ранок із зустрічі з Левком Лук’яненком, а замість вечері послухати прекрасну дискусію з модератором Олею Гнатюк. Так само тільки у цей час, блукаючи львівськими вузенькими вулицями, на запитання, як пройти на вулицю Коперника, можна отримати відповідь: «А ви на Форум? То ходімо разом, я теж туди прямую». Одним словом, ніби потрапляєш у якусь паралельну реальність, на львівську алею Діагон за Джоан Роулінг, лише замість майстрів чарівної палички тут панують майстри слова.

Можна багато говорити, наскільки це масштабне дійство. Проте найбільше мене вразило навіть не це. Я була зачарована тим, як наша країна розширює свої горизонти. Особливою показовою для мене стала дискусія «Загрози глобалізму й націоналізму», на якій зібралися представники ПЕН-клубів з України, Білорусі, Литви, Польщі та Сербії. Я думала, що український представник Тарас Возняк говоритиме про те, чим глобалізм загрожує українській ідентичності, але ні. Він зосередив свою увагу на тому, що глобалізм – це є частково накидання європейським світом своїх правил гри, на ренесансі частковостей, що існує в Європі. Тарас Возняк спонукав подумати, чи є той план, який пропонує Європа, найкращим? І для мене важлива навіть не так відповідь на це питання, як саме запитання. Воно свідчить про критичне ставлення (критичне у хорошому розумінні, тобто розсудливе, розважливе) до Європи.

Чому для мене це так важливо? Найперше, тому що Україна вже була в ситуації, коли їй відкрилися двері в Європу. Це було ще після приєднання до Королівства Польського (згодом Речі Посполитої). Тоді українці мали змогу поїхати на навчання в Європу, перекладати літературу та ін. Проте історики відмічають, що часто цей процес був калькуванням без детального розбору, що є важливим, а що ні. Просто якась реалія (книга, метод) була європейською, користувалася там популярністю, а тому автоматично ставала гідною для запозичення.

Наведу ще один приклад. Нещодавно слухала сюжет на ВВС радіо про успішність данських фірм. Журналіст розмірковував на тему, чи варто запозичувати данську модель, якщо так, то як. У результаті мали такий висновок, що важливим є навіть не сама модель функціонування бізнесу, а контекст. Наприклад, той факт, що Данія – це країна з однорідним складом населення, більшість – данці, що там величезна довіра одне до одного та багато інших факторів. І маю додати, що журналіст ВВС мав серйозні сумніви, чи варто запозичувати цю модель.

Очевидно, що ці ситуації мають різне коріння. Українці хотіли наздогнати європейський культурний простір, нам це було необхідно, в той час як британці мають час подумати, обрати щось краще. Проте та критичність, згадана вище, має бути, як на мене, завжди.

Особливо це стосується сучасності. Справді, кращу модель, ніж європейська, Україні важко буде знайти, та й, очевидно, немає необхідності шукати. Ми частина європейського простору, так склалося історично. Проте, на мою думку, перш ніж позичати щось, потрібно говорити не тільки про запозичення, а про контекст. Якщо у Європі щось гарно працює, то це може бути зумовлено багаторічною традицією або іншим менталітетом. Тому будь-яке запозичення слід модифікувати, пристосовувати до наших реалій. До речі, цікава аналогія з тим, як мова адаптує нові слова. Яскравим прикладом є незмінне в англійській мові слово Facebook, яке у нас не тільки записується українськими літерами, а й потихеньку підлаштовується до української мовної парадигми – починає відмінюватися: користуюся фейсбуком, бути у фейсбуку (інколи адаптується ще більше, кажуть «у фейсбуці»).

Крім того, калькуючи щось, навіть європейське, отримуєш дублікат, який завжди гірший за оригінал. А це також часто веде до нового відставання, бо поки запозичуєш одне, за кордоном з’являється інше. Натомість, щоб вирватися у лідери, слід творити інновації самим. Так, щоб винайти щось, потрібне засвоєння іноземного досвіду, але крім того, слід мати критичне мислення і креативність (недарма остання стала такою цінною на Заході).

Отож, було дуже приємно, що у ХХІ ст., коли знов для України відкрилися європейські простори, наша еліта, зокрема Тарас Возняк, намагається спонукати українське суспільство мислити, вдосконалювати, ставити інші, вищі стандарти, цілі.

І тут можна, до речі, побачити, наскільки актуальним є те, що робить, в тому числі й газета «День». Наприклад, книга «Сестра моя, Софія…» для мене особисто виконує кілька функцій. По-перше, це ефективні ліки проти провінціалізму, а й отже і спричиненого ним комплексу меншовартості. Книга, що спонукає дивитися ширше, бачити альтернативу, робити самостійні висновки. Колоніалізм – спадщина багатьох країн, але згадаймо, що і Сполучені Штати Америки теж колись були колонією Британії. Звичайно, історичний дискурс різний, але тут теж має місце колоніалізм. Болгарія – значно ближчий приклад, однак вона спромоглася стати членом НАТО, ЄС і, як влучно зазначив Ігор Сюндюков, причина цього може полягати і в тому, що народ обрав президентом інтелігента, який знав, що є важливим для країни. Передумови такого вибору слід шукати в історії, тому книга «Сестра моя, Софія…» може стати у цьому контексті ще й цікавим інтелектуальним детективом.

Ще одна мета книги – повернення інтересу до сучасної Болгарії. Вивчаючи сьогодення цієї країни, ми можемо побачити, як європейські ідеї втілюються у їхньому контексті, які виникають труднощі, як болгари дають їм лад. Це, по суті, виклик європейським ідеям на теренах посткомуністичного простору. Таким чином, це неймовірно важливий досвід для нас. Аналіз цих подій може покращити в українців навички самостійного критичного мислення, а це необхідний компонент для розбудови держави. Одним словом, ця книга ще один must-read для кожного українця, який хоче кращої України.

Завершити я хотіла б ідеєю, яка нещодавно спала мені на думку. Я довго думала, чому символом Форуму видавців став равлик. А потім я зрозуміла, що равлик – це прекрасний символ держави. Його панцир – культура, а сам равлик – політична державність. Як тільки остання під загрозою, вона як равлик втікає до панциру-культури, тоді плекається мова, національні традиції. Так, певним чином, культура консервується, бо не рухається, однак головним є те, що вона зберігається. Мені дуже хотілося б, щоб наш український равлик нарешті виліз на дерево (інтектуальних вершин або хоча б на дерево проектів газети «День»), оцінив ситуацію, дочекався слушного вітру, сів на правильний листочок і долетів до поставленої мети. Нехай всі решта равликів поспішають вперед, а наш витратить час, щоб подумати, куди йому йти, а потім пролетить над головами решти равликів на своєму листочку, і одним із перших досягне того, що прагне. Хай як смішно це виглядає метафорично, але ми живемо у світі інформаційних технологій, коли креативність може перетворити равлика на «азійського тигра», або, якщо адаптувати і це поняття, на східноєвропейського лелеку, вільну, мирну пташку, яка приносить щастя туди, де зів’є своє гніздо. У даному випадку цим щасливчиком має стати Європа.