Ми самі обмежуємо себе в можливостях. Частина ІІ

За буденними справами і подорожами я і не помітила, як швидко пролетів час, і тільки  зараз усвідомила, що треба продовжувати уже розпочату історію.

Хоча пройшов майже місяць, відколи вперше переступила поріг редакції «Дня», я ніколи не забуду першого знайомства з нашим куратором Ольгою Харченко, яка потім виявилася ще й керівником мого відділу. Пам’ятаю, я тоді дуже здивувалася, коли після привітання пані Ольга одразу назвала моє ім’я.

А потім я познайомилася з цією «чудовою вісімнадцяткою» і вже з наступного дня розпочалися цікаві та важкі робочі будні. Зараз хотіла б розповісти вам про найприємніші моменти під час роботи в Літній школі журналістики. Але щоб не здаватися надто банальною, розкажу спочатку про деякі свої помилки. Так що, майбутні літньошколярі, читайте уважно.

Ніщо не вдається легко з першого разу. Навіть якщо ти вже потрапив у редакцію авторитетного щоденного українського видання, навіть якщо ти сидиш за одним столом з послами іноземних держав, це ще не означає, що ти – професійний журналіст. Для мене це означало – це є і той шанс повчитися. І так склалося, що я вчилася на власних помилках.

Пам’ятаю, моїм першим завданням  було написати про проект pra.in.ua, за допомогою якого українці можуть створювати власне генеалогічне дерево та досліджувати свій родовід. Я зробила все за стандартним набором: дослідила сайт pra.in.ua, почитала інформацію про проект з інших джерел, підготувала запитання його керівнику. Однак довго не могла зв’язатися з самим організатором, тому цю місію взяв на себе керівник мого відділу. Яке ж було моє полегшення, коли у кінці робочого дня пані Ольга сказала, що їй все-таки вдалося знайти контакти цієї людини і до кінця дня я повинна відправити на її електронку запитання.  «Гаразд, приїду в гуртожиток, поїм, і відправлю питання», - подумала тоді я. З редакції вийшла близько 19:00. Пам’ятаю, вже вийшла з метро, була страшенно голодна і збиралася якраз зайти в супермаркет, але вирішила подивитися, яка ж година. Аж тут раптом бачу – пропущені дзвінки від пані Ольги. Ні, я ж забула вимкнути беззвучний режим

(ЛАЙФХАК 1: ВМИКАЙТЕ І ВИМИКАЙТЕ БЕЗЗВУЧНИЙ РЕЖИМ ВЧАСНО).

Перетелефонувала…. Наша розмова тривала до хвилини. І за цей час я зрозуміла, що в ніякий супермаркет я вже не піду. Пані Ольга сказала, що якщо я компетентний журналіст, то повинна була б вже вислати запитання, бо є така річ, як  ділове спілкування… Таким чином, я зі швидкістю світла набирала питання до організатора проекту і при цьому вечеряла печивом. Все-таки, дякувати Богу, я відправила питання до 21:00.

 (Тож, ЛАЙФХАК 2: ЗАВЖДИ НЕ ТІЛЬКИ ПАМ’ЯТАЙТЕ ПРО ДІЛОВУ ЛЕКСИКУ, А Й ВРАХОВУЙТЕ, СКІЛЬКИ ЧАСУ ВИ МАЄТЕ ВИТРАТИТИ НА ТУ ЧИ ІНШУ СПРАВУ).

Однак на цьому труднощі у роботі над цим матеріалом, не закінчилися. Як тільки я отримала свої відповіді, вирішила ще поцікавитися думкою волонтера та користувача проекту. Усі зібрані коментарі я оформила, як мені тоді здавалося, у колективне інтерв’ю. Однак, як згодом пояснив мені керівник, насправді це не було колективне інтерв’ю, а лише сухі коментарі. Що ж, довелося перероблювати. І так, лише з другої спроби, мені вдалося зробити матеріал (якщо вам цікаво почитати що вийшло, ось посилання).

Тепер трішки настанов про підготовку до репортажу. Ми мали можливість не тільки виконувати редакційні завдання, а й самостійно шукати теми. Ось чому я вирішила зробити репортаж про пікнік для безхатьків. Я прочитала про подію в інтернеті, підготувала запитання, витратила годину, щоб дістатися до місця події. Згідно з першоджерелом – прийшла вчасно. Але через півгодини блукання парком «Перемога» (до слова, який відвідала вперше) дійшла висновку, що мене дезінформували. Перші думки: «Можливо, це новина за минулий рік? Або, можливо, подія вже закінчилися?..» Пригадую, тоді я вже почала думати, що перший матеріал, який я захотіла зробити з власної ініціативи, пропав. Але на щастя є Facebook – кілька хвилин, і я зв’язалася зі співорганізатором заходу. Виявляється, мене все-таки дезінформовано, але матеріал не пропав. Співорганізатор Ольга (яка, між іншим, теж колись працювала у «Дні») повідомила, що подія відбудеться на годину пізніше, ніж зазначено у моєму першоджерелі.

ЛАЙФХАК 3: ЗАВЖДИ ПЕРЕВІРЯЙТЕ ІНФОРМАЦІЮ З ДЕКІЛЬКОХ ДЖЕРЕЛ. 

І ЛАЙФХАК 4: НАВІТЬ КОЛИ ВАМ ЗДАЄТЬСЯ, ЩО ВСЕ ВТРАЧЕНО, ШУКАЙТЕ ВИХІД ІЗ СИТУАЦІЇ.

Так, я не тільки відвідала цей пікнік, а й стала волонтером на ньому. Що з цього вийшло, можете прочитати за посиланням.

А тепер трішки про фотографію. Якщо ви думали, що у Літню школу приходять тільки щоб навчитися краще писати, то це не так. Я ще й встигла пофотографувати. Камера у мене напівпрофесійна, але  це не стало на заваді. Перші фото для «Дня» я зробила випадково. Пам’ятаю, нам проводили екскурсію Києвом. Під час зустрічі редакційний фотограф мусив відлучитися. І співкуратор ЛШЖ Дмитро Плахта запропонував мені зробити кілька фото. Відтоді я почала практикуватися ще й у фотографії. Уже через деякий час мені дали перше завдання на виїзді. Я мала написати замітку про Х Всесвітні ігри, презентація яких відбувалася у спорткомплексі «Олімпійський». Звісно, я прибула на місце події першою (гадаю, тому що інші журналісти – роботяги з досвідом – мають щільний графік). У цьому був великий плюс – можна заздалегідь взяти коментарі, а головне – обрати зручне місце для фотографування. За кілька хвилин до початку заходу все кардинально змінилося. Я усвідомила, що ззаду мене камери, і щоб не заважати колегам, мені не бажано підводитися з крісла, щоб зробити фото. Банер, на тлі якого я збиралася робити фото, взагалі перенесли в інше місце. А коли розпочалася конференція, зізнаюся чесно, мені не вистачало рук: я мала вчасно вмикати диктофон, робити нотатки в зошиті і, звісно, фотографувати. Щодо останнього, то я трошки хитрувала: «списувала» позиції інших фотографів, а деякі фото доводилося робити навіть на колінах. 

Тож, ЛАЙФХАК 5 : ЯКЩО ХОЧЕТЕ ПІДІБРАТИ ХОРОШИЙ РАКУРС ДЛЯ ФОТО, ЗАВЧАСНО РОЗПИТАЙТЕ ОРГАНІЗАТОРІВ, ЯК ВІДБУВАТИМЕТЬСЯ ПОДІЯ, ХТО І ДЕ ВИСТУПАТИМЕ.

У результаті у мене вийшла замітка з фото, яку можна почитати за посиланням.

Але виявилося, що я зробила ще одну помилку – неправильно подала матеріал. Основною подією, яка висвітлюється, мали б стати Х Всесвітні  ігри, а я написала власне про конференцію, де їх презентували.

 ЛАЙФХАК 6:  ЗАВЧАСНО РОЗПИТАЙТЕ КЕРІВНИКА, ЯК ТРЕБА ПОДАТИ ТЕМУ МАТЕРІАЛУ.

А  тепер досить лайфхаків, давайте про приємне. Попри те, що я зробила кілька помилок під час роботи над матеріалом про Всесвітні ігри, саме той день мені запам’ятався найбільше в історії ЛШЖ.  Саме тоді сталася одна випадкова зустріч… Коли конференція закінчилася, усі почали «накидатися» з питаннями на  учасників зустрічі. Треба було і мені брати приклад колег. І коли я взяла коментар у міністра молоді та спорту, до мене підійшов його радник і поцікавився, з якого я видання. Я почала розповідати довгу історію про Літню школу, «День», про те, що лише закінчила перший курс із журналістики тощо. Як виявилося, мій співрозмовник теж колись був учасником ЛШЖ! «Оце так збіг!», - подумала  я. Тоді я придивилася краще: якісь знайомі риси обличчя, ми стовідсотково десь зустрічалися. І я не придумала нічого кращого, ніж сказати:

-           Представтеся, будь ласка.

-           Павло Булгак.

-           А-а... Я вас пам’ятаю.

Я не помилилася. Ми уже зустрічалися із радником міністра молоді та спорту Павлом Булгаком, коли він приїжджав до Національного університету «Острозька академія». Більше того, він навчався  там.  Так-так, у нас спільна альма-матер. Який світ все-таки тісний! Ми були неймовірно раді такій зустрічі. Зробили кілька спільних фото, підписали прапор для наших спортсменів, які тоді  вирушали на Х Всесвітні ігри. Окрім цього, мені та моїм «острозьким колегам» із ЛЖШ дістався неймовірний подарунок – кілька книг на історичну тематику. Дякую долі за такі випадковості!

Однак випадок із Павлом Булгаком – не єдина несподівана зустріч за період ЛШЖ. Літня школа журналістики подарувала мені можливість не тільки удосконалити себе як журналіста, а й побути мешканкою Києва. Тож я вирішила використати цей шанс сповна: гуляти вулицями, відвідувати культурні заклади тощо. Одного дня я захотіла відвідати Щербенко арт-центр. Зізнаюся чесно, я трошки заблукала. Вийшла не на тій станції, піднялася на Володимирську гірку, дійшла до Михайлівського собору, а потім ще довго шукала потрібний будинок. Коли нарешті знайшла, виявилося, що у цей день Щербенко арт-центр не працює. Яке ж було тоді моє розчарування: стільки часу і сил витратила, а тут – зачинено. Залишалося спуститися на Майдан, сісти в метро і повертатися у гуртожиток. Я була уже на Майдані, аж тут побачила художницю, яка розмалювала лавочку зі скульптурами у вигляді ліхтариків. Картини не побачила, то хоч сама помалюю! Так я познайомилася з Вікторією. На свій страх і ризик вона дала мені пензлик. Тож якщо ви коли-небудь проходитимете повз лавочку зі скульптурами ліхтарів у вигляді кави і шоколадки на Майдані, знайте, там є частинка моєї роботи.

Що ж вибачте, що цього разу мучила вас надто довгим текстом. Повірте, це лише частинка найцікавішого з ЛШЖ. Сподіваюся, мої помилки стануть вам у приагоді (особливо це стосується майбутніх елшежешок). Скоро розповім історію одного стяга та про те, як мої художні здібності стали у пригоді в Літній школі. Ну і нарешті напишу, чому я так назвала цей блог.