Право на крапку у «справі Гонгадзе-Подольського»

8 вересня – Міжнародний день солідарності журналістів. Дуже показовий день для української журналістики, особливо якщо враховувати, що буквально через тиждень мине 15 років як був викрадений і вбитий журналіст Георгій Гонгадзе. Ця резонансна справа відома на весь світ, але в ній досі не поставлена юридична крапка. Як і не спостерігається навколо цієї трагічної історії згадана журналістська солідарність.    

Зупинюся детальніше на наступному прикладі. Нещодавно вбивству журналіста було присвячено один з недавніх випусків «Історичної правди з Вахтангом Кіпіані». Протягом передачі, яку назвали «Резонансні вбивства. Гія», ведучий говорив про журналіста з його дружиною Мирославою Гонгадзе. Обговорили останні події у справі, дещо заглибилися в ретроспективу життєвого шляху Георгія, для повноти картини додали спогади колег та друзів.

На початку випуску прозвучав гучний анонс – настав час почути імена людей, які не дають розкрити справу до кінця; настав час правди і відвертості. Але чітких, а головне – аргументованих заяв і фактів так і не прозвучало. Наприклад, говорячи про затягування розгляду справи у суді, пані Мирослава говорить: «Хто зацікавлений у цьому процесі – складно сказати. Але є підстави вважати, що це, зокрема, олігарх Коломойський, який вважає, що, використовуючи цю справу, він може воювати проти теперішньої влади, минулої влади чи якихось своїх конкурентів». Не вважаю себе великим знавцем деталей цього судового процесу, але Коломойський тут – явно нова і не зовсім очікувана фігура. Я (і, думаю, ще багато людей) потребують хоча б якихось підтверджень його причетності до справи… Осад лишається.

«Те, що зараз відбувається в процесі, його політизація, яку здійснює інший потерпілий і так само його представники, яких він набрав дуже багато останнім часом (це так виглядає, ніби вони затягують цей процес), - говорить Мирослава Гонгадзе, - це виглядає як намагання притягнути теперішнього президента, ще якісь політичні сили, які насправді до нього не мають ніякого відношення». Бажання пані Мирослави поставити хоча би часткову крапку у болючому марафоні розслідування чисто по-людськи можна і треба зрозуміти. Але родинне горе давно вже перейшло на загальнонаціональний масштаб, а отже так чи інакше долучення до цієї справи  нинішнього керівництва державою не уникнути. Як же не долучати Президента, якщо саме від його політичної волі залежить фінал епопеї? А як не згадати тут заяву екс-судді Апеляційного суду Чернушенко, який заявив нещодавно про тиск на нього представників Адміністрації Президента у «справі Гонгадзе-Подольського»? Як уникнути політизації справи, якщо однією зі сторін конфлікту є вищі кола влади?

Важко не погодитися з народним депутатом II та III скликань Олександром Єльяшкевичем (був лектором в Літній школі журналістики-2015), який говорить, що доки не покараємо замовників злочинів 2000 року, то не зможемо покарати і убивць Небесної сотні. Столична влада поставила пам’ятник, назвала проспект іменем Гонгадзе, навіть біля входу до сесійної зали Верховної Ради висить пам’ятна дошка. Але який в цьому сенс, якщо винуватці резонансних злочинів досі на волі, а жоден українець, не згодний з діями влади, не може почуватися спокійно?

Незавершеність ятрить душу усім, крапок і конкретики хочеться кожному. Але для того, щоб досягти цієї врівноваженості, крапку потрібно поставити в правильному місці – після вироку істинним винуватцям. А до цього треба йти поступово, правильним і законним шляхом, а не жонглюючи версіями з серіалів про мафію. Інакше одна крапка легко перетвориться на три, і система й далі душитиме народ і державу. Якщо, звісно, буде, що душити.