Війна і сенси

Відповідно до логотерапії усвідомлення сенсів є одним з ключових регуляторів поведінки людини. Її засновник Віктор Франкл сформував головні засади цього напрямку на основі спостережень за ув’язненими в концентраційному таборі, у якому перебував і він сам. Психолог переконує, що особа, яка має в житті певну мету, легше переносить життєві труднощі  і з меншою шкодою виходить із небезпечних ситуацій. Якщо перенести цей метод на нашу реальність, кожна людина може полегшити для себе перебіг війни на сході та спробувати заохотити до цього інших.

Ми не знаємо, скільки ще триватиме війна в Донецькій та Луганській областях і скільки людей повернуться з неї живими. Але цілком очевидно, що цим солдатам потрібно буде допомагати відновити звичне життя. Уже зараз ми повинні бути готовими до цього, потрібно спробувати зрозуміти, чого можна чекати. Перш за все, варто зауважити, що рішення піти на фронт невизнаної війни заслуговує на повагу. Кожен, хто йшов туди, мав певну мотивацію, яка допомогла наважитись на цей крок. Важливо, щоб після демобілізації ці люди не розчарувались у своїх сподіваннях, а також, щоб в них залишилась мотиви, які б давали їм силу та  натхнення для подальшого життя.

Нещодавно, автор «Дня» Олена Соколинська у статті «Життя після бою» розповіла історію айдарівця Ігоря Жидкова. Після повернення з зони АТО, де чоловік пробув більше року, на нього чекають нові труднощі. Бійцеві доводиться жити не лише зі спогадами про те, як сепаратисти розстріляли «Урал» з білими прапорами, в якому були діти, але й одночасно він стикається з питаннями «чому ти воював на Донбасі». Це один з прикладів, як після повернення із зони бойових дій виникають бар’єри у спілкуванні з оточуючими. Психолог пояснила їх розмиттям понять добра і зла, які на фронті виражені дуже чітко (свій і чужий).

Пригадую, як рік тому під час збору допомоги українським військовим зустріла колишнього бійця. Він був на фронті 9 місяців. Олесь розповів, що коли повернувся із зони бойових дій до Львова, йому здалось, що люди в цьому місті не задумуються над тим, що в іншій частині країни іде війна. Бачачи переповнені кав’ярні та постійно усміхнених городян, чоловік часто задумувався над поверненням на фронт, але ослаблене здоров’я не дозволяло це зробити. Тому він зупинився на волонтерській допомозі. Йому було важко бачити, коли люди, маючи можливість підтримати бійців на сході, не користувались нею, а витрачали свій час і ресурси на задоволення власних потреб. Він довго призвичаювався до нових умов, а пережите ускладнювало завдання.

В розповіді солдата є щось подібне до вражень Ернста, героя роману Еріха-Марії Ремарка «Повернення». Після закінчення Першої світової війни він і його бойові товариші були неприємно вражені тим, як їх зустрічало суспільство. «Ми думали, що нас будуть чекати, а тепер бачимо, що кожний по-своєму зайнятий собою. Життя пішло вперед і йде у своєму напрямку, так ніби ми тепер уже зайві». «Зайвий» – це, мабуть, те слово, яке хоч раз лякало кожного з нас. Ймовірно, страх залишитись таким також і чатує в душі кожного солдата, який зараз воює на сході, за винятком хіба що тих, хто звідти уже не повернуться.

Так, здається, усі ми вже привикли до того, що майже щоденно у стрічці новин з’являється інформація про 1-2 загиблих в зоні так званої АТО. Уже й ЗМІ, гляди, перестали виділяти такі новини від інших, за винятком, якщо втрати за ніч не є більшими за звичні. Смерть 24-річного офіцера Мирослава Мисли, який загинув  2 жовтня під час керівництва розвідувальною групою, не загубилась серед інших лише тому, що друзі та знайомі залишали скорботні повідомлення на його сторінці у facebook. Окрім цього, мережею прокотилось фото хлопця з інформацією про його смерть. Мабуть, ті хто бачив скорботні світлини солдата, надовго пам’ятатимуть його щирі голубі очі, в які уже ніхто не зможе заглянути…

Рано чи пізно нам доведеться зустрітись із тисячами військових, які після фронту повернуться додому. Вони можуть відвикнути, що люди вмирають не лише від бойових ран, або ж ловити себе на тому, що лягають спати у формі (бо ж в умовах війни немає ліжок з подушками, як і постільної білизни), як це робили герої Ремаркових творів. Подібно до Ігоря Жидкова можуть стикатись із незручними питаннями або ж відчувати байдужість інших, як Олесь… Але ж зараз вони охороняють наш спокій, завдяки чому ми лягаємо спати з відчуттям безпеки. Чи ж не буде це як мінімум виявом ввічливості – проявити турботу про них після того, як нашій країні нічого не загрожуватиме? (не говорячи вже про те, що це є нашим громадянським обов’язком!)

Звісно, левова частина обов’язків щодо колишніх солдатів впаде на державу. Важливо, щоб у цей час створились умови, за яких  цим людям можна було б надати соціальну та реабілітаційну підтримку. Але багато що залежить і від пересічних громадян. Окрім іншого це, звісно, контроль за державною діяльністю, зокрема щодо впровадження і якості реформ. (Не забуваймо, що у нас, в так званому тилу, є свій фронт, на якому ведеться боротьба за успішне майбутнє нашої країни). Втім, чи не найнеобхіднішим стане формування такої суспільної атмосфери, за якої колишні солдати відчують, що їхні жертви були недаремні, що вони мали сенс. Ще Ніцше казав: «якщо знаєш для чого, витримаєш будь-яке».