Київська духовна академія: віднайти загублену ланку-2

У першій частині інтерв’ю (див. матеріал в № 83-84 від 19-20 травня ц. р.) упорядник та науковий редактор енциклопедії «Київська духовна академія в іменах: 1819—1924», доктор філософських наук, декан факультету гуманітарних наук і професор кафедри філософії та релігієзнавства НаУКМА Марина ТКАЧУК розповідає про новий переосмислений образ Київської духовної академії й внесок її діячів у розвиток української культури. Про сербів, болгар, японців та інших іноземців, які вчилися в КДА, наукову спадщину Академії та про переваги біографічного підходу в історичному дослідженні — читайте далі.

ПРЕДСТОЯТЕЛІ ЦЕРКОВ, НАУКОВЦІ, МІНІСТРИ. ЯК СКЛАЛИСЯ ЖИТТЄВІ ДОЛІ ВИПУСКНИКІВ-ІНОЗЕМЦІВ

— Марино Леонідівно, серед студентів Київської духовної академії було чимало іноземців. Чим саме приваблював їх цей заклад і як навчання в ньому вплинуло на їхні долі?

— Справді, етнічний склад студентства КДА був доволі різноманітним. Поряд з українцями, росіянами, білорусами тут навчалося чимало уродженців грузинських і молдавських земель, румунів, сербів, болгар, чорногорців, греків; приїздили і православні сирійці та японці. З другої половини ХІХ ст. кількість студентів-іноземців неухильно зростала (зокрема з 1880-х рр. одночасно їх навчалося до 25—30, у 1890-х — до 44 осіб, тобто мало не чверть усього студентського контингенту).

Більшість студентів-іноземців (як ченців, так і світських осіб) потрапляли на навчання до КДА за направленням очільників Помісних Православних Церков та урядів своїх країн (звісно, за узгодженням зі Св. Синодом). Були й такі, хто навчався з дозволу свого уряду, але власним коштом, а також стипендіати різних фондів і товариств (як-от: фонду болгарського культурного діяча і мецената Василя Апрілова, Імператорського Православного Палестинського товариства та ін.). Вступу до Академії зазвичай передувало навчання в одній із православних семінарій імперії (навіть за наявності середньої освіти) з метою опанування російської мови.

Загалом, студенти-іноземці (переважно з південних країн)  залюбки вирушали на навчання саме до Києва, знаючи про комфортний для них київський клімат (особливо в порівнянні з Москвою, Санкт-Петербургом і Казанню, де діяли решта православних духовних академій Російської імперії) й якісний рівень освіти, який забезпечувала КДА. І хоча під час їхнього перебування в Київській духовній академії не обходилося без конфліктів, претензій і непорозумінь побутового характеру, переважна більшість із них — навіть ті, хто так і не спромігся закінчити академічного курсу або здобув лише звання «дійсного студента», зберігали впродовж усього подальшого життя вдячні спогади про Alma mater та  своїх викладачів (деякі навіть залишили цінні для дослідників мемуари). Чимало студентів мусило з різних обставин припинити навчання. Для багатьох перепоною на шляху до кандидатського диплома ставав недостатній рівень володіння мовою навчання й відповідні заборгованості з дисциплін.

Після закінчення академічного курсу переважна більшість випускників поверталися на батьківщину, хоча деякі залишалися й у Росії та, прийнявши її підданство, працювали на освітянській ниві. Значна частина вихованців обирала шлях духовного служіння, досягаючи значних висот у ієрархії своїх Церков і навіть стаючи їхніми предстоятелями. У КДА навчався, наприклад, Патріарх Антіохійський і всього Сходу Олександр ІІІ (Тахан), Католикоси-Патріархи всієї Грузії Калістрат (Цинцадзе), Кирион (Садзаглішвілі), Леонід (Окропіридзе), митрополити Сербські Михаїл (Йованович) та Інокентій (Павлович), Патріарх Румунської Православної Церкви Никодим (Мунтяну), Екзарх Болгарії Стефан (Шоков) та інші церковні лідери.

Значна частина вихованців-іноземців займалася викладацькою і науковою діяльністю в духовних і світських навчальних закладах — училищах, семінаріях, університетах тощо. Деякі з них відомі як  видатні вчені — зокрема академік Болгарської академії наук історик Іван Снєгаров; академік Грузинської академії наук, один із засновників Тбіліського державного університету і перший директор Інституту грузинської літератури імені Шота Руставелі, вчений-енциклопедист Корнилій Кекелідзе; болгарські вчені-богослови та історики Церкви Станимир Станимиров і Ганчо Пашев; сербський богослов і філософ Радослав Вешович.

ФОТО З АЛЬБОМУ ВИПУСКНИКІВ КДА. 1915 р.

Серед вихованців-іноземців КДА — чимало видатних державних діячів. Згадаймо, наприклад, Тодора Бурмова, Райчо Каролєва, Георгія Тішева, які були міністрами в урядах Болгарії, а Бурмов навіть увійшов до її історії як перший прем’єр-міністр. На цій посаді його замінив ще один випускник КДА — Климент Друмєв, який поєднував державно-політичну діяльність із церковним служінням у сані єпископа (згодом — митрополита). З КДА вийшло і ціле гроно сербських державних і громадських діячів — назву лише Алімпія Василевича, який був не лише міністром просвіти і церковних справ, а й відомим ученим.

Багато випускників-іноземців займалося видавничою справою й журналістикою. Були й відомі літератори і перекладачі — згадаймо, зокрема, письменника і поета Светоліка Ранковича, якого вважають засновником жанру соціально-психологічного роману в сербській літературі; письменника й освітянського діяча Якова Гогебашвілі, основоположника дитячої літератури і наукової педагогіки у Грузії; японських перекладачів і релігійних та культурних діячів Івана Кавамото, завдяки якому японські читачі вперше познайомилися з романом Льва Толстого «Анна Кареніна» й відкрили для себе цілу низку творів Федора Достоєвського, та Даниїла Конисі, який у співпраці з Толстим зробив перший російськомовний переклад славнозвісного давньокитайського філософського трактату «Дао де цзін», а також переклав японською низку художніх і публіцистичних творів класика не лише російської, а й світової літератури, і присвятив аналізу його творчості чимало статей, видав збірку спогадів про нього тощо.

Завдяки активній перекладацькій діяльності випускників-іноземців у богословській, філософській, історико-церковній царинах сербські, болгарські, румунські читачі отримали змогу ознайомитися також із працями професорів Київської духовної академії, що сприяло зміцненню її авторитету в Центральній та Східній Європі.

ДАВНЬОЄГИПЕТСЬКІ МУМІЇ — З КОЛЕКЦІЇ МУЗЕЮ КДА

— Якими були найбільш значущі наукові досягнення викладачів та студентів Київської духовної академії?

— Становлення КДА як наукової інституції відбулося в 1830-х рр. — за часів ректорства святителя Інокентія (Борисова), видатного церковного вченого, педагога, проповідника, і, значною мірою, завдяки його реформаторським ініціативам. Відмова від застарілих латиномовних посібників, орієнтація на новітню фахову літературу, звільнення академічної науки від засилля схоластицизму, стимулювання творчої активності студентів і викладачів, встановлення міцних зв’язків з університетською наукою, що підтримувалися і розвивалися протягом усієї історії КДА, — ось ті його започаткування, які заклали фундамент наукової діяльності цього закладу. З ініціативи Інокентія у 1837 р. КДА заснувала тижневик «Воскресное чтение» — перший духовний журнал у Києві. Поряд із цим часописом релігійно-морального змісту, яким викладачі та вихованці КДА опікувалися до 1880-х рр., від  січня 1860 р. до кінця 1917 р. вони видавали «Труды Киевской духовной академии» — фаховий науково-богословський журнал, що є надзвичайно цінним джерелом для вивчення не лише наукового доробку КДА, а й її історії та повсякдення. 

Важливим науковим і культурним започаткуванням було  відкриття у 1872 р. Церковно-археологічного музею та Церковно-археологічного товариства при КДА (у 1901 р. змінило  назву на «Церковно-історичне та археологічне товариство»), що відіграли видатну роль у виявленні, збереженні та вивченні церковних пам’яток, зокрема й українських, а також у розвитку церковно-історичної науки та музейництва на теренах України. Формування музейного фонду, що станом на 1915 р. містив понад 40 тисяч одиниць зберігання, стало спільною справою кількох поколінь викладачів і вихованців КДА, які були найбільш активними збирачами і дарувальниками його експонатів — від ассіро-вавилонських клинописних табличок до предметів і рукописів початку ХХ ст. Церковно-археологічний музей при КДА був не лише  першим публічним музеєм Києва, а й найбільшим в Європі зібранням церковних старожитностей. До речі, давньоєгипетські мумії та фрагменти саркофагів, що експонувалися на нещодавно відкритій виставці в  Національному Києво-Печерському історико-культурному заповіднику, колись належали саме до колекції Церковно-археологічного музею КДА.

ЮВІЛЕЙНА ВІНЬЄТКА ДО 300-РІЧЧЯ КИЇВСЬКОЇ АКАДЕМІЇ. 1915 р.

Що стосується досягнень київської духовно-академічної науки ХІХ — початку ХХ ст. у царинах усього спектра богословських і філософських наук, історії Церкви, філософії, мовознавства, історії літератури, то навіть перерахувати визначні постаті чи праці в межах нашої розмови немає жодної змоги. Можу лише запропонувати зацікавленим читачам пересвідчитися в цьому, ознайомившись із нашою енциклопедією, де науковій спадщині викладачів і вихованців КДА приділено чимало уваги. Там представлено й їхній перекладацький доробок, який досі зберігає, значною мірою, своє наукове і загальнокультурне значення. Те саме стосується вивчення та публікації документальних історичних джерел і пам’яток історії Церкви на українських та російських теренах: у цьому напрямі, як і в започаткуванні систематичних досліджень з історії Київської Академії (домогилянських, могилянських і духовно-академічних часів), дослідниками КДА здійснено колосальну роботу.

«НАЙЦІКАВІШЕ В ІСТОРІЇ — НЕ ПОДІЇ, А ЛЮДИ, ЯКІ ЇЇ ТВОРЯТЬ»

— Чому при зверненні до історії Київської духовної академії творці видання вирішили надати перевагу саме біографічному підходу? Які його переваги та обмеження?

— Прагнення до розкриття людського виміру історії є однією з важливих прикмет антропологічного, гуманістичного повороту в сучасній історичній свідомості, до якого сьогодні дедалі активніше долучається й українська гуманітаристика. Розуміння того, що головне і найцікавіше в історії — це не події, а люди, які її творять, концентрує дослідницьку увагу на конкретних особистостях, поясненні логіки людських вчинків, з’ясуванні факторів, що їх зумовлювали, усвідомленні унікальності кожної з людських доль тощо. На жаль, цей «людиномірний» аспект осмислення культурних і суспільних процесів, зокрема й тих, що відбувалися на українських теренах, до недавніх часів перебував поза фахової уваги. Згадаймо, наприклад, радянську історіографію, перейняту конструюванням «єдино правильної» моделі минулого — без «незручних» періодів, напрямів, течій, мислителів і діячів. Тож повернення історії «людських облич» є одним із пріоритетних завдань сучасної української гуманітаристики.

Що ж до обмежень біографічного підходу — то будь-який підхід стане звуженим, якщо обмежуватися лише ним. Розуміючи це, у своєму енциклопедичному проекті ми орієнтувалися на комплексне застосування загальнонаукових і спеціальних (історичних, джерелознавчих, герменевтичних, культурологічних, компаративістських та ін.) методик. Важливу роль під час реконструкції життя і творчості викладачів і вихованців КДА відіграли широкі археографічні, історіографічні, бібліографічні, текстологічні дослідження, без яких неможливі жодні біографічні студії. 

«ВІДКРИТТЯ» ТРАПЛЯЛИСЯ ВПРОДОВЖ УСІЄЇ РОБОТИ»

— У своїй статті про роботу над енциклопедією ви відзначаєте, що здійснені в її рамках студії, які часом набували форми заледве не детективних розслідувань, дали змогу виправити численні помилки, усталені в літературі впродовж багатьох років. Які відкриття є, на ваш погляд, найбільш значущими?

— «Відкриття» траплялися впродовж усієї роботи над енциклопедією і стосувалися майже всіх охоплених персоналій. Вони почалися вже на етапі укладання переліку випускників КДА й їхньої ідентифікації. Річ у тім, що в офіційних документах КДА і Св. Синоду її студенти фігурують із прізвищами та іменами, але без по-батькові. А ось це по-батькові дуже важливе, коли з’ясовується, що КДА закінчило, приміром, шестеро Іванів і п’ятеро Миколаїв Попових. Ще важче було розібратися зі студентами-іноземцями, яких зазначали в документах у зросійщений спосіб, що викривляв до невпізнаваності автентичні імена та прізвища — наприклад, майбутній болгарський митрополит Нафанаїл Охридський (в миру — Нешо Бойкікев) у КДА навчався як «Нафанаил Стоянович» (від імені батька — Стояна), а майбутній митрополит Константинопольської Православної Церкви Апостол (Христодулу) фігурував у всіх офіційних академічних списках просто як ієромонах Апостол (без прізвища взагалі). Таких прикладів можна навести чимало, тож у кожному конкретному випадку доводилося вдаватися до додаткових архівних і бібліографічних пошуків, а встановлення чи уточнення по-батькові всіх випускників КДА тривало майже весь період роботи над енциклопедією у 2012 — 2016 рр. Результати цих пошуків відображено у додатках, вміщених у другому томі енциклопедії.

Крім того, шляхом систематичних архівних студій нам вдалося вперше з’ясувати чи уточнити дати і місця народження та смерті цілої низки діячів, хронологічно точно відтворити головні події їхнього життя, встановити місце поховання, впорядкувати докладні бібліографічні списки їхніх праць — тобто реконструювати, подекуди з нуля, буквально по крихтах, їхній життєвий шлях і творчий доробок. Тож написані до енциклопедії статті не лише суттєво уточнюють і виправляють наявні досі відомості про тих чи тих осіб, усувають з їхніх біографій певні прогалини, а подекуди за змістом зовсім не схожі на загальнопоширені їхні життєписи.

Звісно, далеко не все із задуманого вдалося втілити у нашому виданні, але є сподівання надолужити ті прогалини, що залишилися, в подальших дослідженнях, присвячених КДА та її діячам. Але якщо говорити про найголовніші наукові результати нашого енциклопедичного проекту, то це й спростування застарілих історіографічних уявлень про КДА та з’ясування її вагомого внеску в розвиток української культури, освіти, церковного життя; це й доведення її суттєвої ролі в розвитку Помісних Православних Церков; це й укладання життєписів та переліку 42-х вихованців і викладачів КДА, канонізованих Православними Церквами; це й висвітлення, на підставі архівних джерел, обставин життя і трагічної загибелі репресованих за радянських часів академічних діячів і випускників, що відкриває жахливу картину їхнього масового знищення тощо. Загалом,  наукові результати і нові знання, отримані під час роботи над енциклопедичним проектом, є суттєвим кроком у справі реконструкції не лише біографій окремих діячів, а й цілісної інституційної історії КДА, до сьогодні вивченої лише фрагментарно. Тож є підстави сподіватися, що наша енциклопедія  стане новим, потужним стимулом для дослідників історії та спадщини Київської духовної академії, сприятиме активізації наукових студій з історії Церкви, освіти та культури ХІХ—ХХ ст. на українських теренах і привертатиме увагу до цих важливих і цікавих сторінок нашого минулого не лише фахівців, а й широкого читацького загалу.

ДОВІДКА «Дня»

Марина ТКАЧУК — історик філософії, доктор філософських наук, декан факультету гуманітарних наук і професор кафедри філософії та релігієзнавства НаУКМА, заслужений діяч науки і техніки України. Автор близько 400 наукових праць. Основні напрями досліджень: історія духовно-академічної та університетської філософії в Києві, теорія та методологія історико-філософського пізнання. Ініціатор і керівник численних дослідницьких проектів, присвячених історії філософської науки та освіти на українських теренах.