«Трагедія однієї лікарки і всієї української медицини»

Третього червня виповнюється чотири місяці з часу трагічної загибелі під час пожежі у палаті реанімації Запорізької обласної інфекційної лікарні молодої лікарки-анестезіолога Ольги Гліви разом з трьома її пацієнтами Валентиною Поплавко, Олександром Захаровим та Майєю Вагіною. А півтора тижні тому на телеканалі «UA: Перший» представили документальний проєкт-розслідування власного виробництва «Хвиля». «Хвиля» – бо так називали Олю її колеги, і це фільм про її надто коротке (вона загинула у 26 років), але сповнене енергії, праці, самовдосконалення і позитивного бачення життя. Але не лише про це. Бо стрічка присвячена українським медикам, які померли, рятуючи життя. І автори проєкту, а це Інна Білецька, Катерина Лихогляд, Алла Садовник, Дмитро Бондар та Олександр Стратонов, намагаються розібратися, як ця трагедія стала можливою, які її системні причини і чи є наразі певність, що таке не може повторитися. Скажемо одразу: її абсолютно немає.

У стрічці автори намагаються (за, м’яко кажучи, несприяння багатьох учасників процесу) відтворити, як у Запорізькій обласній інфекційній лікарні (яку було визнано найкращим підприємством України в галузі медицини, а її директора нагороджено званням заслужено незадовго до трагедії) намагалися вирішити ситуацію з напливом хворих на коронавірус, як встановлювали кисневу станцію, як (не)контролювали дотримання техніки безпеки при цьому і безпосередньо в реанімаційних палатах із хворими (як висловився у стрічці завгосп підприємства, котрому було оголошено підозру: мовляв, не вистачало ще в бокси з ковідними заходити, не його то справа), як (не)створювали умови, за яких лікарю не треба обирати між порятунком життя хворого та дотриманням протипожежних правил.

Як ідеться у фільмі, у технічному висновку дослідно-випробувальної лабораторії Аварійно-рятувального загону спеціального призначення Головного управління ДСНС у Запорізькій області зазначені дві ймовірні причини пожежі. Перша – це коротке замикання, механічне пошкодження ізоляції кабелів чи струмове перенавантаження в результаті великої кількості апаратури і малої кількості розеток. Друга – самозаймання: могла статися розгерметизація системи і витік кисню. У межах кримінального провадження наразі проводиться комплексна експертиза, висновків якої ще немає.

Прикметний штрих – у березні Ользі Гліві посмертно присвоїли звання «Герой України». Тодішній очільник Міністерства охорони здоров'я Максим Степанов зазначав у своєму дописі на фейсбуку: «26-річна Ольга Гліва – медик-Герой навіть без відзнак. Вона назавжди лишиться такою світлою людиною і справжнім професіоналом у серцях тих, хто її знав. Але вшанувати її на державному рівні – наш обов'язок і наша шана всім медикам в її особі. Напередодні Верховна Рада 254-ма голосами проголосувала за присвоєння Ользі Гліві звання Героя України посмертно і я, звісно, теж підтримую це рішення… Лікар Ольга – зразок самовідданої праці десятків тисяч українських медиків, для яких клятва Гіппократу – не порожній звук. Певен, навіть сьогодні цей Ангел піклується про своїх пацієнтів з небес. А я вкотре схиляю голови перед героїчними медиками, які щодня жертвують своїми життями заради порятунку чужих. Моє завдання – добитися максимального захисту і високої оплати праці цим мужнім людям». Дуже слушні слова, але, на жаль, чомусь міністр так і не зміг надати коментар авторам стрічки «Хвиля», коли вони звернулися із таким запитом.

Більше про сповнену болю і співчуття близьких, цинізму і бездушності системи та невимовного тепла й життєлюбності Ольги стрічку, яку варто подивитися (вона доступна за посиланням), «День» поспілкувався з керівницею Творчого об’єднання «Журналістських розслідувань» Національної суспільної телерадіокомпанії України Інною БІЛЕЦЬКОЮ. Об’єднання було створене 2019 року і наразі у його доробку низка фільмів – про трагедію зі зруйнованим будинком у Дрогобичі, про реалії української психіатричної системи, про домашнє насилля та інші актуальні проблеми.

«МИ ДОСЛІДЖУВАЛИ ТЕМУ В ДУЖЕ ЗАКРИТІЙ СИСТЕМІ, ЯКОЮ Є МЕДИЦИНА»

– Це не перше розслідування вашого об’єднання і не перша настільки складна тема. Але все ж таки з якими основними викликами ви зіткнулися, коли взялися за неї?

– Найголовніший виклик у цій історії – те, що ми досліджували тему в дуже закритій системі, якою є медицина. Мені здається, це не є якась особливість саме української медицини, думаю, що так відбувається в багатьох країнах світу. Але в нас це ще пов’язано з такою пострадянською традицією мовчати, не виносити те, що вважають «сміттям», з дому і бажанням приховати різні порушення. Крім того, історія полягає не лише в тому, що медики бояться, що їх будуть засуджувати чи вони отримають «наганяй» від керівників. Тут ще річ у тім, що вони перебувають у такій ситуації, коли самі вимушені порушувати величезну кількість правил. Тому що по-іншому ти просто не будеш рятувати життя. Ти або вмикаєш той подовжувач і підключаєш до нього обладнання, або ти не надаєш допомогу людині. В цій ситуації в тебе кілька варіантів: ти можеш його не вмикати – впертися, і людина в тебе помре; ти можеш його увімкнути і (не)повідомити про це керівництву або піти з роботи. Тобто якщо ти вчився шість років, потім рік-два в інтернатурі, а потім шукав цю роботу, і ти відчуваєш це своїм покликанням (а таких медиків в Україні дуже багато, які вважають це покликанням і в жодному разі не бізнесом), то в тебе просто не залишається вибору, тебе ставлять в такі умови.

Історія ще цікава тим, що вона стосується анестезіологів, а це люди, які безпосередньо рятують життя. Це не стоматологи, не пластичні хірурги, які, звичайно, також важливі. Є купа прекрасних спеціалістів, але саме ці люди на передовій, і у них зараз триває своя війна, дуже-дуже важка.

«БЕЗ ТОГО, ЩОБ ПРО ЦЕ ГОВОРИТИ – НАВІТЬ АНОНІМНО, СИТУАЦІЮ НЕМОЖЛИВО ЗМІНИТИ»

– Хочу запитати детальніше, які у вас залишилися враження саме від спілкування з колегами Ольги. Адже ви у фільмі зазначаєте, що насправді дуже мало хто погодився на розмову.

– Так, відмовлялися всі. Насправді для нас було відкриттям те, що нам вдалося поговорити з одним із лікарів. І якщо я розкажу про цю розмову, то ці подробиці, на превеликий жаль, можуть розкрити його особу. Я не можу сказати, що ця людина наполягала на такій анонімності. Мені здається, що ми мали всі можливості вмовити її. Але це було наше свідоме рішення – захистити цю людину. Тому що ми прекрасно розуміємо, що негативний досвід, який лікар отримає в результаті цієї розмови, стане негативним досвідом не лише для нього, а для всіх лікарів, які, можливо, колись наважилися б розкривати ці страшні таємниці.

Знову ж таки – замкнене коло. Без розкриття цих таємниць, без того, щоб про це говорити – навіть анонімно, ситуацію неможливо змінити. Ми бачимо роботу системи з боку вікон і дверей. А те, що відбувається там, ми не маємо можливості знати, тому і не можемо сповна оцінити те, що роблять медики. На превеликий жаль, ми можемо лише говорити: «які молодці!», «наші герої!», «ви такі класні, ви рятуєте життя!». А вони теж працюють у складних умовах. Якщо вони врятували життя, то «молодці і класні». А не врятували, вони – «злочинці»?! Ми не вміємо підходити до цього тверезо, розбиратися в кожній ситуації. Звичайно, серед них є дуже багато недбалих людей, як і в нашій з вами професії, є серед них і хабарники, і немало. Але кожного разу це не односкладова, а багатошарова історія, яка складається з тих умов, у які тебе поставили, умовно кажучи, доковідною зарплатою у 5 тисяч гривень. Також вона складається з того, що тобі навіть важко потрапити на навчання в цій системі, потім тобі треба влаштуватися на роботу, і це теж пов’язано з хабарами і корупцією.

Це історія не лише про Олю Гліву, хоча однозначно сама Оля Гліва заслуговує на окремий фільм про неї, її життя абсолютно зразкове. Але це й історія про всю українську медицину. Це трагедія однієї лікарки і всієї української медицини.

«КОЛИ НЕМАЄ СПІЛЬНОГО ТИСКУ ВЕЛИКОЇ КІЛЬКОСТІ ЗМІ, ЧИНОВНИКАМ ЛЕГШЕ ПРОСТО ВІДМОВЧАТИСЯ»

– У фільмі ви теж зазначаєте, що зверталися до тодішнього очільника МОЗу і не отримали відповіді, інтерв’ю з ним не відбулося. Можливо, була реакція вже після виходу фільму вже від нового очільника?

– Я дуже приємно вражена, що ви звертаєтесь за коментарем, тому що зазвичай засобам масової інформації потрібна якесь «гаряче» викриття. Більшість ЗМІ мають своїх власників, котрі мають власні бізнес- чи політичні інтереси, і коли це викриття стосується когось із тих, з ким ти конкуруєш, кому ти опонуєш, то це відкриття тебе цікавить. Наші ж історії – про людей, котрі поряд із нами. І зазвичай ці історії не є досить скандальними, щоб наші ЗМІ прямо хапалися про них розповідати. І коли немає такого спільного тиску великої кількості засобів масової інформації, чиновникам легше просто відмовчатися.

Я у фейсбуку в друзях з теперішнім очільником МОЗу, я днями написала йому – «подивіться, я переконана, що це потребує реакції і потребує змін». Він прочитав повідомлення і написав: «Дякую. Перегляну». І все.

Щодо коментаря попереднього міністра, то, звичайно, ми звертаємося в пресслужбу, ніколи собі не дозволяємо просто відбутися тим, що ми подзвонили, нам відмовили – і все. Є відмова – це коментар. Ні, ми пишемо запити, ми телефонуємо по кілька разів на день, виробництво наших фільмів триває не день-два, тиждень. Ми працюємо над фільмами місяць, два, три, і зазвичай ми даємо можливість на відповідь тривалий час. Нам могли дати якогось клерка для відповіді – але ж це людина, яка не ухвалюватиме рішення. Звичайно, ми хотіли поговорити з міністром. Нам казали: так-так-так. Але я так розумію, що вони вже на той момент розуміли, що справа йде до завершення його очільницької кар’єри, тож можливо, з цим пов’язано це мовчання.

«ХОРОША МОЛОДА ЖІНКА, ХОРОШИЙ ЛІКАР І ДУЖЕ ЦІКАВА ЛЮДИНА»

– Який образ Ольги у вас склався – зі спілкування з батьками, її друзями?

– З одного боку, здається, що таких людей не буває. З іншого боку, розбираючись (адже ми працювали з великою кількістю матеріалу, пов’язаного з її життям), звичайно, ти розумієш, що це хороша молода жінка і дуже цікава людина. Наведу приклад. Вона, живучи в Кропивницькому, в 10-му класі перейшла в інший навчальний заклад. І вона вирішила тоді, що розмовлятиме українською мовою. Хоча вся родина спілкувалася російською, всі навколо спілкувалися російською. Просто дівчинка приймає таке особливе рішення. І коли вона вже вчилася в Запоріжжі, а потім працювала там, у них була ціла спільнота людей, літературне об’єднання – вони спілкуються українською мовою, вони подорожують… Тобто поза роботою відбувалося настільки наповнене життя! Ми казали її мамі про те, що Оля мала дуже коротке життя, але в цьому житті було дуже багато життя. Крім того, Оля ще була хорошим лікарем. Вона закінчила медуніверситет з відзнакою. Хотіла бути анестезіологом і стала ним, і вона продовжувала навчання.

Ще один дуже вражаючий момент не увійшов до фільму – тому що ми розуміли, що ми цим фільмом будемо дуже травмувати Оліних батьків, адже там багато цинізму з боку системи – про те, що наприклад, мовляв, Оля пішла, ну уже прийшов інший на її місце (так у стрічці говорить одна з керівниць лікарні – авт.). Ми повинні були показувати це, тому що такою є система, але, звичайно, ці речі травмують батьків. Так от, Оля навчалася, вона продовжувала над собою працювати і збиралася поїхати працювати за кордон. І вже після її смерті їй прийшов на пошту лист із запрошенням на чергову співбесіду. Вона не поспішала, вибудовувала цю історію поступово, бо розуміла, що повинна пандемію відбути тут. Такого високого рівня відповідальності дуже бракує нам усім тут, в Україні. Держава дала освіту, а вона відчувала себе зобов’язаною віддати тій державі борг. І вона віддала, та це дуже трагічно закінчилося.

«У ЧАС ПАНДЕМІЇ ОСЬ ТАКИХ ПРИСТОСОВАНИХ РЕАНІМАЦІЙ, ДЕ МОЖЕ ТРАПИТИСЯ ТРАГЕДІЯ, ДУЖЕ БАГАТО»

– Під час роботи над фільмом ми працювали не лише в Запоріжжі, їздили і по інших регіонах. І що ми виявили – у час пандемії ось таких пристосованих реанімацій, де може трапитися трагедія, дуже багато. І таке відчуття, що якось чи то фахівців поменшало, чи то всі звикли вже так байдуже ставитися, чи то правоохоронна система недопрацьовує з покараннями, коли ти можеш так просто знехтувати нормами безпеки, – але цими нормами безпеки нехтують.

Ми зайшли спеціально подивитися в нормальне приміщення реанімації в Рівненській центральній міській лікарні. Між різними приміщеннями в реанімації під дверима є доволі великі щілини, тобто видно, що двері короткі спеціально для того, щоб кисень циркулював і не затримувався в приміщенні. Тобто це не історія, яка раптом стала нам зрозумілою, коли трапився коронавірус, ні. Є правила роботи з киснем – то навіщо ці правила підтверджувати смертями? Незрозуміло.

Важко звинувачувати уряд – він доручає, щоб перевірили підведення кисневих мереж. Але як відбуваються ці перевірки? Я переконана в тому, що за результатами цих перевірок повинні бути проведені ще одні перевірки, і люди реально мають отримувати покарання. Лише тоді це зобов’яже кожного робити свою роботу. Тобто не карати керівника, який умовно не мав грошей, щоб встановити активну вентиляцію, а виробити правила і виготовити документ, що б зобов’язувало встановлювати цю активну вентиляцію. Потім контролювати, чи звертався цей керівник до власника комунального підприємства і як реагував цей власник – облрада, міськрада, райрада…. Іти по цих щаблях – і тут достатньо буде покарати, позбавити посад. Відкрити кримінальне провадження проти якоїсь більшої кількості людей, для того, щоб це лякало. А якщо ні, то я думаю, що такі історії, на превеликий жаль, будуть повторюватися.

Оля – те, якою вона була, її внутрішня і зовнішня краса – думаю, це як наука нам усім. Таке молоде життя і така талановита дівчинка – повз це не можна було пройти.

На жаль, для наших ЗМІ це насправді була історія одного тижня – тобто тиждень про це говорили всі і голосно, а тоді просто забули. За такі історії ми й беремося.

«МИ ВСІ ДУЖЕ ВАЖКО ПЕРЕЖИВАЄМО КОЖНУ З НАШИХ ІСТОРІЙ»

– Ви як команда наскільки задоволені результатом своєї роботи зараз?

– Ми не можемо бути задоволені, ми насправді всі дуже важко переживаємо кожну з наших історій. Оліну історію без сліз і без того, щоб пропустити її через себе, неможливо розповісти. Ми будемо задоволені в той момент, коли це справді матиме якийсь результат – буде реакція не лише на словах (а зараз і на словах її немає) уряду і міністерства, коли це чогось когось навчить.

Тому що не можна зараз говорити, що в лікарнях така вже жахлива ситуація з грошима. Якщо лікарні отримують  від НСЗУ гроші (а ковідні пакети – це доволі великі кошти), і лікарні примудряються економити, купувати кисневі станції – це добре. Але якщо лікарням вдається так економити, то можливо, що лікарні можна зобов’язати поставити активну вентиляцію. Вона ставиться не на рік – а на кілька років. А наприклад газоаналізатор, який можна поставити в приміщенні і який би аналізував вміст того самого кисню в повітрі, коштує 3-5 тисяч гривень. Що це для комунального підприємства за гроші?! Якщо зобов’язати лікарні їх поставити, то вочевидь їх поставлять. Ти поставиш їх у кожну палату і в кожній палаті проконтролюєш – якщо кисню 22 відсотки – усе, негайно відчиняємо вікна чи двері. Тобто шляхи є.

– Як ви оцінюєте суспільний запит на ваші проєкти?

– Тут дуже цікава історія. Від людей, які дивляться наші проєкти – тих, які прийшли і увімкнули, ми відчуваємо дуже великий зворотній зв’язок: нам пишуть, нас хвалять, нам дякують, до нас звертаються з темами. Але треба привести аудиторію, всадити людей дивитися. Ми ставимося до цього спокійно – у нас немає мільйонів переглядів, але ми розуміємо, що про нас ще поки що мало знають. Наша команда працює півтора року – це ще недостатньо часу.