734 сторінки про любов. До театру
У День Конституції, 28 червня, столична опера завершує свій сезон гала-концертом
Зі слів автора, хоч писав він рік, але в цю роботу вклав увесь свій життєвий досвід. Адже перша книга Юрія Олександровича про київський балет вийшла сорок років тому, коли він ще був аспірантом Московського театрального інституту ім. Луначарського. Одного разу побував на виставі «Лісова пісня», і його настільки приголомшила майстерність виконавців, що раз і назавжди закохався у київський театр.
— Відомий поет, академік Максим Рильський декілька років завідував літературною частиною київської опери. Його можна назвати моїм «хресним батьком» у дослідницькій театрознавчій діяльності. Він звернув увагу на публікації юнака і запросив його до Інституту мистецтвознавства, фольклору і етнографії, який тоді очолював. Максим Тадейович говорив, що треба розкрити велику історію київського театру. І все моє подальше життя, так чи інакше, пов’язане з Національною оперою України.
Нинішня книга — результат величезної праці, роботи у різних архівах не тільки Києва, але й Москви, Санкт-Петербурга, Одеси, Львова, Праги. Монографія вийшла великою, але значна частина матеріалів усе ж не увійшла до неї. Одна з найважливіших тем — на конкретних фактах показати, що ще у середині XIX століття Київ уже був одним із найбільших культурних центрів. За щастя для себе вважали тут виступати найіменитіші гастролери: співаки, танцюристи, диригенти. Хор Київської опери не поступався, а багато в чому перевершував колективи Великого та Маріїнського театрів і навіть Ла Скала і Гранд-Опера.
Монографію Юрія Станішевського можна поставити в один ряд із працею про Київський театр опери і балету Михайла Стефановича, виданою наприкінці 60-х, за якою до останнього часу вивчали історію театрознавці. У новій книзі багато матеріалів про сучасність. Можливо, якісь оцінки викличуть дискусію. Але зі слів автора, він вистраждав свою працю, у ній є й критичний аналіз, але це не наскоки, а думка небайдужої людини. Історія театру драматична. Як тільки він підіймався, стверджувався як яскраве національне явище — його відразу починали бити. Наприклад, постановка лисенківської опери «Тарас Бульба» у 1937 році. Оркестровку зробив Борис Лятошинський, редагував Лев Ревуцький, режисер — Йосип Лапицький, декорації створив Анатолій Петрицький, танці поставив Павло Вірський, головні партії виконували — Михайло Донець (Тарас), Марія Литвиненко-Вольгемут (Настя) — це була вершина української культури! І як грім серед ясного неба — розгромна стаття у газеті «Правда» під назвою «Антинародна опера». Або чого коштували «оргвисновки» після тріумфальних гастролей 1951 року і сумнозвісна постанова ЦК КПРС про оперу «Богдан Хмельницький» Костянтина Данькевича, яка фактично перекреслила всю роботу театру.
Як вважає диригент Іван Гамкало, видання книги за обсягом інформації, прекрасною поліграфією — велика подія.
— Наш театр є першим у державі не тільки за статусом, — авторитетно заявляє Іван Дмитрович. — Ще до революції київська опера високо тримала планку майстерності. Зібрали кращі творчі сили з усієї країни. А з другого боку, театр був донором для Великого і Маріїнського театрів. Наші солісти блискуче виступали й за кордоном. На нашій сцені свої твори довіряли ставити Лисенко, Чайковський, Римський-Корсаков, Рахманінов та інші відомі композитори. У монографії наводяться цікаві дані про 20-ті роки, про роботу театру в період гітлерівської окупації. Адже не всім артистам вдалося евакуюватися. Так знаменитий бас Борис Гмиря і хормейстер Микола Тараканов жили і працювали у Києві. До речі, останній фактично став художнім керівником опери у той період. Вистави ставилися українською — для місцевого населення і німецькою мовою — для окупаційних військ. Про цей факт опубліковано вперше.
Руйнувати ми вміємо, а ось будуємо повільно, вважає маестро. Держава цілком припинила фінансувати нові постановки і дирекція була вимушена шукати спонсорів. Часом ними стають випадкові люди, і тоді знижується рівень вистав. Фінансові лещата впливають і на гастрольні маршрути театру. Вони стали комерційними. Щоб заробити «копійку», доводиться погоджуватися виступати іноді не на престижних майданчиках. Виходить — хто платить, той і замовляє музику, використовуючи українських артистів і музикантів за власним розумінням.
Два роки тому, під час гастролей Львівського оперного театру у Києві, з нагоди їхнього столітнього ювілею, директор Тадей Едер пропонував об’єднати зусилля всіх оперних колективів України. Влаштовувати прем’єрні покази нових постановок, обмінюватися декораціями, костюмами, солістами — адже проблеми у театрів схожі. Ідею гаряче підтримали, але далі слів справа не зрушила.
Презентація монографії, яка відбулася цього тижня у театрі, стала своєрідним поштовхом для роздумів не тільки про минуле, але й майбутнє опери і балету. Тираж книги — три тисячі примірників. Її вдалося видати завдяки Національній програмі соціально значущих видань Державного комітету інформатики, телебачення і радіомовлення України. Але держава зі своїх засіків змогла виділити 100 тисяч гривень, а весь процес обійшовся у 395 тисяч, тому, зі слів генерального директора Національної опери Петра Чуприни, довелося колективу самому докласти великих зусиль і залучити спонсорів. Зокрема, допомогла компанія «Оболонь». Собівартість одного примірника — 131 гривня. Із продажною ціною не визначилися і поки називають суми від 200 до 250 гривень. Дорого, а що робити? Тираж маленький, а інтерес — величезний. Книга вже отримала диплом на Міжнародному конкурсі «Краще видання нового часу». Нині ставиться питання про перевидання монографії англійською мовою і вона буде ще дорожчою (понад 100 доларів). На презентації книги висловили пропозицію про створення компакт-диска, що значно розширило б читацьку аудиторію монографії.
