Або пан, або Iван

У ЛІСІ, ЛІСІ ТЕМНОМУ...

Добратися сюди можна двома дорогами — або старезною бруківкою, котру мешканці навколишніх сіл прозивають «трясогузкою», або висипаним щебенем шляхом, прокладеним на місці знищених меліорацією непрохідних боліт, який щонайменше десять років ніхто не ремонтував. Нинішні «аборигени», як і їхні предки, живуть з природи. Навколишні ліси — це суцільні грибні та ягідні місця, з такими заростями цілющої ожини, що її нещадно викорчовують, вважаючи за бур’ян. Звідси починає свій шлях притока Дніпра Прип’ять, рукою подати до Західного Бугу, до «українського Байкалу» — Світязя, а ще ж і свої чудесні озерця... Місця глухі. Минулого літа, восени та й взимку вовки (майже знищене на Волині хижацьке плем’я) щонайменше разів з двадцять робили нахабні напади на домашню худобу у селах Запілля, Рівне, Борове, Сокіл, Будники і Рогові Смоляри — два останні (ще Гороховище) якраз і належать до Столино-Смолярівської сільради.

Можливо, саме віддаленість від центрів цивілізації — коли людям все одно, хто при владі — червоні, зелені чи білі, а мужикові вижити треба! — посприяли тому, що села ці називають ще й «революційними». «Потрібного» владі кандидата тут легко не нав’яжеш.

Як і інші прикордонні волинські села (немає значення, біля білоруського чи польського кордону), ці теж піднялися не в період розквіту колгоспного ладу, а на банальній контрабанді. Звичайно, що «по секрету», але люди щиро розповіли, що і нині добра половина селян возить у Польщу спирт, користуючись (як мешканці прикордонної зони) правом полегшеного переходу кордону. Спирт (хоч цистерну) можна придбати у певних точках практично на самому державному кордоні, а хочеш дешевше — їдь у місто, яке здобуло славу «волинської спиртової столиці».

— Спочатку ми возили горілку мотоциклами, велосипедами. Прелесть була! Заборонили. Але дозволили переходити у Польщу пішки... Отримав телеграму від знайомого поляка, замаскував з десяток пляшчин між яйцями, диньками (гарбузове насіння. —

Авт. ), банками з домашньою консервацією, маслом від української корівки... Знов комусь бізнес перебили. Згодом їздили з оптовиками як «підсадні» пасажири — це коли ввели норми вивозу товару. Так два-три рази за день змотаєшся зі своїм товаром — місяць живеш, — розкривають хитру арифметику селяни.

А «бытие», як відомо, «определяет сознание». Сьогодні Столинські Смоляри (як і сусідні села) молитимуться на того депутата, котрий створить хоча б небагато робочих місць. Хай буде найважча робота — люди на все згідні, аби тільки не бути і далі «на задвірках Європи».

ЗА ПРИНЦИПОМ ПОПАНДОПАЛА

Якщо подивитися на вибори сільського голови у Столинських Смолярах з іронічного боку, то на думку приходить сто разів бачене у «Весіллі в Малинівці»: «Знов власть міняється!» Попереднього голову, Степана Гурка, зняли з посади через півроку. У селі подейкують, що мав неприємності iз законом через виписаний на сільську раду ліс, частина якого начебто пішла «не в тому напрямку». Від тіснішого спілкування з законом чоловіка врятувала аміністія, але це не завадило добродієві Степанові знову балотуватися на вже випробувану посаду і на цих виборах. Нинішній сільський голова Іван Лопошук також не випрацював повного терміну (тільки три роки і три місяці), але його кар’єрі завадили чергові перевибори.

У списку претендентів — аж 11 кандидатур. Серед них нема (як в інших волинських регіонах) голів реформованих (і навіть не занепалих, а передових!) колгоспів. Ось ще один феномен, котрий засвідчує, що центр влади на селі зміщується саме в органи місцевого самоврядування. А без такої, хоча б і неофіційної влади, який інтерес? У селі ж один безкінечний клопіт: зорати, посіяти, доглянути, зібрати, продати; знов зорати, посіяти...

У цьому списку — колишні директор школи і вчитель, представники колгоспної інтелігенції: ветеринар, завідуючий майстернями, головний бухгалтер... З другого боку — вальщик лісу, працівниця відділення зв’язку, вже згадувані Степан Гурко та теперішній голова Іван Лопошук (якого, як місцевого жителя, майже ніхто у селі не величає на ім’я й по батькові, а просто — Іван). При нинішньому сільському безробітті така посада — гарантована заробітна плата щомісяця. А ще ж живе у людях споконвічне прагнення бути не «Іваном», а «паном»...

Один селянин з серцем сказав, що розпаювання у місцевому колгоспі нагадувало йому, як Попандопало скриню ділив: це тобі, а це мені, це знов мені, це знов не тобі... Тому і тепер, знаючи свої «кадри», смолярівські виборці не дуже купуються на щедрі обіцянки претендентів на сільського голову зробити щось для громади. Але ж вибирати когось доведеться. Чому ж не відчуває впевненості нинішній сільський голова Іван Макарович Лопошук? Чим пояснює він таку велику собі конкуренцію? Новообраному голові припаде село не багате, а чотири бідненькі села з тисячею невирішених соціальних і економічних питань.

— Бо я ніколи не жалівся на свою роботу, — каже Лопошук. — Годувався без батька, з 16 літ працюю. Їздив на заробітки в Расєю, по п’ять місяців від зорі до зорі, був і в колгоспі бригадиром, але так, як у сільраді, важко ніде не було. Важко тим, що не все і від тебе залежить. Але я не жаліюся! Певно, думають, що тут тільки й діла: печатку бабі на довідці поставити.

Землі в окрузі бідні, в оренду їх не беруть. З колгоспу не забрано ще понад 130 земельних паїв. Проте Лопошук каже, що торік бюджет виконали на 165 відсотків, на 96 — місцевих зборів. Півтисячі гривень зібрав за випас худоби, за здане молоко — ще 600, до півтори тисячі приносить торгівля на місцевому базарчику. Визнає, що і він недоробляв. Дійсно, не полагодив дороги, бо чим? Пропонований з КСП трактор вимагав ремонту. Пішов іншим шляхом: зібрав з людей певну суму грошей «на дороги». Буде обладнано і цвинтарі у селах сільради (раніше покійників возили у сусіднє Забужжя). Буде, здавалося, все, якщо люди підказуватимуть, вимагатимуть і братимуть самі посильну участь. На нинішніх виборах Лопошук остерігається тільки «хитрих», легких на обіцянки. Ось на зборах у Будниках виступав один з кандидатів, обіцяв, що своїм трактором людям городи оброблятиме, що дороги поремонтує, бо має там, де треба, знайомих... Жіночки біля сільради розказували, як окремі кандидати «обробляють» молодь: проголосуйте за мене — збудую вам клуб.

«ПРИЙДУТЬ КОМУНІСТИ — КОНЯ ЗАБЕРУТЬ...»

Рік тому один з кандидатів, колишній директор місцевої школи Михайло Сергійович Поліщук, маючи стаж, пішов на пільгову пенсію. Мусив збудувати новий дім, бо у старенькому ще недавно жило сім душ. За рік, дивуючи село, збудував з сином шикарний дім, у якому багато зроблено його руками. Ще має і сили, і здоров’я, а сидіти без діла — не в його стилі. Хочеться щось зробити для людей! Найболючіша проблема, про яку люди прямо кажуть, це — дороги. У Будниках чи Гороховищі у туфлях так, як у Столинських Смолярах, не пройдеш. Школа в напіваварійному стані, треба щось думати... Попередники на посаді сільського голови пробували будувати і новий клуб (після останніх президентських виборів у Столинських Смолярах заклали фундамент і звели на третину стіни клубу — та без господаря і нагляду усе селяни розтягли). Звідки взяв би, якби його обрали, гроші на благоустрій і будівництво Поліщук? Найперше поїхав би вивчати досвід: у Гущі і Рівному є комунгоспи. «Нам би теж хоч би по одному трактору, автомашині і комбайну у сільраду!» Можна заробляти і на заготівлі грибів та ягід, на заїжджих комерсантах, яких восени в окрузі тьма-тьмуща: на бульбу (тут тільки вона родить) місцевий люд вимінює помідори, пшеницю, борошно, цукор...

Великий ажіотаж навколо посади сільського голови Іван Лопошук пояснює і тим, що люди у Столинських Смолярах (як і в Рогових Смолярах, Будниках і Гороховищі) дуже хороші. Хто iз заїжджих тут опиниться — звідси не виїжджають. Можливо, дехто з претендентів вважає, що таким добрим людом можна буде легко маніпулювати у власних інтересах? Його чи не найсерйозніший конкурент (якого тільки на ім’я вже ніхто не називатиме!), колишній директор школи Михайло Сергійович Поліщук, каже, що, на його думку, варто було б проводити попередній чи то конкурс на посаду голови, чи визначати рейтинг претендентів. А то є серед кандидатів особи, які заяви без помилок не напишуть, ніколи не керували ніким, крім себе, не мають ніякого досвіду роботи з людьми.

— Наша робота нагадує айсберг, — ділилася зі мною сільський голова із Забужжя Галина Іванівна Хомічук, до якої заїхали згодом. — Люди не бачать «підводної» частини, яка значно більша за «надводну». Тому чи не кожен вважає: і я так зміг би! А тут доводиться такі течії долати, такі лабіринти! Законодавство міняється, а ти мусиш добре ніс за вітром тримати. Якби моя воля, ввела б у штат — хоч на кілька сільрад одного — юриста.

Вона каже, що «свій хліб на посаді голови їла чесно». Може писати роман тільки про ремонт вулиці, на яку у 50-х роках людей насильно переселяли з хуторів. На ній, за переказами, кінь утопився, бо заклали її на болоті. Вулицю за її стан прозвали «циганською». Головиха через народного депутата (тоді ним був Скипальський) дійшла аж до Кабінету Міністрів при прем’єрові Євгену Марчуку. І 2 кілометри 400 метрів вулиці (котру навіть у постанові Кабміну назвали «Циганською») було поремонтовано.

Навчений попередніми виборами, у нинішній передвиборній лихоманці народ змушений лавірувати. Менш думає, що кандидат дасть чи зробить потім, а більше про те, що дасть він нині. Працівники Столино-Смолярської сільради (вони ж теж рядові виборці) мало не посварилися, розмірковуючи, що б мав зробити у першу чергу новообраний голова. Чи то через новообраного депутата Верховної Ради придбати у сільраду ксерокс, чи у школу комп’ютер. Чи то потурбуватися про те, щоб було з чого зробити труну для покійників. Як сказав соціальний працівник Микола Лук’янович Шевчук, «треба 22 чоловіки знайти, щоб одного похоронити!»

Люди у селах обережні, з виборами вагаються, придивляються. Більш-менш точно можна сказати, кому селяни у цій поліській глибинці не довіряють. І знов парадокс, адже мова іде про дві протилежні політичні сили — комуністів і рухівців. Другим не вірять, бо втомилися чути обіцянки, спостерігати «розмноження і клонування». Перших побоюються, бо «прийдуть — коня заберуть, церкви закриють».