Абрикосовий рай — не для аборигенів?

Як відомо, що маємо — не цінуємо. Пропонуємо вашій увазі історію одного села, яке, колись поділившись своєю землею з переселенцями з Чорнобильської зони, тепер дуже жалкує про свою щедрість. Нові власники дали раду землі, що лише підсилює заздрість власників «історичних», що свого часу на цих полях взагалі нічого не вирощували. Така от особливість людської натури...

Три роки тому на загальному сході громада Єлизаветина дала дозвіл виділити 10 гектарів землі, котра споконвіку належала селу, мешканцям сусідніх Дубищ, переселенцям з чорнобильської зони. На цьому «клаптику» батько тодішнього дубищенського селищного голови Анатолія Дорошенка Микола Федотович та ще один його родич отримали земельні паї та заклали абрикосовий сад. Торік він дав перший врожай «на пробу», а ще власники обнесли приватну територію міцною огорожею... Можливо, лише тоді єлизаветинці усвідомили, що історично належну їм земельку назавжди втрачено. А тут Дорошенки ще й ставочки у саду, на родючій, як кажуть, землі, почали рити, копати ямки під нові саджанці і начебто зібралися розширювати межі майбутнього абрикосового раю. Тому на черговому сході селян дехто з єлизаветинців і поставив перед керівниками району питання: «То що, скоро Дорошенки всю нашу землю заберуть?..»

«РАНІШЕ ДО ГРУНТІВ НЕ БУЛО ІНТЕРЕСУ!»

Земельні пристрасті між Єлизаветином і Дубищами закономірні, бо закладені ще кілька років тому нерівнозначним розподілом грунтів. Мешканці села у переважній більшості отримали свої паї аж під Олешковичами, а сінокоси — під Чебенями. А єлизаветинські родючі грунти віддано мешканцям Дубищ, переселенцям з чорнобильських районів Житомирщини. Анатолій Дорошенко, вихідець з Олевського району і дубищенський селищний голова двох попередніх скликань, розповідав, що земельна проблема для селища одна з найгостріших. У невеличкому селі Дубище було всього 57 хат, коли у 91-му тут з'явилися перші переселенці з селища Діброва Олевського району, яке належало зоні обов'язкового відселення.

На історичній батьківщині залишилися одні руїни. Картина, каже Дорошенко, шокуюча: лише по садках можна визначити, де була чия хата.

— Інколи місцеві ображаються, що чорнобильці продають у Дубищах котеджі, отримані від держави, і повертаються назад. Нема куди повертатися — наша батьківщина існує тепер лише у «дикому» варіанті. Ще не все майно перевезли на Волинь, а вже мародери хату розбирали.

Нинішнє Дубище навіть на фоні благополучного Єлизаветина, у якому, на відміну від багатьох вимираючих українських сіл, нема жодного порожнього будинку, все ж вирізняється комфортним виглядом. Є газ, вода, каналізація, центральне опалення. Але нема землі. Ні земель запасу, ні державного резервного фонду. Десять соток біля котеджу — і ні в чому собі, як кажуть, не відмовляй! Тому виникають проблеми і з городами, і з випасом для худоби.

Але такі ж проблеми з сусідством «Чорнобиля» (так тут називають Дубище) отримали й єлизаветинці. Якщо город взяти — то треба їхати аж під річку, на кінець села, під Носачевичі. Сінокоси, й ті неважні, так далеко, що матеріальні затрати себе не оправдовують. Юрій Григорович Салюк — один із тих корінних мешканців, які не мають земельного паю взагалі. І батько, і мати працювали у колгоспі, але померли раніше, ніж политу їхнім потом колективну земельку почали ділити знову...

— Те, що Дорошенко забрав землю під сад, з одного боку, погано. Ми старі, нам все одно... Але підростають нові покоління, а він же тієї землі вже не віддасть! Корівки не буде де вигнати пасти, бо то вже його власність! А, з іншого боку, добре, що землю взяв... У нас он скільки полів за роки безгосподарності поросли лісами, вже можна збирати гриби... Треба, щоб земля була доглянута. Але навряд чи нам в Олевську хтось би виділив 10 гектарів землі на два паї... Проте, на мою думку, переважає все ж перше: погано, що ми віддали нашу землю. Корінне населення залишається без землі!

Салюк один із тих членів громади, хто підняв голос на сході з приводу Дорошенкових ставків та й взагалі неоднозначного становища з паями і городами для села.

— І Вітя Бугайчук обурювався, і Кучера, й Заяць... — каже Лідія Миколаївна Супрун, на час нашої розмови — лідер єлизаветинської громади і радник голови Рожищенської райдержадміністрації з питань місцевого самоврядування. — Ось була у селі вистелена щебенем дорога, за якою — людські городи. Хтось її розібрав. Хто? Нам не шкода землі Дорошенку чи кому іншому, її пустує багато. Але якщо рити ставки, то треба було, вважають люди, хоча б запитати громаду. Хто знищив дорогу, чи законні ставки на території Дорошенкового саду — про це люди на зборах відповіді від представників Носачевичівської сільської ради не отримали. Питають їх: хто й за яким правом що робить у нашому селі? «А ми не знаємо!» — відповідь. Тоді Бугайчук й висловився, що «скоро Дорошенки всю єлизаветинську землю захоплять, а ви й знати нічого не будете!» І мені, як лідеру громади, доручили з'ясувати це питання. Тому після сходу селян написала заяву у райдержадміністрацію.

— Раніше до грунтів не було інтересу! — констатує Юрій Григорович. — А тепер і корінні мешканці єлизаветинською земелькою цікавляться, і ті, хто раніше не мав до неї ніякого відношення. Бо ж можна взяти землю за копійки!

ХТО ПЕРШИЙ ВСКОЧИВ, ТОЙ І ОЛІГАРХ

Вперше Анатолій Дорошенко спробував абрикоси у класі шостому, потрапивши на море саме в абрикосовий сезон.

— Мабуть, із піввідра відразу з'їв!

А вдруге відвів душу на Волині. Чорнобильські переселенці зі здивуванням виявили, що тут, на відміну від їхньої історичної батьківщини, цей фрукт родить добре, і невдовзі абрикоси росли чи не в кожному дубищенському саду. Добре родять у переселенців і персики (хоча про промислове виробництво, на думку Дорошенка, говорити зарано), але не тому, що, як кажуть місцеві, олевчани «навезли з собою радіації». Черпають інформацію з інтернету, з російських та зарубіжних спеціалізованих видань. А які плоди вирощують — видно на знімку, причому в садку біля хати Дорошенка є абрикоси, які дають ще крупніші плоди! Вони, стверджує господар, солодкі, соковиті, але й м'ясисті, мають не жовтий, а яскраво-помаранчевий колір, і «не розвалюються» при консервуванні.

«Абрикосовим» бізнесом він зайнявся тому, що першим, як не прикро тепер місцевим господарям, побачив перспективи цього фрукту на ринку. І не лише внутрішньому, а й зовнішньому.

— У Білорусі, де абрикос не родить взагалі, вже тепер пропонують високі ціни... Інший варіант — глибока заморозка плодів, і вже нині є підприємства, які це робитимуть. Мені вже зараз пропонують укладати контракти, але мій сад ще не так багато для бізнесу родить... І третій варіант збуту — переробка малоякісного абрикоса на соки. Тобто повна реалізація врожаю забезпечена!

Підприємливі господарі були у Єлизаветині й до Дорошенка. Один з них, напрацювавшись на польського хазяїна, вивчив технологію вирощування помідорів, заклав власну плантацію і забезпечує ними мало не всю округу. Інший вирощує огірки, той — капусту... Але Дорошенкового розмаху, на жаль, нікому з них не вдається досягти. А якби його й не було, мабуть, ніхто б до промислового вирощування абрикоса на Волині не додумався.

— Чому абрикос, а не яблука чи смородина?.. Садити їх на тому місці — це утопія. За даними районного земельного відділу, під моїм садом не земля, а глибокий пісок. Ще у нас такі Запусти є, там, якщо пай брати, то на одну людину на пай вийде й 8 — 9 гектарів землі. А земля та лише на заліснення, може, й годиться, проте ж її попаювали! Якщо ж ми рухаємося у Європу, то я як «торгаш» і економіст (Дорошенко має диплом Львівського торгово-економічного інституту) розумію: ми ніколи не будемо Європі конкурентами ні по яблуку, ні по смородині. Якщо поляк має 700-гектарний сад, а смородини в ньому — на 200-х гектарах, й збирає її комбайном, то як його сконкурує український дядько з сапкою і кошиком?! Так само по яблуку. Як сьогодні можна садити 100 чи 200 гектарів саду, якщо не маєш ані сучасних технологій, ані сучасного овочесховища?.. Щоб сконкурувати по яблуках бодай поляка, треба мати хоча б з півмільйона доларів, — вважає Анатолій Дорошенко.

Слухаючи це, як казав поет, «планов громадье», розумієш, що незадоволення, яке висловлюють окремі представники єлизаветинської громади, для майбутнього «олігарха місцевого масштабу», яким обіцяє стати Анатолій Миколайович, якщо все піде, як він задумав, це як укуси надоїдливої мухи у Спасівку... У своєму абрикосовому раю він раціонально використовує всю землю. У міжряддях висаджує капусту й цибулю, бо сад ще молодий, і земля між рядами не має пустувати. Він знає, що колись у садівничих радгоспах існували городні бригади, які застосовували таку ж технологію, як тепер він. Із запалом і знанням справи говорить про те, що на одному абрикосі не варто зациклюватися. Треба було б вирощувати у саду трохи черешні, яка на Волині практично вся привозна, малину. Окрім прибутків, ці культури ще й добра можливість дати роботу «аборигенам».

— Люди у мене на капусті отримували дуже й дуже пристойну платню! — хвалиться Дорошенко. — Якого єлизаветинцям ще треба інвестора?! Коли почнеться збір урожаю в саду, відразу потрібно буде не менше 50 чоловік. Я ж все врахував, обираючи саме абрикос. Спочатку хотів вирощувати полуниці, але вже є люди, які цим займаються. Якби і я полуничну плантацію заклав, де б ми брали робочу силу?.. А період збору полуниці й абрикоса не співпадають. Взагалі, це буде чудовий час для заробітку. Сіно вже закінчилося, картопля ще не почалася. Учні ще й до школи не пішли, і студенти ще на канікулах... І всім є можливість заробити копійку!

Вислухавши претензії єлизаветинської громади, які я йому переказала, Анатолій висловив гаряче прагнення «зустрітися з людьми і серйозно поговорити». Що заважало йому це зробити раніше, не пояснив. Власне він впевнений у своїй правоті на всі, як кажуть, 100 відсотків. Кажуть, що на родючій землі сад заклав? Ні, має папери, що тут «глибокий пісок». Є претензії до появи ставків? Так це не ставки, а «водойми з метою поливу», має власну підстанцію, шланги у Польщі купив...

То чого ж тим єлизаветинцям треба? Лідія Миколаївна Супрун, на той час лідер сільської громади, висловила колективну думку, що у наданні дозволу Дорошенку на спорудження водойми не було «прозорості». Бо хоч і є рішення Носачевичівської сільської ради з цього питання, проте одна з сільських депутатів стверджувала, що такого питання... не розглядали. Як би там не було, а на папері все гладко, насправді ж сад росте і обіцяє дати хороший врожай. А конфлікт, зажеврівши, загас, бо наспіли вибори до місцевих рад. Анатолій Дорошенко втретє на посаду дубищенського селищного голови не балотувався: шкодує, що за дві каденції не особливо зумів порадувати громаду реальними справами, та й сад почав вимагати не лише присутності батька-агронома, а також і його. А Ліда Миколаївна Супрун, відома в окрузі тим, що як лідер громади домоглася газифікації й телефонізації Єлизаветина, була обрана носачевичівським сільським головою. Тепер усі в одній черзі до її кабінету: і «олігархи», і «аборигени»...