Алевтина КАХIДЗЕ: «Якщо ти — жінка-художник, то твоя позиція спочатку маргінальна»

Сьогодні в Києві втретє буде вручено премію імені Казимира Малевича — засновника супрематизму в живописі, українця за походженням, що змінив світове мистецтво. Напередодні ми поспілкувалися з першим лауреатом цієї премії, столичною художницею Алевтиною КАХІДЗЕ.

— Як премія Малевича змінила ваше життя?

— Безпосередньо на творчість премії не повинні впливати. Утім, усі ми люди... Пам’ятаю, навіть страх якийсь був, тому що раптом з’явилася увага з усіх боків, хай і на деякий час. Я отримала загалом 13000 євро для роботи над майбутніми проектами, і, крім того, три місяці провела у Варшаві, в резиденції при Центрі сучасного мистецтва «Замок Уяздовський». Довелося згадувати, які з найбільш божевільних ідей можна було б втілити на цю чималу суму.

— Вийшло?

— Так.

— Скажіть, а чи така вже необхідна преміальна система в мистецтві? Навіть, мабуть, переформулюю: наскільки взагалі потрібні інституції в мистецтві, яке за своєю суттю є процесом суто інтимним?

— Коли я вибудовую свою діяльність, яка пов’язана з резиденцією як інституцією, я часто змінюю правила. Мені не подобалося, наприклад, що коли ти їдеш у якесь місце, то маєш написати, що ти там робитимеш, а це абсурд. Як я можу поїхати з пострадянського простору до Голландії на два роки і при цьому заздалегідь розпланувати, що я там робитиму?

— Вони фінансують вашу поїздку, а гроші, так би мовити, лік люблять.

— Правильно. Ось тут і починається те, чого спочатку не можна зробити. Я пам’ятаю: ти писав одне, а виходило інше, або ти отримував неймовірний стрес від тиску взятих на себе зобов’язань.

— Тут не лише це; мені здається, що інституції не тільки допомагають, але інколи й вказують художникові в обмін на цю допомогу — хай не прямо — те, що він має робити.

— Художникові в цьому випадку треба бути сильною особистістю, потрібно мати сили зруйнувати будь-який контакт, виїхати з будь-якої резиденції або зробити такий проект, що все змінить.

— Тінь, знай своє місце.

— Так, можливо. І ще друге побажання інституціям: вони не повинні розростатися, вони мають бути такими, щоб можна було побачити край. У мене буває лише два художники на рік.

— До речі, про це. Наскільки я знаю, у вас тепер є своя власна резиденція для художників під Києвом. Чому ви взялися за настільки клопітку справу?

— Із двох причин. Перше — чоловік втомився від того, що мене так довго немає вдома. Одного разу я підрахувала, й виявилось, що я з 2000 року провела в резиденціях 3,5 року; практично всі мої роботи було створено там. Друге — я їжджу кудись до центру; а що, коли спробувати сформувати цей центр довкола себе? Розумієте, я була б іншою, якби не їздила. Резиденція потрібна, щоб побачити картину світу: адже все це — живі люди, друзі-художники, які розповідають, як вони живуть, працюють, що для них етично, а що ні. Так картина світу й складається, а без неї зараз, коли світ глобалізований, людина мистецтва не може існувати. Можна сказати, що Вова, мій чоловік, дав мені грант — інакше я не змогла б побудувати будинок. Кількість гостей — два на рік — була компромісом.

— Ваші гості, вочевидь, створюють твори у відведений для резиденції термін. Ви їх забезпечуєте, а вони вам хоча б залишають щось із того, що зробили, намалювали?

— Ні. Людина їде без жодного плану, просто так. Нічого в них не прошу. Аплікації в нас немає на сайті, вона всіх стандартизує. Інакше була б профанація.

— У чому тоді ваша вигода?

— У тому, що, як я вже казала, в мене складається картина світу, а я при цьому навіть із будинку не виїжджаю. Я взагалі люблю цікавих людей, із якими прожити місяць — задоволення.

— Так, але ж це неабияка щоденна робота. Як вам вдається все це встигати?

— Просто не працюю два місяці як художник. Я вже із самого початку зрозуміла, що мені треба скасовувати всі свої творчі плани на цей період. Ти не можеш виїхати нікуди. Я виконую роль координатора, піар-менеджера, технічного асистента, хвилююся за них. Віддаю гостям свою майстерню. Роблю їм картки, де написано, що це за людина, і вказано мій номер телефону — якщо раптом щось станеться. Наприклад, моєму резидентові з Німеччини сказали в барі: «Гітлер капут» — з усіма можливими наслідками. Багато моментів. Отже, на два місяці я завмираю. Але я вже звикла до цього, мені подобається.

— Захоплююче?

— Дуже.

— Поговорімо про вашу основну професію. Чим ви займаєтеся як художник?

— Концептуальним мистецтвом.

— Проте за останні півстоліття концептуалізм напрацював дуже багато практик, проблем, жанрів — а чим займаєтеся саме ви?

— Споживацькою темою й темою, я б сказала, маргінальною. Остання включає, знову ж таки, споживацтво, а також те, що я — жінка. Деякі мої проекти можна назвати феміністичними. Хоч що б ти говорила, якщо ти — жінка-художник, то твоя позиція спочатку маргінальна.

— Але в соціальному плані ви здаєтеся досить успішною людиною: премії, поїздки, резиденції.

— Я вас поведу за руку до свого чоловіка, до своїх сусідів і до своїх родичів. І ви їм це скажете.

— Тоді уточнімо: що ви розумієте під маргінальністю?

— У мене бувають місяці, коли я взагалі не заробляю грошей. У суспільстві дикого капіталізму, яким є Україна, це позиція маргінальна.

— А в художньому розумінні?

— Тут я, звісно, не скаржуся. Але мені здається, що я роблю все це, тому що тільки мені це й потрібно.

— Але ж концептуалізм давно вже не маргінальний.

— Нещодавно я перейшла до такого непростого жанру, як перформанс, — коли пишу текст, а потім його промовляю. Мене ніколи не навчали виступати перед аудиторією. Створюючи інсталяцію або картину, ти можеш відійти, поглянути з боку. У перформансі ти усередині процесу, ти нічого не бачиш, більше того, в тебе з’являється ряд проблем — треба правильно говорити, регулювати дихання. Крім того, я не працюю в групі. З одного боку, мені потрібна резиденція, я люблю людей, з другого — у своєму мистецтві я вовк-одинак. Я в це «влізла», й мені здавалося, що я настільки самоук, аматор... Це навіть не перформанс, а те, що я називаю промовленими текстами.

— До речі, а чому ви перейшли до таких виступів на публіці?

— Мені дуже подобаються різні передачі, коли приходить людина й виголошує непідготовлений текст, нехай навіть із помилками. Мені подобається те, що це відбувається тут і зараз. Не знаю, чи можу я створити щось подібне, щоб у людей, до того ж, виникло таке ж задоволення це слухати.

— Ви говорили про споживацтво. Ви його критикуєте, аналізуєте, використовуєте як художній матеріал?

— Усе разом, щоправда, зараз вже менше. Це почалася з мого батька. Він дуже любив речі й передав цю пристрасть мені, але я її бачу й у інших людях. Я намагалася зрозуміти, чому так. Усі речі мати неможливо. Дивишся на якесь кільце для серветок, і воно як об’єкт здається тобі неймовірним, хоча мої західні колеги не розуміють, у чому справа. У певному значенні я ілюструвала своєю поведінкою ситуацію в Східній Європі, на яку звалився весь цей західний світ. Не тільки речі, а й те, як їх експонують, — все разом. Із другого боку, ось я купила якусь річ, і виявилось, що вдома — це абсолютно не те, що мені сподобалося. І радість, і трагедія. Я зрозуміла, що справа не в речі, а в атмосфері, яка довкола неї створюється. Пам’ятаю, у своїй першій західній резиденції, в Голландії, я мала ходити в музеї, а замість цього спочатку ходила по магазинах, годинами там стояла, нічого з собою зробити не могла. У мене є книжка «Шоппінг», там зібрано роботи художників, які цю тему розглядають. Але моя робота — інша. Вона дуже співвідноситься з православ’ям.

— Несподівано.

— Зображення в православ’ї має велику силу, ніж у тому ж католицтві. У нас практично немає скульптури, тому в нашому світогляді, що виріс із православ’я (неважливо, релігійна я зараз чи ні), зображення — це образ. Відповідно, й наші художники так працюють. На Заході майже зовсім інше сприйняття — вони не так вірять у картинку, як ми.

— Якщо ми говоримо про зображення: чи не здається вам, що в актуальному мистецтві має початися повернення до живопису? Важко позбутися відчуття, що жанри інсталяції, перформансу, відеоарту, які претендували на небанальність, зносилися й стали буденними настільки, що вже традиційний живопис починає виглядати свіжо? Нещодавнє нагородження премією Пінчука художниці-портретистки з Великобританії це певним чином підтверджує.

— Звісно. Це зараз дуже активно відбувається. У живописі є особлива тактильність, яку не переказати. Адже ми все можемо переказати, перетворити на слова. Я люблю живопис і заздрю живописцям, оскільки вони створюють те, що не описати словами.

— Насамкінець: чого ви, власне, хочете досягти в мистецтві?

— Це жахливо насправді... Це насправді втеча від самого себе. Ти переконуєш себе, що не займаєшся нісенітницею, це виливається в якусь кількість виставок і перформансів, на підтвердження того, що ти не марнував часу. Я люблю Марселя Дюшана, адже він так запросто, взяв, і відмовився від мистецтва взагалі. Можливо, й я коли-небудь так зроблю. Він ставився до мистецтва без зайвого пафосу. Хотілося б досягти такого ж ставлення.