Антитіло
Якщо говорити про фільм, то тут, звичайно, необхідно постійно тримати в голові контекст, дещо більш широкий, аніж погляди та звички Шапіро та його однодумців. Зазначу, що глядачі, далекі від цього кола, досить скоро пішли, не витримавши частого рваного монтажу, переобтяженого шумами та спецефектами звукової доріжки i планомірного руйнування сюжету як поняття. Але це, знову ж таки, якості фільму, а треба говорити про якості контексту.
Але спочатку, все-таки, декілька слів про фільм.
Наркодилер Барокко (Артем Алексін) — популярна фігура. До нього за всілякими стимуляторами звертаються всі, від кримінальних злочинців до богеми. У синагозі від дивакуватого рабина Барокко отримує цілком особливий препарат, що може перенести його мало не просто до раю. У своїй мандрівці крізь «двері сприймання» герой нехтує земними зобов’язаннями перед досить небезпечною клієнтурою і зрештою гине. З приводу сюжету — власне, все. Сам фільм складається з розрізнених епізодів, так чи інакше пов’язаних з очікуванням Барокко і його діяльністю. Різномасті клієнти байдикують, базікають ні про що, філософствують чи вештаються містом, сподіваючись на свою порцію «барочного» задоволення.
Свій перший досвід візуальної роботи Шапіро отримав у кліпмейкерській групі «Кінофабрика» і використовує це вміння максимально. Дрібно нарізане зображення в стрибаючому ритмі супроводить саунд-трек, вельми схожий на вправи ді-джея, який не поскупився на потрібні для музичної діяльності речовини. Спочатку це тішить око, потім починає втомлювати. Зайвим здається великий пролог у виконанні самого режисера, що рефлексує на тему незмонтованого зображення. Про акторські роботи також важко говорити, оскільки до них треба пробиратися крізь усі ці аудіовізуальні хащі.
Певні знахідки в «Цикуті», звичайно, є, адже Шапіро — в ті моменти, коли утихомирює потік власних амбіцій, виявляє себе як здібний режисер. Монтаж у нього дійсно цікавий, місцями просто феєричний. Є хороші ракурси (оператор — Павло Алексієнко). Смачно, зі знанням справи, побудовано всі моменти вживання допінгів. Запам’ятовуються дотепні епізоди з бандитськими наркоманами, один із яких ніяк не може збагнути, де він перебуває; з асенізаторами (один із них — у гострохарактерному виконанні Володимира Горянського), які на дозвіллі покурюють косячок, та й фінал фільму завдяки емоційно точній музиці й закадровому тексту наповнений несподіваним і хвилюючим драматизмом.
Однак ін’єкція «Цикути» цінна не цими, випадковими чи проробленими успіхами. Фільм Шапіро важливий, повторюся, завдяки контексту. Адже кінематограф, як і будь-який інший вид мистецтва, — це живий організм. І як організм має імунний захист, виробляючи антитіла на всілякі хвороби, тобто на певні ситуації, навіть — на ситуацію власної смерті. Сучасний український кінематограф сьогодні хворий на консерватизм і бездарність старших, боязливість і конформізм молодих; перераховувати інші болячки немає ані найменшого бажання. «Цикута» і є антитілом на всі ці успадковані інфекції. На зашкарублу цнотливість Шапіро і компанія відповідають нецензурною лексикою, на обридливий лицемірний моралітет — океаном наркоти, на мрійно-«поетичний» ландшафт — ЕмТіВі-шним монтажем; на давно напівмертвий, але всеохоплюючий професіоналізм імені Карпенка-Карого — підкресленим дилетантизмом.
Можна сказати, що, нарешті з’явився перший український альтернативний фільм, але краще так: антитіло — ознака одужання.
