Архів столярних таємниць

Жодне будівництво нової хати чи переобладнання старої не обходиться без Леоніда Любуні, мешканця села Тарасівка Жмеринського району, що на Вінниччині. Навіть коли труну роблять, теж ідуть радитись до діда Льоньки. Він 17 років очолював будівельну бригаду в колгоспі, а тепер, коли став пенсіонером, мозковий столярний центр перемістився на подвір’я Любуні. Тут у нього і столярка, і кузня, і майстерня з виробництва бричок та возів. Останні Леонід Васильович і досі робить сам і нікому не видає креслярських таємниць і розрахунків.

— Уся документація в мене, я за роки склав цілий архів, де містяться будь-які розрахунки до будь-якого будівництва, — хвалиться пан Любуня.

Ревізію в архіві, під який відведено окрему комірчину, Леонід Васильович проводить у свята, коли дружина, баба Марія, забороняє різати, рубати, стругати. Тоді й пан Леонід планує замовлені односельцями забудови чи дає поради. В інші дні він майструє вози.

— Оцей, що на подвір’ї стоїть, він почав майструвати ще минулого року, — махнула рукою Марія Любуня.

Зробити воза тяжко, а дідкові, якому вже під 80 літ, і поготів. Тим паче, що він сам робить усю ковальську роботу, до того ж справжні колеса, а не новомодні на гумовому ходу.

— На скатові далеко не заїдеш, — пояснює майстер, — дощ почнеться, і кінь по полю завантаженої фури не потягне. А мій віз — всюдихід.

Він коштує до 800 гривень, але це вже разом із деревом. За технологією на різні частини воза ідуть різні породи, а в процесі роботи заготовки мочать і навіть парять. Раніше окрім возів дід Льонька робив і брички.

— Це було в 60-х роках, — пригадує Леонід Васильович, — тоді голови колгоспів не на «Волгах» їздили, а бричкою, то я робив їх обов’язково критими.

Зараз Леонід Любуня вчить робити вози свого сина, але таємниць розрахунку не видає. Каже, що буде тримати свій архів в жорсткому секреті. Аж до смерті.