Бачити або чути?
Людське сприйняття соціально зумовлене, тобто бачити, чути, відчувати — усьому цьому людина навчається від інших, хоч, здебільшого, і неусвідомлено. Але у слуханні соціальність присутня немовби в чистому вигляді. Без слухання немає мови, немає мислення, немає духовної комунікації і власне людського почування. Слова ап. Павла «віра від слухання» вказують на першість слова у становленні духовності.
Як усе це стосується живого життя, того, що за вікном, спитає читач. Для мене — прямо, я не люблю телевізор. Те в ньому, заради чого його винайшли, — картинку. Я люблю музику, голос і читання. І тому я хочу розвінчати бачення, применшити і навіть засудити його. Не телебачення тільки, а бачення взагалі. Але народ вимагає хліба і видовищ. Тому я ризикую виявитися непрочитаним до кінця. Бо нормальні люди, які люблять телевізор, скажуть: яке нам діло до ваших сенсорних переваг і цього, пробачте, безглуздого наміру засудити бачення. Зачекайте, попрошу я, пройдімо далі. У нас є можливість обговорити цікаві речі. Порозмірковувати про два типи культури. Про бачення і слухання як базові домінанти цих різних культур.
Кант наполягав на тому, що простір і час не властиві самим речам. Це — способи сприйняття, чисті й апріорні форми, тобто не займані досвідом і незалежні від нього. Більш того, сам досвід можливий тільки тому, що в свідомості людини є ці самі, як висловлювався Кант, «чисті форми споглядання». Причому їхня природа — різна. Простір — форма ЗОВНІШНЬОГО споглядання, він забезпечує нам геометричну організацію речей у видимому світі. Час — форма ВНУТРІШНЬОГО почуття, «споглядання нас самих і нашого внутрішнього стану». Чи не випливає звідси, що час пов’язаний зі слуханням. Не стільки слуханням речей, скільки слуханням духовної субстанції? Так, звісно. Щоправда, за Канта про це свідчить А. Шопенгауер: «Сприйняття слуху здійснюється виключно у часі… Зір — це почуття здорового глузду, яке споглядає; слух — це почуття розуму, яке мислить і слухає». Піднесеність слухання тут безперечна. Спогляданню або спостереженню протиставляється розум. Розум, зауважу, вищий вiд здорового глузду. Від почуттів до здорового глузду, від здорового глузду до розуму — так класики уявляли розвиток пізнання. Зір активний, він шукає назовні, слух чекає. Думок і почуттів, передусім, а не голосних речей, які сприймають і тварини. Простір пов’язаний із точкою, лінією, фігурою і тілом, час із числом, із натуральним рядом. А що антропологічно породжує натуральний ряд, якщо не слухання ударів серця?
Бачення — підозріле (кумедна самозастосовність). На ньому зловили прародительку Єву. Заборонений плід спокусив її красою. Вона побачила, що «дерево добре для їжі, що воно приємне для очей і жадане, тому що дає пізнання» (Бут. 3, 6). Так виникли три головнi гріхи людськi — а) похіть плоті (добре для їжі), б) похіть очей (приємно для очей), в) гордість життєва (жадане, оскільки дає знання). Скажуть, що акту гріхопадіння передує спокуслива промова Сатани, що все почалося зі слова. Справді, це так, але слово тільки підготувало гріховний настрій. Вирішальну роль у вияві своєї волі зіграла все ж приємність для очей. А після того, як до заборонного діяння приєднався Адам, «відкрилися очі у них обох». Зрозуміло, фізіологічно очі й раніше були розплющенi. Не для гріха ж людину наділено зором. Але тепер відкрилися їхні очі на плотське, що викликало у них похіть. Тому саме з баченням більше пов’язаний ризик падіння. І хіба не іронічний вигук, який так полюбили сентиментальні публіцисти, — «краса врятує світ»? Адже одне зі значень слова «красота» — «прелесть, т.е. заблуждение, прельщение, обман».
Язичницька культура, матеріалізм і природознавство, тобто все, що концентрує увагу на плоті, просочилося баченням. Його метафори проникають у мислення. Вчений починає міркування з «розглянемо» і закінчує «як бачимо». Пішло це, очевидно (і тут бачення), від Платона, який обожнював Сонце і світло, розрізнював світ розумоосяжний (небесний) і світ зримий (земний). Осягнення розумом іде паралельно з баченням. «Світло» — провідний концепт у відомій оповіді Платона про печеру — символ земного життя людей. Душа жадібно вбирає знання тільки там, де «сяють істина і буття». А у сфері «змішання з темрявою», тобто на землі, вона тупіє і стає схильною до думок. Тоді вона насилу пригадує те, первинне знання, а це пригадування і є людським пізнанням. Повертаючись до Канта, можна зрозуміти, чому греки були асами в геометрії — науці про простір, і мало цікавилися часом.
Цій культурі протилежна іудео-християнська традиція або культура СЛОВА і СЛУХНЯНОСТІ. Буття, пізнання, мораль — усе тут пронизане ідеєю слова. За словом Божим («Хай буде!») твориться світ. Далі. Те, що ми називаємо законом природи, маючи на увазі регулярний зв’язок явищ, у даному контексті є слово Бога до природи, а пізнати цей зв’язок означає почути в природі голос Творця. Бога не бачимо, але чуємо. В устрої суспільного життя «Хай буде!» означилося в Законі, спочатку почутому Мойсеєм, а потім записаному на скрижалях. І що вже говорити про етику, особливо християнську? Тут СЛОВО, що стало плоттю, звернене до людини живим людським словом, проповіддю. І радісна доля людини бути слухняною цьому слову. Традицію, звичай, закон трактують тут не натуралістично, тобто як еволюційно відібрані і закріплені в соціумі регулятори поведінки (лібералізм), а як те саме слово, колись уживу почуте і збережене для нас у пам’яті предків. І я не просто приймаю або використовую звичай і закон як корисні правила раціонального вибору, але знаходжуся в слухняності предкам, а в кінцевому результаті все тому ж початковому Слову.
Якщо дотримуватися цієї лінії, легко уникнути одного уявного ускладнення. Справді, я готовий до слухняності Богу, але як бути зі слухняністю іншій людині? Ідея рівності, що засіла у свідомість, що тільки-но спробувала принад демократії, цьому опирається. А даремно. Згадується сценка з давнього фільму. Дідусь дає хлопчику капустяну розсаду і, показуючи коренем угору, говорить: саджай так. Дитина хоч і мала, а вже розуміє, що до чого, і дивується, і заперечує. А дідусь говорить: не капуста важлива, важлива слухняність. Інший приклад з Іоанна Лествичника. Розповідає він, як сидів за трапезою з настоятелем і як настоятель цей вирішив показати йому «в найглибшій сивині Божественну мудрість». Він закликав майже вісімдесятирічного інока, який чекав трапези у другій черзі. Той з’явився, поклонився ігумену до землі, але коли встав, ігумен нічого не сказав йому. І ось стоїть той годину чи дві. Коли ж закінчився обід, ігумен відправив його з дорученням. Пізніше Іоанн спитав інока, про що подумував він, стоячи, так і не сівши за стіл. Ось його відповідь: я ніколи не думав, що отримую веління від пастиря, а від Бога. Обидва приклади — спокуса слухняності абсурдом. Ми зачіпаємо тут тему влади, того ставлення, без якого немислиме жодне суспільство. Як встановлено владну ієрархію, що вона виражає, — запитання інше. Слухняністю людина визнає цю ієрархію de facto, трансформуючи абсурд у послане їй випробування. Це — не виправдання влади, влада в цьому випадку ніяк не оцінюється. Але це не означає, що її не повинні оцінювати тоді, коли постає питання про її зміну за прийнятими у суспільстві правилами.
Відродження й Просвітництво знаменували собою зниження авторитету слова і слухання, посилення значущості образу й бачення. Наслідки цього світоглядного зсуву виявляються досі. Його найбільш вражаючі плоди — фотографія, кіно, телебачення і нарешті комп’ютер.. Просторові почуттєво-образні інформаційні продукти витісняють тимчасові, тобто лінійно організовані продукти, в яких закріпляється думка, що розвивається. Подейкують про близьку смерть книги, газети і, природно, читання. Відомо, що нещасний телеглядач, який вимагає видовищ, не виносить «говорячу голову» більше як три хвилини.
Але хіба книга, запитають, не належить до видимих об’єктів? Хіба читання не базується на зоровому сприйнятті? Ні, звичайно. Читання — від слухання і слухняності, історично читанню передує мова і, за припущенням, мова влади. Слова «диктувати» і «диктатор» не випадково виявилися поруч. Передусім, ця мова була раціонально строгою, а не емоційною. Мова і письмо, читання і слухання спочатку соціальні акти, а не індивідуальні. Читання про себе, не вголос, а подумки, — винахід не такий уже давній і вказує на народження індивідуалізму. Взагалі, могильникам книги хочеться сказати: не дочекаєтеся! Але ось що відбувається — книга трансформується під пресом бачення. Це помітно, наприклад, на зміні статусу коміксів. Спочатку комікси чітко асоціювалися з комічним. Тепер це не так, комікси визначають як графічно-оповідний жанр узагалі, тобто це — поєднання малюнків і текстів, що означають найрізноманітніші змісти. Є спроби використати цей жанр під час викладу наукової інформації. Схоже, такі книги пишуть- малюють колишні TV-children. А, між іншим, і кіно, і телебачення технічно влаштовані за принципом письма і читання.
Ну що ж, час робити висновки і закликати до дій. Скажімо, до спільної боротьби проти бачення і TV-бачення. Проте роль Дон Кіхота не потягну. Добре розумію, що і бачити потрібно, і чути. Але хіба не цікава ця відмінність почуттів із погляду їхньої культурної завантаженості? І чи не допоможе її облік повніше зрозуміти деякі речі сьогодні, хоч би відоме протистояння західної і східної культури?
