«Бачити те, чого не втримаєш у руках»

Життя сучасної людини неможливе без комп’ютера, телевізора, телефону, інших технологій. Для підростаючого покоління це — майже живі друзі. І ніби нічого страшного, але педагоги, психологи раптом хором заговорили (причому, у всьому світі) про те, що підростаючому поколінню важко самостійно мислити, діти не вміють аналізувати і робити висновки, не справляються з творчими завданнями; що мова дітей і підлітків — бідна, скупа; що спілкуватися в соціальних мережах їм легше, ніж із живими людьми... На думку психологів, руйнування розумових здібностей у підростаючого покоління відбувається внаслідок надмірного інформаційного тиску та пасивного сприймання інформації, також — внаслідок надмірної візуалізації, відсутності потреби в письмовій мові тощо. Оскільки тенденції в суспільстві свідчать про те, що інформаційний тиск зменшуватися не буде, розмовляємо зі старшим науковим співробітником Інституту соціальної та політичної психології НАПН України Любов’ю ОВДІЄНКО не тільки про те, як уберегтися від руйнівної сили інформаційного тиску, а й як використовувати новітні технології собі на користь.

— Любове Никифорівно, в своєму досліджені ви стверджуєте, що інформаційні технології, лавина інформації, яка впливає на нашу психіку, а особливо психіку підростаючого покоління, призводять до стандартизованого, клішованого мислення. Як це відбувається, які задіюються механізми?

— Технологія клішованого, штампованого мислення побудована на системі, де немає протиріччя: там все будується на «так» або «ні». А розумові процеси враховують ці протиріччя, тому що аби людина могла самостійно вирішувати ті чи інші завдання (свого розвитку, бізнесу, майбутнього, стосунків) і рухатися вперед, їй потрібно перебувати на вістрі протиріччя й кожного разу вирішувати проблему. Штампи з медіа-простору чи Інтернету призводять до того, що дитина відвикає мислити самостійно. Вона послуговується чужими зразками і не хоче думати сама. Також для того, щоб розвиватися і мати творче мислення, треба ставитися до освіти не як до накопичення знань. Якщо брати педагогіку, то вона теж будується на принципі привласнення — ось я вивчу і буду знати. Це в якомусь сенсі теж клішоване мислення. До освіти треба ставитися як до діяльності самоформування людини в культурі. Тільки в такому контексті можна буде перебороти штамп, який є в сучасній педагогіці й тим більше — в медіа. Мені здається, що в цьому плані нам треба ѓрунтовно перебудовувати суспільство й не звинувачувати педагогіку. Лев Толстой говорив, що ми повинні виховувати не людей прогресу, а просто людину. І залучати до цього потрібно всі можливості — ЗМІ, Інтернет, педагогіку, мистецтво. Як на мене, будь-яка технологія мусить стати інструментом для розвитку людини, а не її «придатком». Технологія не повинна диктувати людині, як себе поводити, а навпаки — людина повинна керувати цими технологіями та спрямовувати їх у певному потрібному руслі.

Людина, яка відтворює речі й не здатна до створення чогось нового, — це приклад штампу. Тоді вона не має здатності подумати, помислити раціонально, критично поставитися до того, що їй пропонують. Адже дуже важливо, що за інформацію ми отримуємо. Нам потрібно з’ясувати, чого вона варта, і, можливо, провести аналогії, а не повторювати, відтворювати зразки — це те, на що ми часто орієнтуємося. Повторю, що це проблема суспільства в цілому. Я розумію, що гроші диктують усе, але ми не можемо не ставити питання, від яких залежить подальший розвиток суспільства. Ми маємо їх хоча б проговорювати, щоб комусь це запало в душу і хтось починав думати в цьому напрямі: як зробити так, щоб ми розвивали і формували людину. І технології мають не пригнічувати мислення, а, навпаки, його стимулювали.

— Сьогодні багато психологів говорять про руйнування в підростаючого покоління розумових здібностей. Це некритичне засвоєння інформації?

— Так, це і некритичне засвоєння інформації, і невміння діалогічно мислити. Тому що коли ми спілкуємося, коли є живий зв’язок людини з людиною, то ми здатні до діалогу. Ми вміємо знайти спільну мову. А коли є тільки відтворення, коли немає діалогу, а є тільки повторення заученого, то це говорить про невміння творчо мислити. Тобто нездатність до діалогу призводить до невміння творчо мислити. Це те, що я говорила про протиріччя: коли є «так» або «ні» — і все. Тоді вирішити проблему іншим способом, подивитися на неї з іншого боку людині не вдається. Це призводить до невміння рухатися вперед, будувати своє життя, досягати чогось у ньому й отримувати від життя задоволення. Про це свого часу писав психолог Ільєнко, який працював зі сліпоглухонімими дітками (йдеться про московську школу 70-х років Ільєнка, Давидова і Мещерякова). Ільєнко казав: «Якщо можна навчити сліпоглухоніму дитину працювати та жити в цьому світі, то я не знаю, які саме технології треба застосовувати до нас — «зрячеслышащих» — щоб ми не вміли того робити, не могли творчо адаптовуватися до життя». Тож він і його колеги пропонували давати дитині «живу» проблему, яку можна вирішувати. І коли дитині вдавалося її вирішити, то це — тільки її шляхи. Так дитина вчиться жити. Такі завдання потрібно давати з урахуванням віку дитини і «просувати» її вперед, розвиваючи творче мислення. Що стосується комп’ютерів, то їх теж і можна, і треба залучати для розвитку творчого мислення в дитини. Важливо привчати до нього як до інструмента: він не для того, щоб натискати на мишку і бігати за гравцем, а для створення власного світу, навіть якщо це буде малюнок чи якийсь невеличкий мультфільм.

— Як впливає надмірна візуалізація на творчі здібності?

— Візуалізація потрібна, але — в міру. Для чого, наприклад, на ком’ютері заміняти написи «іконками», як ми їх називаємо? Людина відвикає читати. Толкін, який написав «Володаря перснів», говорив, що його тексти краще читати, а не дивитися фільми, зняті на їх основі, тому що в людини має розвиватися творча уява. І не обов’язково все, що написано, потрібно перетворювати в якісь образи. Кожна людина все сприймає по-своєму, в тому числі й художні тексти. У неї вимальовується свій образ. Тому психологи підкреслюють, що занадто візуалізований світ заважає розвитку уяви.

— Також у дітей погіршується ситуація із висловлюванням власних думок, в тому числі — письмово. Відбувається спрощення мовлення...

— Я з вами згодна і про це завжди кажу, тому що текст, який дитина пише, коли переписується з кимсь — це зовсім інша мова, вона примітивізовано й не грунтується на сформованій літературній мові. Це таке собі комп’ютерне щебетання. Звичайно, воно не приводить до вміння висловлювати свої думки. «Ах!», «Ох!», «Клас!», «Жах!» — це мова Еллочки Людожерки. Для того щоб навчити дитину висловлювати свої думки, формувати їх, потрібно пропонувати їй творчі завдання, хай навіть на комп’ютері, але обов’язково з залученням класичної літератури. В мене таке враження, що без класики не можемо нічого зробити. А класика — це не просто автори, яким ми віддаємо шану. Класичні твори потрібно читати, розмірковувати над ними. Тоді класика буде розвивати дитину, формувати її мислення, її світ. Звичайно, починати привчати дітей до класики потрібно з врахуванням вікових особливостей. Я, наприклад, своїм дітям читаю книжки з 4-х місяців. Вони з задоволенням мене слухали і тепер багато читають, хоча їм було важкувато в школі, оскільки вони нерідко спілкувалися з тими, хто не читав зовсім (у 6 років мій син читав грецьку міфологію). Справа в тому, що якщо дитина правильно зростає в суспільстві, то вона відтворює філогенез в онтогенезі, тобто розвиток людства у власному розвитку. Книги сприяють цьому, якщо їх правильно добирати: спочатку — казки, міфологію, потім — щось «доросліше». Повторюючи крок за кроком історію людства, дитина набуває людських особливостей і формує образ у собі.

— А якщо виховання не сприяє тому, що дитина формує образ у собі, тоді її доля — «живитися» стандартами і кліше, які пропонують із телевізора?

— Я оптимістично дивлюся на цей світ, хоча бачу, що багато чого у нас втрачається, багато чого ми самі губимо. Але надолужити можна, знову ж таки — якщо звернутися до класики. Поступово включаться процеси... Бувають стрибки: людина до 30 років нічим не займається, а потім раптом стає художником. Таке цілком можливо. Є багато прикладів.

— Якщо батькам немає часу залучати дитину до культури, бо вони зайняті питанням виживання, то чи може це якось компенсувати школа — якось обійти ці педагогічні кліше та стандартизацію. Маю на увазі «натаскування» у школі знань, які в житті можуть зовсім не пригодитися, яким займаються, починаючи з дошкільних закладів?

— У деяких експериментальних школах це вже відбувається. Так, на мікрорівні можна щось зробити, і воно працює. Але коли людина виходить у світ, то потрапляє в ситуації суцільної сірості. Їй важко, вона починає ламатися, бо виживати в такому світі складно. Я саме на це й націлюю —це не проблема школи, це не проблема педагогіки, це проблема суспільства в цілому. І про такі тенденції, про таку кризу говорять у всьому світі — і європейці, й американці, і японці. Хоча в Японії ситуація набагато краща. У цій країні в школах у звичайні шкільні програми введено обов’язкові години щоденного естетичного виховання. Мені здається, що це дуже важливо. Не має значення, чим займатиметься дитина — малюванням, музикою чи танцями. Головне, що вона буде залучена у творчий процес, буде розвивати себе як особистість, свої універсальні здібності (маю на увазі навчитися не окремому, наприклад, танку, а засвоїти універсальні принципи). Універсальні знання дають можливість вирішувати конкретну проблему. Так само і в будь-якій іншій діяльності: щоб зробити щось конкретне, потрібно знати універсальний спосіб здійснення чогось. Це ж стосується й розвитку новітніх технологій: щоб їх розвивати, треба мати творчу уяву — бачити те, чого не можна втримати в руках. Адже тільки тоді можна рухатися вперед, коли маєш образ світу.