Білі, чорні, руді...

Переконавшись, що аптечний бізнес працює, образно кажучи, «на автоматі», успішний підприємець Петро Сидорович Дацюк вирішив розводити... свиней. І не простих, а породистих. На його фермі на батьківському обійсті у віддаленому селі Завидів сьогодні мирно співіснує цілий свинячий «інтернаціонал»: є ландраси, є анлійський дюрок, є схожа на дикого дзіка з лісу червонопояса, білі гори нагадують свині полтавські... А найоригінальніші — корейські. Вони можуть пастися на траві, як корови, але дають не сало, а кілограмів зо сто чистого ніжного м’яса. Вже нині одне порося від корейської льохи коштує 500 гривень — і на них записуються у чергу...

Забачивши людей, кнурик Кличко відразу робить боксерську стійку. Доглядач Володя, який його ж і годує, завбачливо відступає вбік і радить це ж зробити і нам. Із загону кнурик, звісно, не вилізе, але дратувати тварину не варто.

— З’їсти не з’їсть, — спокійно реагує Володя на мій жарт, — але вкусити може! «Хлопці» з цієї породи бойові та задирливі. Ось на фермі маємо вже двоє старших корейських кнурів. То як підлітки: зайдеш у загон, а він тихо підкрадеться, головою отак ногу підіб’є, і давай, з ним борюкайся!

Кличком молодого кнурика назвали у... Бельгії, звідки його доставили у Вінницю, де теж вже розводять свиней корейської породи. Адже нових поселенців на ферму Дацюк вишукує по всій Україні. Ландрасів привезли з Червонограда; з «помідорних» Заліщиків, що на Тернопільщині, доставлена червонопояса свиноматка. Свинка невеличка, але вся збита. Справді червоно-руда, тільки посередині тулуба — біла смуга. І вкрита густою й твердою шерстю, чим і нагадує дикого кабана. Це, розказує Володя, порода трудомістка. Росте повільно, зате десь після року починає активно набирати вагу. Червонопоясих вирощують на бекон.

Поряд у загонах — свині полтавські: й за походженням, і за назвою породи. Є серед них і м’ясні, й сальні. Поросята від них ідуть по 320 гривень за штуку, і теж нарозхват. На м’ясо вирощують і свиней англійської породи дюрок. На фермі вона поки що одна: велика елегантна свинюка чорного кольору. Коштують чистопородні свині зовсім не дешево. І якби вам назвати ціну, за якою придбано кнурика Кличка, ви б взялися за голову... Але якісне дешевим не буває, у чому селян не лише із Завидова, а й із навколишніх сіл, із Горохівського, Любомльського і Шацького районів, куди поїхали Дацюкові поросята, вже переконувати не треба.

Починалася ж ферма з корейської льохи Матильди.

— Привезли її малим поросям, розміром сантиметрів 30, — показує дружина Володі Люба.

Матильду Володимир і Люба Сушики мало не за хвіст витягли із загону на сонце. Туша вражаюча! Цицьки торкаються землі, й льоха задніми ногами час від часу на них наступає, тому невдоволено порохкує. А може, нервує, бо відчуває, що невдовзі має вдруге стати мамою її дочка Дорота... Ця свиноматочка (інакше не скажеш, бо розміром ще мала) вже зібрала докупи підстилку... Зауважую, що у маточнику, де й перебуває свиняча еліта, не чути звичного запаху свиноферми. Із дитинства пам’ятаю, як негарно пахли свинарки з колгоспних ферм і ніяк, бідні, не могли витравити від себе цей запах...

— Ні, наші свині чисті й акуратні, на все мають місце, — розказує Люба.

Підприємливі корейці, які, мабуть, не так обожнюють сало, як українці, вивели цікаву породу. Ці свині паруються вже у чотиримісячному віці, поросятка (кожне по сто «вічнозелених», зауважте) народжуються через три місяці, три тижні й три дні. У рік — два опороси! Корейська свиноматка приводить свиней у зростаючій пропорції. Ось Матильда перший раз народила восьмеро, другий раз — 12, потім — 16, а четвертий раз буде і 20. Давати потомство вона може й до тридцяти років. Порода невибаглива і неделікатна: з сотні буває лише два відсотки падежу. Вирощують її на підніжних, як кажуть, кормах. Влітку пасеться на траві, взимку їсть буряк і кукурудзу качанами, любить сіно. Навіть без осипки можна обійтися. Головне, щоб було достатньо води. І за рік — до сотні кілограмів чистого м’яса... Сала нема, лише тонкий прошарок, а решта — м’ясо.

— От як бройлер, — знаходить порівняння Володя.

У Завидові лише дві вулиці: Центральна, десь на 180 номерів, і Підлісна, мало що менша. Сім кілометрів вибоїстої дороги з кінця в кінець... Дружина Петра Сидоровича Дацюка Ольга Олексіївна, котра, як і він, родом із Завидова, каже, що у селі до восьми десятків хат-пусток.

— Чоловік не вірив, що не буде кому працювати навіть на фермі, а ще ж взяли в оренду людські паї...

Із «наймитами» Дацюки мало не «нагрілися»... Розчарувавшись у місцевих кадрах («Нема ні тракториста нормального, ні токаря, ні пилорамщика!»), Петро Сидорович через службу зайнятості виписав був працівників аж з Дніпропетровщини.

— Потелефонувала жінка, що має з чоловіком четверо дітей. Жили у бабиній хаті, яка згоріла, і тепер мало не просто неба. «Мы приедем!» Підібрали їм хату у Завидові на виплату. Приїжджають з трирічною дитиною. Чоловік хвалиться, який він добрий і тракторист, і столяр... Зговорилися ми з ними про ціну, їдуть вони додому за речами. А дитину залишають! Я її, знаєте, пожаліла, чого мають возити через всю Україну? — розказує Ольга Олексіївна. — А вони заявляють: «Денег на обратный путь нет!» Дали гроші, приготували їсти на дорогу... Поїхали. Чогось, думаю, така мала дитина і за мамою- татом не скучає?! Почала питати, а вона і розказує, що батьки п’ють, що тато маму душив, міліцію викликали... Дещо ми й самі запідозрили. Бере Петро телефон, дзвонить у сільську раду на Дніпропетровщину. Там таку на них характеристику дали, що за голову взялися. Що ви думаєте, мусили ми гроші давати, щоб хтось із них приїхав на Волинь і забрав дитину...

Батьківське обійстя Дацюка — у кінці села, під самим лісом. Місця дивовижної краси й родючої землі. Доглядач Володя веде нас у ліс, що зразу за хлівами. Тут серед гущавини ростуть дуби. В одному місці два з одного кореня, недалеко — три з одного кореня, а ще трохи — і п’ять з одного кореня!

— І таку енергетику мають, що навіть у найлютіші морози між цими п’ятьма дубами земля ніколи не замерзає! Ось там ще поставлю альтанку, лавочки, — по-хазяйськи розмірковує.

Сушики у Дацюків — із перших днів існування ферми. Петро Сидорович випитав їх у селищі Головне, що на Любомльщині. У райцентрі він має на ринку аптечний кіоск. Жили у «рукавичці»: батьки, вони з двома дітьми, ще брат чи сестра з дітьми... Володя їздив на заробітки в Польщу, і відірваність від сім’ї діставала. На яких умовах загітував їх Дацюк, комерційна, як кажуть, таємниця. Але вони отримали хороше житло, яке у перспективі може стати їхнім, і роботу (її то вже багато).

— Ми у Завидів не повернемося, — каже Петро Сидорович, нині він проживає у Павлівці у просторому двоповерховому будинку. — І діти наші навряд чи туди захочуть... А батьківське обійстя хотілося зберегти.

Тож мешкають Сушики у родовому домі Дацюків: маму Петро Сидорович забрав у Павлівку. Придбали вже меблеву «стінку», нові ліжка... Діти ходять у Завидівську школу. Агроном за первісною професією, Володимир Іванович став добрим зоотехніком. Свинячий маточник обслуговує він один. І пологи у льохи ночами приймає, і щеплення робить, і годує. На зиму, до речі, накошує багато кропиви, сушить її та дає по жмені замість вітамінів. А яких свиней розвів!

— Корейського кнурика схрестив з білою полтавською, — з гордістю показує розкішного свина, який вражає не лише розмірами, сальними боками, а й корейською ж «мордою». — Вже третє покоління цих «гібридів» маємо. М’ясо пробували, значно ніжніше, ніж у нашої свині. Англійського дюрока, свиночку чорного кольору, звів теж з білою полтавською. Дивіться, які у нас вийшли червонопоясі свині! — піднімає на руки симпатичне біло-руде порося.

Його день починається о четвертій: доки не пече сонце, іде в теплицю. Вона займає дві сотки. За хатою — 5 гектарів землі, яка дісталася Дацюкам на паї. На двох гектарах — сад, окремо росте смородина, до 200 кущів винограду, якого аж 17 сортів!

В окрузі Петра Сидоровича часто називають не за прізвищем, а за кличкою: Панадол.

— І я — жінка Панадолова, і діти — Панадолові, — без тіні образи каже Ольга Олексіївна.

Дацюк за професією фармацевт і був у числі піонерів аптечного бізнесу. На чистому місці, над дорогою у Павлівці, збудував аптеку, посадив біля неї садок і троянди (які стабільно рвуть і нищать). Для квітника за 50 гривень придбав і морозник кавказький: трояндою цвіте на снігу... Має аптечні кіоски в Іваничах і Локачах. Конкурентів «боре» низькими цінами. Купив ділянку землі у райцентрі, де планує збудувати не лише аптеку, а й магазин «Дари Завидова». Щоб у ньому було все, що виростатиме на благодатній батьківській землі: від смородини й винограду до елітного м’яса (хоча корейськими поросятами з ніжним м’ясом можуть зацікавитися і столичні ресторани).

Здається, він фонтанує ідеями. З місця може розкласти бізнес-план, на чому можна заробити гроші. Ось пропонували йому і лікарські трави вирощувати: землі ж сотнями гектарів пустують... Романтики у бізнесі не шукає. Розведенням породистих свиней зайнявся не тому, що вони йому подобаються.

— Такий я — з дитинства все прораховую! Свинарство сьогодні — найприбутковіша галузь. Чого ним не займатися, якщо одне порося від кнурика Кличка зі свистом піде за 500 гривень? Але й ми за свиноматку чи кнурика платимо грубі гроші...