Білка в колесі
«Оренда колеса. Недорого», — таке оголошення могла б дати й сама білка, часто вимушена волею обставин, крутитися в кабальному режимі. Коли зі скульптором Світланою Гібаленко придумували назви до її робіт для лялькового вернісажу, який нещодавно проводився в Українському домі, то почали саме зі скульптури білки в колесі, яку підтримував ногами, тобто стоячи на голові, веселий клоун. І той, і той — на роботі, тут не до веселощів, але, звикнувши професійно тримати фасад, глиняні персонажі усміхалися.
Зовсім не прагну аналізувати побачене в експозиції, але мені здалося, що лише частина робіт була цікавою, а решта — як із крамниці сувенірів за зниженими цінами. Здивувало інше — вартість вхідного квитка 40 гривень, а для «недорогих» людей (студентів, пенсіонерів) — 25. Погодьтеся, загнули. У київських театрах за 40 гривень можна переглянути виставу, в якій актори витрачають енергії не менше, ніж білки в режимі «крутись, поки крутиться».
Про талант вже не кажу — у нас такі поняття традиційно не оплачуються.
Часто буваючи на Березняках у справах, звернула увагу, що біля однієї досить скромної перукарні збираються літні люди. Якось, почувши розмову двох немолодих жінок, зрозуміла, що тут недорого стрижуть пенсіонерів. І ось нещодавно ця перукарня закрилася. У зв’язку з цим одна інший радила: на Шулявці, мовляв, є подібна, і майстри там теж непогані. «Але ж це далеко від Березняків», — жахнулася співбесідниця. «Наш пенсіонер за гривню і зайця наздожене. Інакше не виживе, хіба ти не знаєш», — усміхнулася її приятелька.
Таким на виставку, мабуть, іти не варто, та й у студента в кишені не завжди копійка дзвенить. До того ж, за ці гроші перехопити можна хоч пиріжків. Політика організаторів є зрозумілою — чітко визначити межу. Тут потрібні гаманці, а не роззяви. Усім нині потрібні чужі гроші, аби самому не заіржавіти. Безкоштовно можна дивитися, мабуть, лише на вітрини.
Відмежованість — ось що домінує в щоденній метушні, відповідно до кеш-принципу. Немає в гаманці налу-безналу — ти в хисткій зоні. Життєвий радіус аж надто великий. Утім, і заможні колекціонери не квапилися діставати гаманці — ціни явно завищені. Самі учасники виставки теж заплатили певну євросуму за місце під сонцем — їм теж треба відбивати. Пригадала, що коли тільки зводили будівлю нинішнього Українського дому, тут монтували напрочуд яскраво освітлену стелю-ліхтар. Усі його тоді між собою називали «сонцем». Колись у музеї примусово блукали залами лише напівсонні школярі під час обов’язкових екскурсій, і думали вони завжди про одне — коли все це закінчиться. Давно в цих стінах змінилися інтер’єри, але повсякденність так і не дозволяє більшості жити хоч інколи. Можливо, тоді й не потрібно було б культивувати стільки злості, випліскувати її у вулканічних пропорціях, а багатьом ховатися у футляри свого паралельного життя, аби не збили — так, мимохідь.
Часто говорять, що коня голоблі тримають. Не знаю, може, це лише про стару кобилу так думають. Та, мабуть, ні: для всіх головне, аби не уразила одного дня думка, що світ величезний, а зателефонувати нікому. І це відкриття, погодьтеся, поза віком. І молоді конячки, які ще по-справжньому не навчилися спиратися на головні цінності, просто не знають: те, що здається нещастям сьогодні, завтра може здаватися щастям.
Так думала про все одразу, вийшовши на вулицю, і якось непомітно опинилася на Подолі. На воротах ринку побачила оголошення: «Запрошуємо на відкриття нового туалету». Не знаю, можливо, там було навіть слово «урочисте». Посміхнувшись, подумала, що варто і оркестр запросити. Правда, вчасно зупинилася. До чого сарказм — адже подія, напевно, міського масштабу, якщо він випадково ще й безкоштовним буде, звичайно.
Хоч загроза життю і обмежилася переважно втратою грошей, зазвичай ми часто вирішуємо два завдання: як триматися і що надіти. Варто навіть зізнатися самому собі, що ми давно любимо свою обов’язкову метушню, нескінченні проблеми, про які навіть не підозрюють у сильних країнах. Ми вписалися, тому що знаємо — буде те, що має бути, навіть якщо буде навпаки. Адже нас рідні стіни гріють, щоправда, переважно в 30-градусну спеку.
Та й порадами всіляких усезнайків напхана голова по саму зав’язку. У будь-якому разі знаю — через спокійне дихання повідомлю мозок, що можу опанувати себе. І живи собі далі...
Цікаво, чи білка користується цією порадою, чи вона не знає, що можна жити і не мотатися по тому ж самому колу? Принаймні скульптурна здогадалася — адже пропонує завдяки нашій підказці своє колесо в оренду. Та хто купить, напевно, й ціну все одно загне. Теж навчилася, а чек на руки не видасть, як зараз практикують у дуже респектабельних магазинах. Магія виставлених там брендів настільки принадна, що заможний покупець і не звертає увагу на таку дрібницю. Адже чек не завжди потрібен, а магазину ще й як: не пробив — не заплатив відрахування, ось до кишені своєї й поклав.
Чужі гроші — товар найшвидший, а коли вони стають твоїми завдяки навіть такій нехитрій витівці, їх узагалі треба як улюблений костюмчик — пестити, плекати й голубити.
Заплатіть податки, спритники... Хотіла сказати навіть, панове-одноденки. Ні, мабуть, тут я розмріялася.
