«Бій іде не заради слави, а заради життя»

Мужність розуму… Роздумуючи про ключову формулу незвичайного наукового марафону одного з найвизначних фізіологів сучасності Платона Григоровича Костюка, приходиш до висновку: вона, ця диспозиція успіху, перебуває саме в такому подвижництві. Але як кувалася його лінія життя, завдяки яким стимулам і якостям хлопчик із Бульварно-Кудрявської став феноменальним дослідником, по суті, вперше вступивши в діалог із нейроном — вічним диригентом й оркестрантом буття?

Отже, розпочнемо з перших тактів. Платон народився в майбутній столиці України 20 серпня 1924 року в сім’ї педагога і психолога Григорія Силовича Костюка та хіміка за освітою і родом професії Мотрени Федорівни Лащенко.

— У нас було дві кімнати в комунальній квартирі, на щастя, цілком дружній, — згадує Платон Григорович. — Наче зараз бачу батьківський кабінет, письмовий стіл, шафи з книгами, рояль. Цей рояль мав величезне значення в моїх музичних захопленнях, і тим більше мого молодшого, на жаль, уже покійного брата Лесика — Олександра Костюка, музикознавця, знавця і шанувальника мистецтва та фольклористики, що очолював інститут ім. М. Рильського. У довоєнний період, а потім у нелегкі післявоєнні роки, коли, закінчивши після фронту навчання в університеті, а потім і медичний інститут, я занурився в потік фізіології, музика підтримувала мене та й нині втішає. Адже я закінчив і вечірнє відділення консерваторії.

— Якось ви сказали, що у вас було три вчителі — Григорій Силович Костюк, Данило Семенович Воронцов і лауреат Нобелівської премії Джон Екклс...

— Змалюю, передусім, образ батька. Він народився в 1899 році в селянській сім’ї в селі Могильне поблизу Гайворона. Відмінно навчався в гімназії та був направлений для продовження навчання до колегії Галагана у Києві. Закінчив її в 1917-му. У 1923 році, вже займаючись учительством, Григорій Костюк закінчив філософсько-педагогічний факультет інституту народної освіти. Усе життя залишався безпартійним — і на посаді директора школи, і очоливши кафедру в педагогічному інституті, і організувавши інститут психології.

За підтримки батька я рано захопився мовами. Уже в школі читав Гете, Гейне, Шиллера в оригіналі. Потім освоїв англійську та французьку. В науковому вдосконаленні це дуже допомогло.

— Григорій Силович справив абсолютний вплив і на ваше майбутнє, починаючи з драматичного перебування у воєнному Сталінграді. Який це сюжет?

— Загалом — і буденно, і ніби надприродньо. 22 червня… На початок війни я закінчив десять класів, мені не було й сімнадцяти. Григорій Силович одразу ж зрозумів: події розвиваються критично. Він був уже поза віком негайного призову до армії, а я ще до нього. Батьки приходять до висновку: треба виїжджати углиб країни. Оскільки батько був дійсним членом Академії педагогічних наук СРСР, для нього знайшлася вакансія у вузі міста над Волгою, і ми з ним виїхали до Сталінграда. Мама і Лесик повинні були приєднатися до нас пізніше, але не встигли і опинилися в окупованому Києві. Про труднощі, що випали на їхню долю, ми взнали лише після звільнення міста.

Я вступив у Сталінграді одночасно до медичного та до педагогічного інститутів. А потім розпочалося бомбардування. Пам’ятаю, як скидав «запальнички» з даху будинку, в якому ми жили. Обидва інститути згоріли. Уночі, в тумані, ми рушили на човні через Волгу. Добралися до Кзил-Орди в Казахстані, де відкрився Об’єднаний український університет. Батько продовжив завідування кафедрою, а я — навчання на біологічному факультеті. До речі, в Сталінграді я встиг за рік пройти два курси в обох інститутах.

На початку 1943 року мене призвали до армії. Оскільки був уже медичний доробок, направили курсантом до Харківського військово-медичного училища в Ашхабаді.

Навчання йшло непогано. На початку сорок четвертого частину курсантів, у тому числі й мене, направили до вже звільненого Ленінграда для вступу до Військово-медичної академії. А за кілька днів, уже сам, я, з безліччю пересадок, рушив назад до Ашхабада. Історія склалася так. Усіх нас зараховували на перший курс ВМА. А у мене за плечами було вже два курси медичного інституту. Я подав рапорт із проханням врахувати це, але мені сказали, що винятку бути не може. Я наполягав на своєму, проявивши характер. І начальство Академії ухвалило «соломонове рішення» — відправити мене геть. Так я не став військовим лікарем, а був випущений військовим фельдшером. У званні молодшого лейтенанта мене направили в розпорядження Головного військово-медичного управління. Служба полягала, в основному, у відрядженнях до тих чи інших медичних підрозділів діючої армії. У весняні місяці сорок п’ятого року війна привела мене одного разу до Кенігсберга. До радянських офіцерів, навіть таких юних, як я, фольксштурмісти, що випадково зустрічалися, ставилися полохливо і підлесливо. Були, зрозуміло, й окремі снайперські постріли, однак під прицільну кулю я не потрапив. У мене, зрозуміло, як і в кожного ветерана війни, є ратні нагороди, але в бойових діях як таких я, зізнаюсь щиро, безпосередньої участі не брав, бої затихли. Попереду, проте, було перекидання військово-медичних підрозділів на Далекий Схід, куди й пролягли інші службові маршрути. Однак восени сорок п’ятого мої клопоти про демобілізацію з метою продовжити навчання в університеті були задоволені, і я опинився у Києві. З війни повернувся лейтенантом.

— Тут, напевно, саме час і місце представити на авансцені оповідання фігуру Данила Семеновича Воронцова.

— Мене прийняли на п’ятий, завершальний курс біолого-грунтового факультету університету ім. Т.Г. Шевченка, і фізіологія, яку читав Данило Семенович, мене раптом надзвичайно привабила і, вочевидь, осяяла. Звичайно, ім’я професора Воронцова я чув у нашому домі й раніше, однак побачив його вперше. Це класик вітчизняної науки, прямий учень основоположника електрофізіології М.Є. Введенського. Працював у Петербурзі, в університетах Одеси, Смоленська, Казані, а з 1935 року очолив кафедру в Києві. У 1939 році його було обрано членом-кореспондентом АН УРСР, тоді це було рідкістю. Коли розпочалася війна, евакуюватися з Києва вчений за станом здоров’я і через сімейні обставини не міг, а співробітничати з новою владою відмовився. Виникли голодні набряки. Один з учнів допоміг йому влаштуватися лаборантом при санепідемстанції у Вінниці. Ніхто не знав, хто цей лаборант насправді. Тінь зневаги, оскільки професор залишався на окупованій території, лягла на нього, і керівництво кафедрою корифею науки не довірили. Дали лише лабораторію у знов організованому при університеті невеликому науково-дослідному інституті фізіології людини та тварин. Власне, лабораторія займала приміщення класу в будівлі школи по вул. Леніна, де тоді розміщувався факультет. Дійсним членом АН УРСР Данила Воронцова був вибрано лише в 1957 році. Йому було вже за сімдесят.

Фіксуючи електричні прояви нервової діяльності, можна точно та об’єктивно визначити, як розвиваються нервові процеси, виникає збудження і гальмування. Ось чому з появою досить чутливих приладів, які дозволили реєструвати такі порівняно слабкі і короткочасні реакції, напрям рушив семимильними кроками. Ось до цієї лабораторії, що залишалася царством електрофізіології, мене, після отримання диплому, і було прийнято.

Разом із Д. Воронцовим захоплено працюють С. Фудель-Осипова, Ю. Меньших, С. Ковтун і я — ось і вся команда. Апаратуру доводиться виготовляти наново — оснащення кафедри розграбоване, багато що згоріло. Але робота ведеться на високому методичному рівні, хоча ставляться складні технічні вимоги. Звичайно, «лівшею» доводиться стати і мені, а дослідження стають усе більш і більш цікавими. Це, зокрема, перші підходи до реєстрації електричних сигналів окремих сегментів спинного мозку.

Данило Семенович здавна товаришує ще з одним із найвідоміших фізіологів академіком Іваном Соломоновичем Беріташвілі. Так виникають «Гагрські бесіди» з фізіології, і в 1948 році й мені вдається взяти участь у такій науковій конференції високого рівня.

Власне, Д.С. Воронцов спрямував мене на коло досліджень, якими я все життя займаюся. У 1949 році — мені було тоді двадцять п’ять — я захистив кандидатську дисертацію «Адаптація нерва до постійно наростаючого електричного струму» і в тому ж році закінчив лікувальний факультет медичного інституту. Тут мене найбільше цікавила клінічна неврологія, але практикуючим лікарем я так і не став, узяв гору наукове покликання. У 1956 р. була готова докторська дисертація про двонейронну рефлекторну дугу. Через два роки, вслід за Д.С. Воронцовим, я перейшов на роботу до Інституту фізіології ім. О.О. Богомольця, де організував лабораторію, а потім відділ загальної фізіології, яким і керую нині. До цього часу вийшли мої праці «Двонейронна рефлекторна дуга» та «Мікроелектродна техніка», за які мене було удостоєно премії ім. І.П. Павлова АН СРСР. Таким чином, в дослідженнях я рухався досить швидко.

— Отже, мікроелектродна техніка. В її введенні в галузь нейрофізіології ви стали в тогочасній країні піонером, абсолютно самостійно розробивши унікальні методики. Яким чином ви дійшли до них?

— Поштовхом з’явилися публікації про такі окремі роботи на Заході. Але ми не знали ні подробиць, ні варіантів технічного оснащення. І все ж я загорівся новою ідеєю, адже «нотна грамота» електрофізіології не була для мене скарбом за сьома замками. З благословення Д. Воронцова я спробував «зондувати» нервові клітини спеціальними надмініатюрними мікроелектродами, як правило, скляними, які тут же виготовлялися. Тут моїм союзником став інженер лабораторії Дмитро Олександрович Голов, який уперше змайстрував незвичайну мікропіпетку. А оскільки все це було найновішим, я написав книгу «Мікроелектродна техніка» — як своєрідний методичний посібник для колег, адже стало ясно, що спосіб наближає до «обітованої землі» у фізіології нейронів. Ми навчилися не тільки фіксувати їхні електросигнали, а й перфузувати, вводячи певні сольові розчини всередину практично невидимої клітини та вивчаючи її мембранні відповіді. Розмір мікроелектрода вдвічі менший, ніж роздільна здатність світлового мікроскопа, і ним маніпулюють під електронним мікроскопом.

— Ми наближаємося до вашої знаменної зустрічі з Джоном Керью Екклсом, одним із патріархів світової електрофізіології…

— Веселка замкнулася, мабуть, випадково. Йшов 1959 рік, «залізна завіса» слабшала, і мене було включено до складу радянської делегації на Міжнародний фізіологічний конгрес у Буенос-Айресі. Зробив доповідь англійською про дослідження окремих нейронів спинного мозку за допомогою мікроелектродів. Після виступу до мене раптом підійшов Екклс і запитав, де я всього цього навчився. Коли я відповів, що все зроблено самостійно, він був неймовірно здивований і одразу запросив мене до своєї лабораторії в Канберрі в Австралії, запевнивши, що сплатить всі витрати. В Києві я зібрав і подав через інститутську канцелярію всі необхідні документи, але минали тижні й місяці, а відповіді не було. Несподівано одного дня в дирекції інституту пролунав міжнародний телефонний дзвінок. Дзвонив Екклс. Він запитав: «Чому ви не їдете?» Я почав щось туманно пояснювати, що не все, мовляв, від мене залежить. Екклс тут же сказав: «Я зараз же телеграфую Хрущову». Розмова, очевидно, прослуховувалася. Не знаю, чи дзвонив він до Москви, але за кілька днів мені видали дозвіл.

У Канберрі я працював не дуже довго, виникла Карибська криза. Але все ж таки ці місяці я б назвав стартовими в самопізнанні. Обстановка в лабораторії Екклса, з її атмосферою вільних дискусій та привабливою манерою її керівника, що давав своїм партнерам повну самостійність, сприяла моєму науковому становленню. Серед публікацій у спеціальних журналах цього періоду потрібно відмітити й мої статті спільні з Екклсом, Шмідтом (Німеччина), Іто й Ошимою (Японія). Виник належний індекс цитування у світовій науковій літературі. Один із наслідків такого прориву — створення на базі Інституту фізіології ім. О.О. Богомольця встановленої ЮНЕСКО в 2000 році кафедри молекулярної і клітинної фізіології. Її співкерівники — лауреат Нобелівської премії Ервін Негер і я. До речі, в Канберрі я навчився також грати в теніс.

— Платоне Григоровичу, у цій розповіді про часи й терміни ви якось обійшли той факт, що з 1966 року ви є директором інституту.

— Адміністративна діяльність мене ніколи не приваблювала і подібний перехід ніяким чином мною не лобіювався. Пропозицію зайняти цю посаду висунув Президент НАН України академік Борис Євгенович Патон. Мотиви полягали в необхідності наближення інституту до світового наукового рівня, а нейрофізіологія була тут авангардною. І мені довелося увійти до директорського кабінету. Крім того, протягом 1974—1988 років я був академіком-секретарем Відділення фізіології АН СРСР. До Москви доводилося їздити щотижня.

Зараз тут немає можливості описувати інститут, яким він є сьогодні. Скажу лише, що поряд зі старою будівлею виріс новий шістнадцятиповерховий науковий корпус. Дослідження ведуться в трьох напрямах: фізико-хімічні засади біологічних систем, нейрофізіології, фізіології вісцеральних систем. Роботу інституту відмічено десятьма Державними преміями СРСР і України, трьома преміями ім. І.М. Сєченова, двома — ім. І.П. Павлова, сімнадцятьма — ім. О.О. Богомольца.

— Ви не сказали, що є лауреатом всіх цих премій, а також відмічені Міжнародною премією ім. Л. Гальвані (США), що описане вами та співавторами «Явище вибіркової саморегульованої кальцієвої провідності мембрани нервових клітин» визнане відкриттям, що видано чудові посібники, якими користуються, крім України та Росії, в США й Англії.

— Розумієте, усе це не самоціль, а лише віхи на наукових шляхах, оскільки й дійсно — «бой идет не ради славы, ради жизни на земле». Адже майбутнє, по суті, за нейронною фізіологією і медициною. У цьому плані закономірно, що сьогодні наш інститут співробітничає з науковими установами Франції, Німеччини, США, Росії, Японії, Італії, Швеції, Словаччини, Великої Британії. І я вдячний долі, що на роздоріжжях науки мені дійсно дещо вдалося зробити. Є віршована строфа — «Часи не вибирають». Але я б додав, що час вибирає нас.