«Бог розумно і економно створив світ»

— Шановна пані Тетяно, розкажіть нам про ваших славетних родичів — діда і батька Палладіних. Чи вплинули вони на ваш вибір фаху?

— Особливо вплинув на мене дід, Володимир Іванович Палладін, який пройшов шлях від хлопця з бідної родини, що навчався на казенний кошт, до дійсного члена Імператорської академії наук. Невдовзі після закінчення Московського університету дід став професором Варшавського університету, а потім — Петербурзького.

У родині мого батька знали багато мов, Володимир Іванович з дитинства спілкувався зі своїми синами німецькою, добре знав французьку. Коли працював у Варшаві, вивчив польську і розмовляв нею — на відміну від багатьох сучасних громадян України, які тут народилися й вивчилися, а українською мовою не хочуть оволодіти. Батько, дитинство якого пройшло у Варшаві, також знав польську. За радянських часів був такий випадок: батько, вже почесний член Польської академії наук, поїхав до Варшави й був запрошений прочитати в університеті лекцію. Знаючи, як ставилися там до радянських людей, і здогадуючись, що лекцію можуть зірвати польські студенти-патріоти, він вирішив читати лекцію польською. І мав величезний успіх.

Під час революції мій дід опинився у Харкові, і при гетьмані Скоропадському, коли засновували Українську академію наук, його запросили стати її членом. Дід, однак, не зміг приїхати до Києва — просто тому, що не ходили поїзди. Невдовзі він опинився в Криму, де став директором Нікітського ботанічного саду. Коли почалася евакуація «білого» Криму, із Севастополя мав виїхати й мій дід, тим більше, що мав запрошення на посаду професора в Америці. Він, однак, не поїхав і повернувся до Петрограда, до університету — не захотів «втікати» й кидати свої учнів. Помер Володимир Іванович 1922 року — з голоду, бо радянська влада підтримувала тільки тих вчених, які підтримували її. Пізніше ми довго не знали, чим він так не догодив більшовикам. Аж поки одна жінка, історик науки, не почала писати про нього книжку і, працюючи в архівах, з’ясувала, що дід у листуванні із закордонними колегами писав: «Що це за влада, яка не забезпечує наукової роботи — аби замінити згорілу електролампу або отримати літр спирту, треба звертатися ледь не до Леніна в Смольний». Це сприйняли як велику крамолу, і дід, хоча його розробки й портрети ввійшли в усі спеціальні підручники, передчасно загинув.

Мій батько Олександр Володимирович Палладін вирішив, що жити та займатися наукою в країні неможливо інакше, як бути лояльним до радянської влади. Він обіймав високі посади, став Президентом Академії наук України, був обраний депутатом Верховної Ради СРСР, його ім’ям названо один із київських проспектів. Це надавало йому можливість сприяти розвитку української науки; він наполегливо працював і в тридцяті роки зміг організувати в Києві Інститут біохімії, куди приїздили біохіміки з усього світу. Створений Олександром Палладіним кровоспинний препарат «Вікасол» у роки війни врятував життя тисячам поранених.

Під час репресій 1937 року батько врятував багатьох науковців, а після війни, коли в біології панувала «лисенковщина», допомагав генетикам, на яких були гоніння. Пам’ятаю також, що він влаштував на роботу в АН звільнену з роботи Наталію Полонську-Василенко — професора, авторку «Історії України».

— Як ви обрали свій життєвий шлях? Чи вплинула на вас атмосфера, яка панувала в батьківському домі?

— Думаю, що домашня обстановка на мене неабияк вплинула, як це трапляється майже з усіма дітьми. Скільки себе пам’ятаю, вся наша родина жила інтересами науки. Мешкали ми при Інституті біохімії, де працювали тато і мама —к.б.н. Лідія Палладіна; о першій годині вони приходили снідати, обговорювали свої проблеми, і я була в курсі всіх справ. Щодня буваючи в маминій лабораторії, я допомагала мити посуд, годувала піддослідних кролів, «вела спостереження». Батьки мене ніколи спеціально не виховували й не орієнтували, але їхній приклад постійного заглиблення в наукову роботу завжди був у мене перед очима і визначив подальше життя.

— Розкажіть нашим читачам про вашу наукову працю.

— Протягом багатьох років я займаюся фундаментальними дослідженнями — вивчаю механізм транспорту іонів і речовин через клітинні мембрани рослин. Але вважаю, подібно до свого батька, що результати фундаментальних досліджень повинні давати практичний вихід. І тому зайнялася — разом із моїми талановитими молодими співробітниками — проблемою солестійкості рослин. Ця тема зараз є дуже актуальною, бо у зв’язку з глобальним потеплінням клімату площі засолених грунтів збільшуються, що в багатьох регіонах світу обмежує рослинництво і призводить до голоду. Тому за кордоном на створення солестійких форм виділяються великі кошти. Ми маємо свій оригінальний шлях — обробляємо насіння рослин слабкими концентраціями нешкідливих синтетичних сполук, які посилюють солестійкість. Але треба ще багато працювати.

На превеликий жаль, засолення нещодавно стало й київською проблемою — через те, що адміністрація міста взимку «бореться» із ожеледдю за допомогою солі (для чого були закуплені спеціальні машини). А це, як виявилося, згубно впливає на дерева. З цього приводу я писала листа п. Омельченку, пояснюючи пагубність цих методів і посилаючись, зокрема, на досвід Москви (у зв’язку із загибеллю дерев на бульварах Лужков звернувся по допомогу до вчених). Але на мій лист реакції не було, а засолення грунтів продовжується, через що стали гинути славетні київські каштани, які виявилися особливо чутливими до засолення. Київ може назавжди позбавитися своєї окраси, тоді як раніше він був одним із нечисленних великих міст Європи, на вулицях якого каштани почували себе, як вдома.

— Яка ситуація зараз у галузі науки, якою ви займаєтеся? Чи й тепер відсутність «електролампи та літру спирту» загрожують науковим дослідженням, як це було в 20-ті роки?

— Дуже схоже. Попри все, я оптимістка, але зараз ситуація для науки загрозлива. Наукова молодь змушена їхати працювати за кордон. Зокрема, мій талановитий учень працює зараз в США. Я його не засуджую, бо знаю, що він поїхав не тільки заради нормальної платні, а, головним чином, щоб мати можливість нормально займатися наукою. Вдома для цього бракує елементарних речей. Влада ж думає або робить вигляд, що наука — це лише академіки, і більш-менш забезпечивши їх, можна зберегти науку в Україні. Насправді науку, особливо експериментальну, творять не окремі вчені, а наукові колективи, де зараз працюють люди, які отримують по 240 грн. Середній вік науковця в Україні підходить сьогодні до катастрофічної позначки — 70 років, а за старшим поколінням немає середнього. Залишилися тільки наукові «діди» і молоді люди, які ще не захистили дисертацій. Між ними — пустка.

— Чи йдуть сьогодні молоді люди в науку? Чи не поглинув їх повністю світ бізнесу, менеджменту, комерції?

— Ні, це не так. Не всі біжать на юридичні, економічні та інші подібні факультети й отримують там дипломи, які часто за межами України й копійки не варті. Наші науковці, зокрема біохіміки, молекулярні біологи тощо, мають великий попит за кордоном, де їм платять непогано. Тому не можна скаржитися на відсутність бажаючих вступити до аспірантури.

— Відомо, що кілька років тому ви, науковець, доктор наук, стали віруючою людиною, християнкою-католичкою, парафіянкою київського собору Св. Олександра. Як це трапилося? Чи була віруючою родина Палладіних?

— Мої дід і батько не були віруючими, відомо також, що мій прадід залишив, не закінчивши, Звенигородську православну семінарію через конфлікт із священноначалієм. Як бачите, три покоління по батьківській лінії були невіруючими. Навіть моя няня не вірила в Бога, хоча була дочкою протоієрея. Невіруючими були також знайомі моїх батьків, люди науки та мистецтва — такий був час.

Жили ми напроти Володимирського собору, і з самого дитинства я там постійно бувала — слухала хори, дивилася на вінчання, знала всю службу, а мама навчила мене молитов церковнослов’янською. Але якихось особливих духовних емоцій це в мені не викликало, про Бога я тоді просто не думала.

— Як же ви «прийшли до храму»?

— Це зовсім особлива частина мого життя. Я рано познайомилася із католицькою вірою — через мистецтво. Адже за радянських часів на західне християнське мистецтво гоніння було значно менше, ніж на православне. То ж почалося все з картин на релігійні сюжети, з якими можна було знайомитися в музеях, збирати альбоми; не була заборонена й органна музика, написана для богослужінь. Коли пізніше їздила до Львова, Вільнюса чи бувала за кордоном, то завжди відвідувала католицькі храми. Навіть в Індії. А віруючою я стала 13 років тому в Мілані, під час відвідування церкви Св. Амброзія. Перепрошую, але не хотіла б зупинятися на цьому.

— Багато людей цікавляться мистецтвом Відродження, італійськими геніями, але це не приводить їх до віри. Ви завжди пов’язували мистецтво з вірою? І що трапилося після Мілану?

— До тієї поїздки до Італії я про віру не думала зовсім. Коли ж повернулася додому, то пішла до собору Св. Олександра, який тоді щойно відкрили для віруючих. З того часу ходжу туди кожної неділі та в усі святкові дні.

— Чому людина має молитися обов’язково у храмі — серед натовпу, на людях? Чи не здається вам служба чимось формальним — вже тому, що вона циклічна, повторювана?

— У мене таке відчуття, що під час богослужіння підноситься моя душа й посилюється спілкування з Богом. Так, чин меси є незмінним, але це зовсім не заважає віруючому, а навпаки, притягує. Я просто не можу не піти в неділю до храму, а після служби в мене протягом цілого дня зберігається піднесений настрій. Мене наче підготували там до життя, до праці на весь тиждень. І кожного разу, коли буваю в костьолі, причащаюся.

— Як ви готуєтеся до сповіді? Чи важко відкривати найпотаємніше священику? Ви дійсно розказуєте йому все, що вас обтяжує, в чому винні?

— До сповіді йдеш, коли відчуваєш якийсь гріх, тягар на душі. Як людина змінює одяг, коли він забрудниться, так сповідь очищає душу. Якщо ж не говорити всієї правди про себе, сповідь втрачає будь-який сенс! А священик — то всього лиш інстанція, канал передачі, й соромляться не Бога, а священика тільки ті люди, які не сповна вірять. У мене цього немає й не може бути.

— Як сприймає науковець тексти Святого Письма, написані чи не три тисячі років тому? Чи не суперечать вони науці?

— Впевнена, що віра й наука дуже добре між собою узгоджуються. У часи Просвітництва виникла думка, що людина знає про світ все і що місця Богу в тому пізнаному світі немає. Пізніше з’ясувалося, що це зовсім не так. Досліджуючи біохімічні процеси, постійно дивуєшся, як розумно та економно Бог створив світ. Один із прикладів — подвійна спіраль ДНК, структура якої є універсальною, притаманною всьому живому на землі. Це є ознакою осмисленості процесу творіння. А щодо Святого Письма, не треба забувати, що Бог звертався до людей, виходячи з їхнього тодішнього інтелектуального рівня. Я не кажу, що люди з того часу стали розумніші, але рівень культури був інший. А істини Його є правильними на всі часи.

— Чим, на вашу думку, відрізняється католицька церква від православної? Адже вони, як сказав папа Іван Павло II, — церкви-сестри.

— Головним для мене є те, що Католицька церква (сьогодні) має значно вищий культурний рівень. У католиків менше, можна навіть сказати — немає, забобонів, і все церковне життя базується на знанні — знанні Святого Письма, знанні чинів богослужіння, таїнств. Це тому, що всіх віруючих, від простої бабусі чи професора до дитини, готують до розуміння віри. Ось, наприклад, мій восьмирічний онук зараз ходить до храму, і там його готують до першого причастя — щоб став свідомим християнином. У Православній церкві вихованню віруючих надається незрівнянно менше уваги, там більше обрядовості.

— Чи не думаєте ви, що раннє церковне життя може певним чином обмежити світогляд вашого онука?

— Зовсім навпаки. Належність до церкви робить людину духовно багатшою і в той же час захищає морально. Це нібито щеплення проти всяких шкідливих принад світу.

Хочу нагадати, що Католицька церква багато займається в Україні благодійницькою діяльністю (це організація «Карітас» — «Милосердя»), причому опікується нужденними незалежно від їх віросповідання. Але, на мою думку, допомагати треба передусім членам своєї церкви. Іноді ж виходить за російським прислів’ям: «Кума Федосеевна до чужих милосердна, а свои без хлеба сидят».

У Католицькій церкві приваблює мене й те, що вона є наднаціональною і в церковній громаді представники різних народів учаться жити в злагоді. До революції католиками були в нас майже виключно поляки, і вся церква називалася «Польською». Зараз це зовсім не так. Наша парафія, наприклад, складається з людей різних національностей. Є, звичайно, й поляки або такі, в роду яких були поляки. Але тепер багато й українців, які прийшли до Католицької церкви після того, як ввійшли в ужиток служби українською. У нас є росіяни, вірмени, євреї (наприклад, одна жінка — пані Рахіль — хрестилася у 70 років) та інші. Була свідком того, як у нашому храмі хрестили китайця. Так і має бути — всі ми діти одного Бога.

— Як ви ставитеся до православних?

— Добре ставлюся, і сповна усвідомлюю, що нам треба постійно спілкуватися, не зациклюючись на тому, як хто хреститься, чи на різницях у обрядових подробицях. Бо це все людське, а не від Бога. Але коли Католицька церква відкриває обійми православним, то духовенство, підлегле Московському патріархату, зовсім не поспішає їй назустріч, невпинно звинувачуючи нас у прозелітизмі. Між тим католики нікого не затягують в храми силою. Якщо ж людина сама прийшла до храму, то тут їй будуть раді.

На закінчення скажу, що, читаючи газету «День», я щоденно переконуюся, що в нас є дуже багато розумних, освічених і порядних людей. І якщо вони зможуть подолати одвічну роз’єднаність, Україна з її духовним потенціалом стане однією з передових країн світу. Чи здійсниться ця моя мрія?