Болонський процес — не самодіяльність

Наразі у студентів — важкий період: на їхні світлі голови звалилася пані Сесія. Болонська сесія. Про Болонський процес говорять багато, і це стає схожим на гру в зіпсований телефон: ніхто вже й не пам’ятає, якою була перша репліка. Тим не менше, ми стали учасниками цієї гри: на кожній прес-конференції міністр освіти і науки наголошує на благородній меті — посиленні ролі самостійної роботи студентів, мотивації учасників навчального процесу для досягнення високої якості підготовки фахівців, визнанні українських дипломів за кордоном тощо. Все начебто добре, але найважливіші проблеми — всередині...

«САМОСТІЙНІСТЬ» ДОРІВНЮЄ «ЯКІСТЬ»?

Один із принципів Болонської системи — посилення ролі самостійної роботи студентів (в ідеалі кількість аудиторних годин скорочується, студенти працюють у бібліотеці, а семінари перетворюються на «консультативні години», де викладач лише акцентує увагу на складних для сприйняття моментах). Але українські ВНЗ вирішили скомпілювати цей принцип з «радянським», де лектор «розжовує» матеріал і «кладе його в рот» студентам. Тим самим вони намагаються об’єднати абсолютно різні принципи роботи. Тепер матеріал подають у стислому вигляді, і вислів «галопом по Європах» якнайкраще його характеризує. Віддамо належне викладачам: вони знають, що студенти довго в бібліотеці не сидітимуть. І те, що студент робитиме більшість завдань самостійно, аж ніяк не означає, що зробить він їх якісно. Він би краще посидів на лекції у професора — хоча б щось, та запам’яталося. Натомість ВНЗ придумують такі цікаві речі, як, наприклад, «тижні самопідготовки» (Інститут іноземної філології НПУ імені М. Драгоманова). Передбачається, що ці сім днів студенти працюватимуть над творчими та науковими роботами (насправді ж вони їдуть додому).

Найцікавіше, що систему самостійної освіти Європа запозичила в нашої заочної форми навчання. Мені одразу пригадується одна така «заочниця», яка не могла правильно написати елементарну заяву, при цьому дівчина навчалася на четвертому курсі філологічного факультету!

ЕКЗАМЕНИ: БУТИ ЧИ НЕ БУТИ?

Болонська система передбачає введення кредитно-модульного навчання. Студент має свідомо навчатися протягом семестру, а наприкінці давати викладачу заліковку, де останній виставить чесно зароблені бали, не виснажуючи екзаменаційним процесом. Що ж у нас натомість? «Свідомо» навчатися протягом семестру виходить далеко не в кожного. Для чого переписувати статті з підручника на десятки сторінок? Чи є результат від неймовірної кількості рефератів, які «завантажуються» з мережі Internet, бо коли не вистачає балів — це найпростіший спосіб їх отримати? Викладачі ж, не виснажуючися екзаменаційним процесом, ставити бали не хочуть. Деякі виділяють на екзамен певну кількість балів, наприклад 30, і студент просто змушений їх заробити. Інші не звертають уваги на результати роботи і всіх гостинно запрошують на екзамен. Тоді виникає запитання: навіщо набирати бали на колоквіумах, семінарах, нудних лекціях тощо?

Цікавою є думка студентки Ірини, НПУ імені М. Драгоманова: «Нині знання, які отримуємо, не складають цілісну картину. Все вчиться шматками. Коли була звичайна система, легше було отримати екзамен «автоматом». А навіть тоді, коли доводилося його здавати, то я брала перед екзаменом підручник і все вчила. Комплексно».

ПО 100 ЧИ, МОЖЕ, ПО 150?

У рамках Болонського процесу Міносвіти та науки говорить про легкий трансфер оцінок, тобто оцінювання рівня знань. А як тоді пояснити відсутність однозначної системи в межах України? Навіть в межах одного ВНЗ? Чому одні викладачі створюють 100-бальну систему, а інші починають модифікувати: то 150, то 200, то навіть 500! Виникає запитання щодо якості інформування викладачів про принципи і засади Болонського процесу. Складається враження, що вони в чомусь не розібралися. Та й студенти часто не володіють інформацією про принципи навчання. Їм аж на п’ятому(!) курсі ставлять дисципліну «Болонський процес» і викладають її, зазвичай, працівники-сумісники, які нічого нового та корисного випускникам не скажуть. Та й навіщо це п’ятому курсу?

Тим часом бакалаврат намагається сам розібратися з оцінюванням. Особливо важко студенту-першокурснику, який мислить категоріями «5» — відмінно, «4» — добре, вчився у школі за 12-бальною системою, здавав незалежне тестування за 100% схемою, а у ВНЗ йому пропонують то 100, то 200 балів. І як не заплутатися? Тому перед сесією нерідко можна побачити картину: студенти схилилися над журналом і рахують свої бали: додають, віднімають, множать... Невже рівень знань — це сума балів, набраних за реферати?

ОДИН — ЗА ВСІХ, І ВСІ — ЗА ОДНОГО!

Починаючи від 1991 року, в Україні говорять про індивідуальне спрямування освіти, її демократизацію та гуманізацію. Тим часом студенти навчаються в групах, кількість осіб в яких — в середньому 25. Змоделюймо просту ситуацію: пара триває 1 год. 20 хв. Як може один викладач опитати всіх студентів, виставити усім бали? Дехто вирішує це тестовими завданнями. Але як оцінити тестами журналістів, наприклад, чи акторів?! Виходить, що за кожен бал студенти просто «гризуться», а це вже нездорова конкуренція! І командний дух, який мав би бути в групі, таким чином знищується.

Говорячи про бали, варто згадати про європейський досвід, коли студент оцінює своїх викладачів: заповнює анкету, де дає відповіді на запитання про рівень підготовки викладача. Викладачі, які потрапили в групу «не дуже популярних», отримують зауваження, а у випадку неодноразового низького рейтингу змушені попрощатися з роботою. В Україні подібна практика не введена, хоча таку «фільтрацію» варто було б провести...

Болонський процес має як прихильників, готових вибачити всі неточності, так і тих, хто засуджує систему освіти кожною клітинкою серця. Тим не менше, Україна свій вибір зробила. На часі питання про те, з чим цей самий Болонський (або, як називають його студенти, що живуть на Оболоні, — «Оболонський») процес їсти і як. Тому, наразі, смачного вам!