Больові прийоми вітчизняного законодавства
«…Мій син, Похлебін Дмитро Вікторович, 4 місяці перебував у СІЗО м. Сімферополя... «Вибиваючи» свідчення, йому відбили нирку, поламали ногу. Раніше працівники міліції залізничного району в опорному пункті № 20 по-звірячому побили сина. «Швидка» зафіксувала побої...», «У Рівному старший уповноважений кримiнального розшуку пострілом з пістолета під час допиту смертельно поранив Миколу Руснака, який підозрювався у крадіжці автомобільних шин». Сотні прикладів подібних заяв, починаючи з 1997 року, наводяться в «Обзоре сообщений о жестоком обращении и применении пыток», виданому нещодавно Харківською правозахисною групою. Тільки цього року близько 300 заяв і звертань про порушення прав і свобод громадян правоохоронними органами надійшло до парламентського комітету з боротьби із оргзлочинністю та корупцією. Причому 50 з них стосувалися застосування фізичного і психологічного насильства стосовно ув’язнених. Про це йшлося на нещодавніх парламентських слуханнях, присвячених виконанню Україною вимог Конвенції ООН проти тортур та інших жорстоких, надлюдських чи принижуючих гідність видів поведінки і покарання, та Європейської конвенції про попередження тортур і надлюдської чи принижуючої гідність поведінки і покарання. За словами Уповноваженого Верховної Ради з прав людини Ніни Карпачової, згідно з результатами моніторингу, проведеного українським омбудсменом, у районних відділеннях міліції тільки у Києві минулого року більше доби без їжі перебували 25 тис. чоловік.
Вищезазначена Конвенція ООН була ратифікована Україною 24 лютого 1987 року, а вказана Європейська конвенція — 24 січня 1997 року. Однак досі залишається не ратифікованою 28-ма стаття Європейської конвенції, підписанням якої наша країна повинна була визнати за незалежними експертами право анонімного розслідування всіх звертань, що надійшли до Ради Європи.
Як повідомив «День» віце- президент Міжнародного товариства прав людини Андрій Сухоруков, говорити про тортури і жорстоке поводження як про певну систему можна лише у випадку, коли йдеться про попереднє ув’язнення у СІЗО чи етап попереднього слідства. За словами правозахисника, масові порушення прав людини, побої, тортури і жорстоке поводження у масі своїй наявні тільки у ході затримання та дізнання. «Звичайно, існують порушення і у в’язницях, однак це поодинокі випадки, пов’язані з порушенням режиму і т. iн., і говорити про певну систему тут, швидше усього, не можна», — сказав він. Про це ж свідчать дані Департаменту з виконання покарань, згідно з якими за три останні роки було притягнуто до відповідальності лише чотири чоловiки, тоді як за 1998 — 1999 роки, згідно з інформацією парламентського комітету з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин, було відкрито 194 кримiнальнi справи з перевищення співробітниками МВС повноважень із застосуванням насильства чи приниження людської гідності. Найбільш поширеними є незаконне затримання чи арешт, порушення права на захист, залякування громадян, застосування фізичного і психологічного насильства.
А.Сухоруков зазначив, що ця проблема актуальна не тільки в Україні, але й у багатьох більш розвинених країнах. Це ж підтвердила і Н.Карпачова, сказавши, що подібні порушення є навіть у, здавалося б, благополучній Швейцарії. Такий стан речей, за словами А.Сухорукова, зумовлений самою суттю проблеми, а у нас — певним чином і тиском громадськості на органи слідства (особливо це стосується резонансних справ), коли вимагають «подати» злочинців якна йшвидше. Багато у чому порушення, на думку правозахисників, спровоковані і недостачею коштів на харчування та утримання затриманих. Зі слів першого заступника Державного секретаря МВС Віктора Зубчука, щодня у країні до СІЗО потрапляють від семи до п’ятнадцяти тисяч чоловік, а у деякі дні цей показник сягає і двадцяти тисяч. МВС визнає, що у деяких випадках співробітники перевищують повноваження, однак керівництво бореться з усіма такими виявами: діє спеціальна кадрова програма, видано ряд внутрішніх указів. Зазначимо, що у проекті держбюджету на 2002 рік для забезпечення харчування у камерах попереднього ув’язнення передбачено 266,3 млн. грн., що на 21% більше, ніж минулого року. Однак очевидно, що навіть незважаючи на значні асигнування, проблема, швидше усього, лежить не у площині фінансування.
Так, одним із заходів, що попереджають насильство чи порушення прав людини, могла б стати заміна попереднього ув’язнення підпискою про невиїзд. Крім того, як сказав головний науковий співробітник Інституту соціології Євген Головаха, самі громадяни повинні зрозуміти, що у них є права, і намагатися їх відстоювати за допомогою судів, прокуратури і громадських правозахисних організацій. Багато буде залежати і від політичної волі, і від бажання керівників силових структур, якщо не викоренити, то постійно і безкомпромісно боротися з виявами жорстокості по відношенню до підслідних і ув’язнених, не боячись «заплямити мундир» і не нехтуючи допомогою правозахисників і громадських організацій. Тим більше, що необхідні передумови для цього вже є: громадські організації, як показує досвід проведення спільних семінарів у Департаменті з виконання покарань, готові до співпраці. У новому Кримінальному кодексі з’явилася стаття, що передбачає кримінальну відповідальність за застосування тортур чи жорстоке поводження із затриманими. За наявності досить непоганих «стартових» можливостей для вітчизняних «силовиків», якщо вони дійсно зацікавлені у боротьбі з негативними явищами у своєму середовищі, головне — не замкнутися на проведенні «внутрішніх заходів» і зразково-показових «бичуваннях», а дійсно спробувати почати боротьбу з системою.
КОМЕНТАР ФАХІВЦЯ
Олег СУХОРУКОВ, член Ради юристів України, директор Фонду сприяння правовим і політичним реформам:
— Дійсно, тортури і навмисне нанесення фізичного болю, фізичного чи морального страждання шляхом нанесення побоїв, знущань чи інших насильницьких дій для примушення до дій, які суперечать волі людини, згідно з нашим Кримінальним кодексом, караються позбавленням волі на термін від трьох до п’яти років, а повторні подібні дії чи вчинені за попередньою змовою групою осіб караються позбавленням волі на термін від п’яти до десяти років. Однак пункт перший статті 127 не вказує прямо на суб’єкт злочину. Таким чином, відповідно до чинної презумпції, суб’єкт злочину — загальний, простіше кажучи — це будь-яка фізична особа, що підпадає, згідно із загальною частиною Кримінального кодексу України, під кримінальну відповідальність. Разом з тим, згідно зі статтею Конвенції ООН, суб’єкт подібного злочину — спеціальний — державна посадова особа. Необхідно також додати, що стаття 127 істотно звужує мету злочину і зводить її лише до спроб злочинця примусити потерпілого чи іншу особу до дій, що суперечать його волі. Тоді як, згідно зi статтею 1 Конвенції ООН, мета носить всеосяжний характер. Таким чином, із статті 127 штучно вилучено суб’єкт злочину — посадову особу, навіть при мовчазній згоді якої можуть відбуватися правопорушення. А без суб’єкта злочину як елемента складу злочину виключається кримінальна відповідальність. Таким чином, притягнути посадових осіб до відповідальності неможливо, цим і зумовлено незначні показники притягнених до кримінальної відповідальності співробітників міліції, СIЗО, ВТК і т. iн. Крім того, Конвенція ООН зауважує, що кожна країна встановлює кримiнальне покарання за тортури самостійно, з урахуванням тяжкого характеру злочину. У нашому ж КК їх класифіковано як злочин середньої тяжкості, який карається позбавленням волі від трьох до п’яти років, тоді як покарання за тяжкі злочини у нас визначено як ув’язнення на термін до десяти років. Таким чином, говорити про імплементацію у вітчизняне законодавство європейських норм можна тільки у формальному значенні. Про це ж говорить і незначна кількість притягнених до кримінальної відповідальності працівників правоохоронних органів. І без зміни цих правових норм у нашому Кримінальному кодексі говорити про дотримання прав людини у цій області не доводиться. Необхідно перестати обманювати себе і дійсно привести вітчизняне законодавство у відповідність зі світовим.
